Де у Тернополі осередок шуму, бруду та Китаю

У мене нема улюблених місць у Тернополі. Є кафе у Львові, у яке люблю повертатись. Є лавочка у Києві, яка запам’яталась читанням «Кораліни». Є музей у Стокгольмі, де блукала годинами і хотіла б приїхати ще. Є парк у Вільнюсі з величезним фонтаном, у якому у сонячні дні живе веселка. Тернопіль – це дім, у якому, можливо, не все подобається, але якесь воно найрідніше.

Але є чимало місць, які уникаю всіма силами. Ринок – він же базар. Там геть не орієнтуюсь і ніколи не знаходжу те, що шукаю. Осередок шуму, бруду, Китаю у Тернополі. Звідти повертаюсь фантастично втомленою – кілька годин прогулянки ринком ніби цілий день на городі. І не просто втомленою, а якоюсь геть виснаженою. А люди ж там працюють. Як їм це вдається, цікаво?

У ринку є додаток – ще одна цитадель зла – автовокзал. Той самий бруд і гамір, запилюжені автобуси, напаковані торби, а ще цигани і просто злодюжки, які пильнують гаманці. Дуже непривітні та неприємні квиткові тітоньки – обличчя автовокзалу. Помітно, що їм там теж не подобається бути. Але що ж, така робота.

Тим часом залізничний вокзал у мене такого негативу не викликає. Може, тому що асоціюється з мандрами не такими близькими і куди більш приємними. З електричками до Львова на футбол, з поїздами до Одеси, щоб побачити море, і нічними експресами до Києва, щоб вирушити кудись ще далі. Не одну годину я чекала там, розглядаючи почасти дивну пасажирську публіку, але, на щастя, там досить місця, щоб берегти власний простір недоторканим.

Мені подобається стояти на набережній ставу. Саме стояти, бо сидіти там холодно. Хотілось, щоб там можна було валятись на травичці і дивитись на хвилі. Але ж кліщі не дрімають, тому краще все ж стояти десь на доріжці та ловити сонечко. Трохи не вистачає там тиші, бо з дороги все ж долинає гул автівок і маршруток, але загалом ця локація, мабуть, найближча до мого розуміння улюбленого місця.

А все ж улюблене місце – куток у кімнаті, де на стіні ідеальна до читання лампа. Де можна вмоститись між подушками, загорнути ноги коциком і спокійно поринати у вигадані письменницькі світи.

Юлія Дутка.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *