Настала весна: конкурсна робота №5
Пори року змінювалися з нестримною швидкістю, а в плеєрі незмінно грали старі-добрі «Океан Ельзи». Ось так, за змінами пісень настала весна.
Того дня, коли Вона вийшла на пошуки долі в навушниках лунало:
«Стріляй! Чому боїшся ти зробити цей останній крок?
Давай! Най буде так як хочеш ти,
Я заплатив за свій урок…»
І Вона вирішила нарешті зважитися на свій «постріл» – піти і знайти його, і хоч на мить забути про енну кількість років, коли Вона так палко відстоювала свою незалежність, відпускаючи всіх, хто хотів з Нею розділити світанок чи дивитися разом на зорі.
Це сталося так як буває у кіно: телефон гучно впав на дорогу, Вакарчук так і не встиг доспівати, а нова сукня разом з Нею тепер прикрашала асфальт. Це так горе-велосипедист з’їжджав з дороги на тротуар.
На мить здалося, що перед очима суцільна стіна, та ні, це Він намагався розгледіти чи жива. Жива, лиш голова нестерпно болить і мабуть доведеться відмінити заплановане Rendes-Vous, з тим, кого Вона ще сама не знає…
Руйнівник планів допоміг піднятися з запилюженого асфальту і, коли Їй вдалося навести чіткість стомленими від палючого сонця очима, Вона з подивом відмітила: «А він так нічого!»J
– Вибачте, я не навмисно! З мене тепер морозиво! – сказав незнайомець.
– Взагалі-то я поспішаю… – відрізала Вона.
– Вже ні. – і вони обоє звели погляд на Її розбите коліно.
– Мені треба в аптеку… – розгублено сказала Вона.
– Навіщо? Тут є подорожник. А як вас, до речі, звати?
– А як вам здається? Ну ідіть, нарвіть мені подорожнику.
І поки Він пішов шукати десь у траві подорожник, Вона раптом помітила, що на небі вже зникло сонце і, очевидно, збиралося на дощ.
– Ось! – незнайомець простягнув великий листок подорожника.
– Дякую! – сказала Вона і відразу приклала «пластир» до рани.
– А Вам куди треба? Може б я міг Вас підвести?
– У «Бодегіту»…- сказала Вона, усміхаючись, бо згадала нову пісню «Океан Ельзи» і зрозуміла, що зараз точно б не відмовилася від мохіто.
– Куди? – незнайомець явно не був фанатом цього гурту.
– Та неважливо. З Вами я точно нікуди не поїду, досить цього…- і Вона суворо вказала поглядом на своє розбите коліно.
– Я ж вже попросив пробачення. Це сталося зовсім випадково. Я просто пісню в плеєрі перемикав, ось і втратив керування.
– Бачу ви ще не добре освоїли цей вид транспорту. А хоч права маєте?)
– О, то Ви вже жартуєте?
І тут обоє дзвінко засміялися. Тим часом десь поряд загриміло і почалася злива, а заховатися було нікуди.
– Гадаю тепер Ви зі мною поїдете?
– Хіба в мене є вибір?
І ось так, ці двоє, мокрі як хлющ, пробиралися на маленькому велосипеді повз караван машин та маршруток, які застрягли в пробці.
Мокрі, але вже щасливі, вони раптово опинилися там і тоді, коли навколо ні душі і чути стукіт серця одне одного.
– Я відчуваю себе ніби Джульєтта …
– А що наші сім’ї ворогують?)
– Та ні. Просто такий романтичний момент і настрій як в пісні «Океан Ельзи» «Обійми».
– О, ти любиш «Океан Ельзи»?
– Обожнюю. А ти?
– Я теж. Новий альбом вже заслухав до дірок).
– Кумедно, я якраз його слухала до «аварії».
– Це доля. – сказав Він.
– Це доля. – сказала Вона, а сама подумала, що Rendes-Vous таки відбулося…
Проголосувати за роботу можна ТУТ
Коментарі вимкнені.