Принадливий Тернопіль. Топ-5 моїх улюблених місць файного міста. Highly recommended

Що перше спадає на думку? Ну, звичайно, парк Топільче. Коли я вперше «по-дорослому» приїхала до Тернополя, ми довго, безкінечно довго йшли цим парком до педагогічного універу. А наступного дня пішли гуляти у парк Шевченка. Тому перше враження, яке у мене склалося про місто – місто-парк, де дзюркотять фонтани, ходять поважні старші пани і пані попідручки та цілуються парочки. Ну а райони-квартали – жилі масиви – це так, невеликий додаточок.

Цікаве і пам’ятне для мене місце – гуртожиток педуніверу. Точніше гуртожиток номер три, який тривалий час був моєю домівкою. Нас поселили на найвищому дев’ятому поверсі і в найдальшу кімнату. Карлсони, Карл. Двері цього sweet home трималися купи виключно нашими молитвами, а спартанська обстанівка була створена спеціально, щоб ми повністю занурилися у процес вгризання в граніт науки і не відволікалися на «излишества всякие, нехорошие». Проте  в цьому місці був один великий плюс – вигляд з вікна. В перші місяці після лекцій, семінарів, буденних справ, коли все зроблено-перероблено ми просто вимикали світло, сідали навпроти вікна і дивилися на Тернопільське озеро. Це було супер!

Озеро. Став. Насправді, водосховище, але зараз не про це. Як без нього? Це направду круте місце. Тут можна гуляти увечері, кататися на велику навкруги, ковзатись на ковзанах, зловити найбільшого лина, прокататися на immortal «Герой Танцоров». Я думаю, що це перше, що треба демонструвати гостям, чесно. Колись до мене приїхала подруга-львівянка, яка, до речі, перед відвідинами Терно зробила мені з друзями супер-пупер екскурсію Львовом. Звичайно, я теж хотіла її вразити, але щось виходило не дуже. В хід йшли розповіді про кінні пам’ятники, знищений костел, була продемонстрована Валова і Катедра, але враження аж такого все це не справляло, це було видно. І лише ввечері, коли ми вийшли на освітлену вечірню набережну, подруга видихнула: «Вау, у Львові такого точно немає!»

Наступне місце – морфологічний корпус медуніверу. Є такі будівлі освітніх закладів, в яких просто не можливо не вчитися. От червоний корпус універу Шевченка або Чернівецький університет, наприклад. Коли ти дихаєш цим повітрям, коли ти бачиш ці коридори і зали, інформація сама по собі «записується» на нейрони. Для мене у Тернополі такою будівлею є морфологічний корпус, або просто Морфік, як його називають студенти-медики. Тут поважно сидить Горбачевський (перший міністр охорони здоров’я Австро-Уорщини, на хвилиночку), зробити селфі з яким – обов’язок кожного першокурсника. От вже не знаю, чи то близькість анатомки, чи сама атмосфера сприяє, але в Морфіку в мене постійно дивне відчуття, що ось-ось з-за рогу вилетить якийсь привид у середньовічному вбранні і без голови, яко в Хогвардсі.

І список замикає бібліотека Затонського, або просто Затонка. Взагалі я дуже люблю бібліотеки. Колись у дитинстві найкращою винагородою для мене було те, що бібліотекар давала мені ключі від свого місця праці і дозволяла посидіти там годинку-другу. Ніхто не заважає, всі ці довжелезні стелажі з книгами – в твоєму розпорядженні. Лєпота! Сама будівля бібліотеки хоч старенька, але якась затишна-затишна, а всі ці ящички-картки в безінтернетну епоху були для багатьох просто спасіння. Але головне в Затонці навіть не результат – взята/прочитана книга. Головне процес і ще запах. Запах книг – це щось!

Інна Гоч.