Про звільнення з російського полону отця-капелана Миколу Квича клопотав сам Папа Римський

Незважаючи на свій доволі молодий вік, отець Микола Квич, який нині провадить свою священичу діяльність у тернопільському храмі Святого Михаїла, у своєму житті десять років здійснював Богослужіння в Криму, бачив російську окупацію українського півострова, звідки дивом вибрався живим, і неодноразово побував з душпастирською місією у зоні антитерористичної операції на сході нашої держави. А нині займається духовною та психологічною реабілітацією бійців, які повернулися із зони АТО, та їхніх сімей. За визволення цього, на перший погляд,  звичайного священика з полону клопотав сам Папа Римський.

«Кардинально змінив своє життя завдяки мамі»

-Отче Миколо, хто Вас направив до місії душпастора – якісь певні обставини чи конкретні люди? І як відбувалося становлення отця Квича як священика?

– Я – уродженець Івано-Франківська, зростав, як і більшість моїх ровесниківіз таких же обласних центрів, на вулиці. Тому кардинально поміняти своє життя у більш духовному плані мені вдалося, мабуть, винятково завдяки мамі. Здобував духовну освіту в Івано-Франківському інституті, потім – у Люблінському університеті. Отримав освячення і три роки відслужив на парафії поблизу Підволочиська. Після трирічної душпасторської діяльності на Тернопіллі  я з місіонерською церковною місією подався на південь України. Півтора місяця був в Одесі, звідки поїхав до Севастополя, девідслужив рівно 10 років.

– Саме відтоді Ви стали капеланом Військово-морських сил України?

– Так, ми займалися в тому числі і формуванням на півострові наших українських парафій та зведенням храмів. У 2004 році з’явилася така добра тенденція, як опіка військових. Саме з того часу я й долучився до неї. Був капеланом Військово-морських сил України. Хоч на той час ще не було створено відповідного департаменту при УГКЦ, я співпрацював з українськими військовими. Тоді великий внесок у цю благородну справу здійснили львівські капелани – отець Степан Сус і отець Андрій Зелінський, який на той час ще був братчиком. Вони приїжджали до Севастополя і ми разом працювали над духовною опікою наших моряків. Безпосередньо я займався з вихованцями Військово-морської академії, а також її коледжу і ліцею.

– Це саме ваші духовні підопічні не скорилися агресорові і з державним гімном та прапором ВМС України гордо на очах у загарбників пройшлися повз них маршем?

– Я не можу сказати, що ми в цьому плані безпосередньо з тими хлопцями працювали, але перетиналися, проводили різні заходи, святкування – в тому числі до дня Миколая. Звичайно, не можна стверджувати, що ми внесли в їхнє життя щось настільки вагоме. Я сподіваюся, що їхні висока духовність і патріотизм були закладені ще в родинах. Однак таку працю ми здійснили і добре, що з тих вихованців виявився значний відсоток  хлопців, які  в той складний час сказали своє слово. І воно було на користь України.

– На Ваших очах відбулася російська окупація Криму. Ви її відчули безпосередньо на собі?

– Саме в Криму у 2014 році я побачив перші воєнні блокпости. Я не мав змоги поїхати на Майдан. Тому що в цей складний період вважав своїм обов’язком бути разом з українськими військовими моряками. На моїх очах в автономії відбувалися захоплення так званими «зеленими чоловічками», а насправді російськими спецпризначенцями, наших військових частин. У мене тоді був хороший парафіянин, разом з яким ми збирали кошти, речі та закуповували все необхідне для допомоги українським підрозділам, які перебували в облозі.

– Отже, Ви були одним із перших в Україні військових волонтерів?

– Тоді я над цим не замислювався, а робив усе, щоби допомогти нашим хлопцям, яких заблокували в казармах російські агресори. У перші дні мене до них пропускали. Навіть маю фотографію, на якій після передачі харчів українським військовикам я вже сиджу в машині, з вікна якої видно, як окупанти взяли в облогу одну з наших частин.

«Мене заарештували одразу після ранкової служби»

– Наскільки мені відомо з різних джерел, згодом і Вас російські агресори взяли в полон?

– Підозрюю, що вже, починаючи з відвідин оточених українських вояків, окупанти та їхні прислужники за мною ретельно стежили. Мене заарештували міліціянти, які на той час уже перейшли на бік окупантів, одразу після ранкової служби.  Зробили обшук у церкві та в помешканні. Цілий день провів у КПЗ  і ввечері мене відпустили. Після цього я змушений був негайно виїхати з Севастополя. Тому що там вже переслідувати кожну людину, яку знали як проукраїнське налаштовану ще до російської анексії півострова.

– Хто допоміг Вас визволити з російської неволі?

– Звістка про моє затримання в Криму російськими окупантами та їхніми місцевими прислужниками дійшла до вищого церковного керівництва – до Блаженішого Святослава. Про це стало відомо і самому Папі Римському. Інформація про ув’язнення українського священика набула поширення на міжнародому рівні – як у масмедійному просторі, так і в соціумі. Це негативно впливало на імідж держави-окупанта, тому росіяни змушені були мене відпустити. Але за мною стежила так звана кримська «Самооборона», яка не дотримувалась не лише українських, а й російських законів. Зустріч із цими людьми для мене могла стати фатальною, як це, певно, сталося з багатьма українськими патріотами, котрі зникли безвісти під час цих сумнозвісних подій на півострові.

– Завдяки кому Вам вдалося вибратися на підконтрольну Україні територію?

– Вважаю, якщо в Бога був якийсь намір послати мені ці випробування, то й із допомогою Всевишнього знайшовся і вихід зі складної ситуації. Господь привів таких парафіян, які вивезли мене з півострова. А зробити це було нелегко, бо якби навіть на останньому блокпості дізналися, кого ці люди перевозять у своєму авто, то та ж кримська псевдосамооборона не пошкодувала б ані мене, ані тих, хто сприяв моєму поверненню на материк. Про деталі перевезення наразі говорити не можу, але я вдячний цим людям за їхній духовний і громадянський вчинок. Пізніше стало відомо, що російські спецпризначенці у пошуках мене здійснили тотальні обшуки в багатьох, навіть непричетних до мого перевезення, українських сім’ях, що завдало їм моральних і матеріальних збитків. Уявіть собі: вдома мирні люди, граються діти, і раптом до їхнього помешкання вриваються у камуфляжах до зубів озброєні військовики. Історія – не з приємних, але якщо випало пережити цю ситуацію, то я мусив це зробити. І дякуючи Богові, Всевишній був зі мною і це минулося.

«Після Криму і відвідин АТО почав займатися реабілітацією бійців»

– Власне, мабуть, ці життєві обставини, які Ви пережили в Кримській автономії, спонукали Вас продовжити капеланську діяльність, спрямовану тепер уже на підтримку бійців АТО?

– Після мого переїзду через адміністративний кордон з окупованою російськими військами Кримською автономією я декілька місяців перебував у Києві. Після цього вище духовне керівництво нашої церкви направило мене знову на Тернопілля. Нині я здійснюю свою священичу місію у храмі Святого Михаїла, що в обласному центрі. Поряд із цим продовжую займатися капеланством. Я відвідував хлопців у зоні антитерористичної операції на сході нашої держави. І після цього почав займатися реабілітацією та адаптацією українських бійців, які повертаються додому з війни.

– Хто ініціював здійснення духовної реабілітації і психологічної адаптації до мирного життя колишніх бійців?

– Власне це відбулося з ініціативи та за сприяння владики – митрополита Василя Семенюка, який дуже переймається проблемами бійців АТО. Мені було запропоновано проводити в Марійському духовному центрі, що в Зарваниці, реабілітацію українських бійців, які повернулися з війни, разом з їхніми сім’ями. Я погодився, бо розумів, що повертаючись із війни, через власні поїздки туди і повернення додому кожній людині, котра це бачила, необхідна реабілітація. І в першу чергу – духовна. Свого часу таку ж реабілітацію я проходив у столиці.Це було для мене водночас і практикою, і теорією. Знання, які я там отримав щодо шокової терапії, зараз застосовую з бійцями, які повернулися до мирного життя із зони АТО.

– Допомогти людині, яка бачила війну, здолати посттравматичний синдром дуже складно. У цьому Ви опираєтесь на сім’ї  АТОвців  і додатково здобуті як духовні, так і психологічні знання?

– Цього року мені вдалося пройти базовий рівень з бодинаміки і я отримав додаткові знання в розумінні проблем посттравматичного розладу. Їх можна долати лише із залученням рідних військовиків. До того ж, із цим же пов’язані й проблеми їхніх сімей, що стосуються дружин чи дітей. Завдяки цьому, я маю можливість допомагати бійцям і їхнім рідним. Вважаю, що це є найперша справа, яку має робити суспільство після війни. А вона триває, тому ця проблема існуватиме ще довго.

– Але на цю війну переважно йшли і надалі йдуть уже сформовані дорослі люди. Чи безпосередньо участь в АТО спричинила до їхніх душевних та психологічних розладів?

– Ми розуміємо, що психологічні проблеми хлопців, які захищають Україну, не розпочалися на російсько-українській війні. Розлад відбувається не внаслідок отриманих під час боїв стресів чи травм. Усі думають, що хлопці повертаються такими з війни і в цьому суть проблеми. Ні! Вони їх отримали ще задовго до подій на сході нашої держави. Війна просто ще більше загострила існуючі в людини психологічні розлади. А з ними українським воякам доводиться жити та боротися щоденно.

– Я так зрозумів із вищесказаного Вами, що допомогти бійцям АТО здолати ці життєві труднощі отець Микола Квич нині вважає своїм обов’язком?

– Людина з цими труднощами може бути все життя. Але як їй дивитися іншими очима на соціум, в який повертаються бійці? Усі ми розуміємо, що після війни АТОвці повертаються зовсім іншими людьми. Споглядаючи, як їх сприймають  рідні, влада і суспільство, для захисників України досить часто це стає новою психологічною травмою. Вони не можуть знайти свого місця у суспільстві. Тому капелани повинні не тільки на війні, а й у мирному житті бути поряд із бійцями. Ми маємо допомагати їм переносити проблеми адаптації до буденного побуту. Я вважаю для себе це одним із пріоритетних завдань. І його тут мають виконувати військові капелани.

Олесь Миколайчук

Джерело: Тижневик “Номер один”