Свої місця. Тернопіль Ростика Фука

Про улюблені місця в Тернополі можна балакати місяцями.

Почну з початку. До другого класу я жив на Пирогова. І це місце досі чіпляє. Якраз через дорогу кондитерська фабрика, куди ми малими шльоцами кожен день бігали під вікна і кричали: «Тьотю, тьотю, дайте вафлі!». Якась з тьоть завжди не витримувала і кидала нам пару пачок свіжого «Артеку». То був Союз, видно, їм не було шкода. Кращого «Артеку» в житті я більше не їв.

Аж потім ми отримали нову квартиру і переїхали на Тинду. Більшість тернополян навіть не чули такої назви, особливо центровики і дружбаки, думаючи, шо БАМ – він соборний, єдиний та нероздільний. Як співав з баяном покійний дядя Женя з 15 Квітня, 4: «Скаже вам Жан Клод Ван Дам, Тинда – місто, а не БАМ!» Це відчувається навіть коли переходиш дорогу з БАМУ на Тинду, а ше відчутніше з Аляски. Я радий, шо мені випало жити саме тут. То такий собі гарт. І хоча гопники зараз вже далеко не ті, які були в 90-х, всі тепер гарненько зачесані, в модних штанцях з підкатами навіть в -20. Напевно, голі котики на ногах – це квінтесенція лисої балди, цим вони доказують свою приналежність до гопівської касти. Може, комусь забагато інформації про «нормальних пацанів», але писати про Тинду і не згадати про гопників? Я ж не хочу, шоб потім вони на мене ображались. Хоча на районі живе багато відомих творчих особистостей: Олька Чіркова з «ТПВГ», Левко Корженевський, та блін, сам Михайло Левицький чого тільки вартий!

Великий плюс життя на Тинді, ну та й на БАМі загалом, полягає в тому, шо дуже цінуєш вилазки в центр і в інші спальні і не дуже райони. Мені, безробітному засранцю, дуже просто сісти на ровер і прокататись по місту, не обов’язково у справах. Але є такі корінні аборигени, які їздять в центр раз на рік до ялинки в кращому випадку, і я навіть таких знаю. Для них то як екскурсія до Львова. Потім вони приїжджають додому і розказують, шо десь там в центрі знов шось перебудували, а та бруківка, яку постелили минулого року, вже давно потріскала і попровалювалась. Філософи. І я їх розумію, бо якшо ти вже старший і тебе нічим не здивуєш, то на Тинді є абсолютно всьо для життя.

Якшо вже говорити про Центр, то перш за все, це стометрівка, вірніше та, якою вона була 15-20 років тому. Блін, хай мене влуплять по спині бамівські наркомани, якшо зараз в Тернополі є місце, де збираються кожного дня незалежно від погоди «нєфари», як нас тоді кликали. Не обов’язково потрібно було бути металістом чи роцкером, там направду сходились дуже цікаві люди, а пляшку «Зосі» чи «Альбіни» передавали колом одну за одною. Чи то Інтернет так роз’єднав людей, чи ше яка холєра, але бляха, я хотів би побачити більшість тих людей. Треба таки зробити зустріч стометровиків і поназгадувати тих приколів. Хоча багато з них вже давно не в Тернополі, а дехто вже й на тамтому світі. Біля стометрівки був магазин «Мелодія», де я купував свої перші CD типу Queen і Led Zeppelin, і це було чудо! А потім з’явились «Сто Пудів» з незмінним продавцем Сєржиком Бучинським. Він тоді грав в Nameless і здавався мені меном неймовірних висот, тому кожна касета і диск, які він мені радив, звучали для мене в двісті разів краще всякого базарного гімна. Мій хресний тато від музики)

Не можу не згадати про «Кодак Профотоцентр» на Валовій. Досі вважаю його своїм найкращим місцем роботи. Збирались там найкращі люди міста. Фотографували, друкували знимки, пили, сварились, мирились, пили через то знов. Будучи оператором друку, я завжди знав найсвіжіші новини міста, як офіційні, так і не зовсім. По фотографіях можна було знати хто з ким спить, хто де працює і скільки заробляє. І якшо священику на сповіді люди не завжди розказують всі свої таємниці, то можна сказати, шо на Валовій ми знали деколи набагато більше навіть за мєнтів. Колись Тарас Циклиняк ше буде мене розпитувати про деяких мастодонтів, бо то є тема для окремої книжки.

Тай такево…

Ростик Фук.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *