Починати справжню війну можна лише тоді, як вона вже виграна політично, – Дмитро Різниченко

Починати справжню війну можна лише тоді, як вона вже виграна політично.

Отже, маємо – російське вторгнення у Крим наразі не підтримали навіть Білорусь з Казахстаном, а це означає повний дипломатичний провал. Єдиний зовнішній союзник, на якого Росія може розраховувати – Чечня. Російське командування, розуміючи сумнівність ситуації, публічно відхрестилося від власних солдат, а це дуже деморалізує армію. “Лідером” Криму окупанти призначили людину, чия політична сила (“Русскій блок”) на минулих виборах отримала на півострові 1,2% (для порівняння – “Свобода” набрала 1,1%), – місцеве населення йому відверто не довіряє. Воно, у більшості, зустрічало російських солдат як захисників від безладу та скорої окупації, але після першої паніки, почало усвідомлювати – якраз присутність росіян тепер здатна накликати війну, безлад і окупацію. Через це населення, залишаючись проросійським, на побутовому рівні досить пасивне, і просто чекає, чим ця ситуація закінчиться.

Отже, політичне поле – за нами.

Чому Путін програв цю ситуацію? Бо, наразі, він не грає, а реагує, намагаючись перехопити втрачену ініціативу. Несподіване фіаско Януковича було одночасно його особистим фіаско, при чому удар був як зовнішнім, так і внутрішнім. Зовнішньо – російська дипломатія, маючи в Україні проросійського президента та своїх прямих агентів на посадах міністрів силових відомств (…міністр оборони України – краснодарець Павєл Лєбєдєв, обирався в народні депутати по Севастополю, змінив на цій посаді Дмітрія Саламатіна – недавнього громадянина Росії. Голова Служби Безпеки України – Олександр Якименко, з лав збройних сил Росії звільнився у 1998, офіційно українського громадянства навіть не отримував) програла Україну жменці бомжів на Майдані.

Внутрішніх провалів два: перший – успішна революція у Києві ненав’язливо натякає на майбутню революцію у Москві. Другий – російська пропаганда накрутила власну країну до істерики, тому несподівана перемога Майдану сприймається патріотичним російським плебсом як катастрофа, нацистський реванш, захоплення Америкою “ісконно русской зємлі”, і т.д., і т.п…

Загалом-то, найрозумнішим кроком Путіна після поразки Януковича було б спокійно здати невдаху в Гаагу, а натомість обережно налагодити контакти зі старими українськими знайомими (Юлією Тимошенко та її командою), в обмін на невтручання отримати гарантії недоторканості російської власності та російських капіталів, після чого продовжити політику поступового економічного поглинання України. Але, щоб затулити рота російській опозиції та не втратити свого авторитету в очах ура-патріотів, надежа-цар мусить робити рішучі (а тому поспішні і непрогнозовані) кроки.

…Крім того, якщо у Росії і є шанс відірвати собі шматок України, то він – саме зараз. Перемога Майдану показала, що нацбілдінг українців іде швидкими пасіонарними темпами, і скоро навіть розмови про якихось “малоросів” будуть дивними і неактуальними.

На що Путін розраховував, порушуючи Будапештський момерандум і посилаючи своїх солдат (без шевронів) в Україну?

Путін пішов ва-банк. Він сподівався, що, побачивши у себе в тилу справжню російську армію, населення всього українського південного сходу повстане проти “бандерівців”, почнеться реальна громадянська війна, в круговерті якої можна сховати не один корпус російського спецназу, а у відповідь на всі питання західних дипломатів лише іронічно посміхатися – “місцева самооборона”… Але прорахувалися.

Росіяни – від умовного Сєргєя Юрьєвіча Бєлякова з Таганрогу, до особисто Володимира Володимировича Путіна з Москви, – масово страждають пост-радянськими ілюзіями щодо України (на розвіювання цих ілюзії я особисто витратив чимало особистого часу, в результаті плюнув, бо безсенсово). Головна російська ілюзія – російськомовне радянськокультурне населення України жорстоко страждає під ігом “заходу”, і за будь-яку ціну мріє повернутися під високу руку царя. І навіть зараз, коли “Український фронт” Кернеса розвалився та самоліквідувався в один день, коли “повстання Донбасу” не відбулося, і навіть натовпи завезених у Харків та Донецьк російських “нашистів” не розхитали ситуації, росіяни все ще чекають громадянської війни, а свій прорахунок пояснюють крутійством все-того ж “заходу”.

Путін опинився у непростій ситуації. Між тим, українська армія в Криму (миттєва капітуляція якої вважалася очевидною) несподівано виявила стійкість. Українська армія на континенті, оправившись від шоку, мобілізується та організується. Громадський лад відновлюється, міжнародна спільнота закатала рукави і взялася за важелі тиску на Росію (вельми ефективні важелі – один демарш “Великої сімки” обвалив курс рубля до історичного мінімуму), американський флот вже у Чорному морі.

Що буде далі?… Тепер все залежить від того, наскільки США та Британія цінують свій міжнародний престиж, і готові тримати слово, тобто підтвердити гарантії, данні свого часу Україні.

Якщо вони спустять ситуацію і самоусунуться, Крим, безумовно, залишиться під контролем Росії. Повноцінним членом Російської Федерації він не стане (відкрите порушення росіянами “Будапештського меморанудуму” 1994 року здатне знищити міжнародний авторитет американців, тобто, по суті, не залишить їм вибору – росіяни це усвідомлюють, тому будуть домовлятися). Крим стане новим Придністров’ям – територією із невизначенним статусом, під російським контролем, на російському утриманні. А Україна матиме всі правові підстави для відновлення ядерного статусу.

Якщо ж американці та британці з усіх сил впишуться, то ситуація може розвиватися у трьох варіантах:

Перший: росіяни дочекаються “референдуму” 16 березня, під дулами автоматів зафіксують “історичне прагнення народу Криму до воз’єднання з Росією” (яким вони потім будуть вимахувати в майбутніх політичних суперечках), після чого з ганьбою заберуться додому, залишивши Україні розбурхану та агресивну територію, яка потребуватиме вводу миротворців ООН та вдумливих політичних рішень.

Другий варіант: російські генерали вперто зображатимуть із себе дурників, російська армія до кінця стирчатиме у Криму, мріючи, щоб Україна та світова спільнота злякалися, мовчки проковтнули окупацію, і не сувалися у Крим. Українська армія, між тим, заблокує Перекоп. Американська авіація та беспілотники почнуть методично, точними ударами знищувати інфраструктуру “Самооборони Криму”. На будь-яке обурення Росії в Раді безпеки ООН американці діставатимуть “Будапештський меморандум”, тикати його їм в обличчя, наманікюреним пальцем підкреслюючи підпис Бориса Єльцина. Знищивши все, що здатне чинити опір, американці дадуть українцям відмашку, і наша армія обережно в’їде в Крим, аби разом із “блакитними шоломами” взяти його під контроль.

Третій варіант: американці починають бомбити “Самооборону Криму”, російська армія, виконуючи постанову Ради Федерації, відкрито вривається на територію України “для захисту цивільного населення”, починається люта заруба, яка невідомо чим закінчиться. Можливо – роз’єднанням України по лінії, де зупинилися війська, на зразок Північної та Південної Кореї. Можливо – революцією у Росії, поваленням режиму Путіна. А можливо – ядерною війною.

…Як би там далі не сталося, я українцями пишаюся. Втнули так втнули, і, відчуваю, ще втнемо. Наша історія у цьому світі тільки починається.

“ВІДДІЛ ПРОПАГАНДИ” Дмитра Різниченка