90-річна Євгенія Мальська із села Геленки Козівського району була свідком творення УПА на Тернопіллі

90-річна Євгенія Мальська із села Геленки Козівського району була свідком творення УПА на Тернопіллі і її безпосереднім учасником. Ще в юні літа вона боролася за волю України на рідній Козівщині, була зв’язковою в Організації українських націоналістів.

«Я була бандерівкою, нею і є, — гордо мовить бабця Євгенія. — Ми добре знали тоді, на що йдемо. Ми не були бандитами якимись, злодіями. Просто любили свою Україну. У нашому роду всі, і старі, і малі, любили Україну і мріяли про її незалежність. Моя родина заплатила дорогу ціну за це. Братика Петра у 29 років замордувало НКВС… До того він через свою участь в ОУН сидів ще й у найстрашнішій польській тюрмі — Березі Картузькій. От тільки звідти зумів вийти живим, а від совєтських катів — ні. Вони, як тільки прийшли до нас у Західну Україну, відразу ж почали забирати вчителів, лікарів, всю нашу «Просвіту». З тих арештованих мало хто повернувся додому живим…»

У 1943 році, як розповідає упівка Євгенія, вона прийняла присягу й отримала псевдо «Русалка». «Не тільки я вступила до ОУН, разом зі мною було багато наших хлопців та дівчат. Скільки тих хлопчиків і дівчаток бідних полягло потім у мочарах і лісових хащах… Як мене батьки не просили, не відмовляли — вони ж уже одну дитину втратили, то щоб хоч я залишилася, — я їх не послухалася. Мені, вважай, пощастило — жива-здорова залишилася, хоч не раз за волосок від смерті була, і по тюрмах-Сибірах ніхто не тягав… А могли би, бо охочих «закласти» вистачало. Тоді ж як було — у кожній другій хаті був повстанець, а в кожній третій — зрадник… Одного такого — на псевдо «Богданко» — ми виявили і в своїх лавах. Він у лісі з хлопцями був, а потім їх «всипав» — зрадив, їх під час бою повбивали…», – розповідає Євгенія Мальська.

І сумно додає: «Вже нас нема майже нікого. Два роки тому наш побратим-повстанець помер, дзвоню до дівчат, то розказують, що на його похороні навіть не було кому прапора взяти в руки… А син його потім до мене приїжджав, каже, розкажіть щось про тата… Така біда була — батьки не могли навіть дітям про свою боротьбу розказати. Боже мій, як згадаєш все те… Одним тішуся: нині підростає вільне покоління українців, котрі — я в це свято вірю — ще збудують справжню Українську державу. Таку, якою вона ще нам бачилася. Тоді «Слава Україні!» ми вимовляли так щиро і побожно, як молитву до Господа».

Нині бабця Євгенія мешкає сама. Три роки тому помер її чоловік. А два сини, ставши талановитими науковцями, давно покинули рідну домівку, багато мандрують по світу. Телефон — єдина ниточка, що єднає її з найріднішими людьми.

* За матеріалами “НОВОЇ Тернопільської газети”.