Чи можна виспатися у спальному мікрорайоні Тернополя?

Щоранку, заледве починає сіріти, мене (і, напевно, не тільки мене) будить собачий гавкіт. Випущені на волю з тісних квартир панельних багатоповерхівок наші чотириногі друзі ніяк не можуть натішитися. Туди-сюди бігають вони, радісно лементуючи, по газонах та клумбах, аж допоки не приспічить присісти десь під кущиком ірисів.

Подивитися на забави породистих і доглянутих псів обов’язково збігаються їх бездомні, мічені бірками стерилізації родичі. Деякі з них навіть не зважають на свій принадний соціальний статус сміливо вступають у суперечку з “центровими”. Усе це відбувається в унісон із не менш голосним діалогом двох жіночок – власниць крихітного пуделя та східно-європейської вівчарки. Ставши за кілька метрів від розчинених навстіж вікон квартир, ці пані навперебій розповідають одна одній новини за останню добу: від 5 ранку вчора – до 5 ранку сьогодні. Та навіть це не перешкоджає їм пильно стежити за своїми улюбленцями і раз у раз “подавати голос”, щоб не зникали з поля зору.

…А ось і сигналізація у старенькому “жигулику” спрацювала. Та ще й так гучно, що мертвого підніме. Хоча це ще як сказати, бо, очевидно, власник пошарпаної легківки спить настільки міцно, що його й гарматами не розбудиш. Зате чимало інших мешканців будинку, як ошпарені, повискакували з ліжок і спросоння не дуже то й добирають слова, аби подякувати живим “будильникам” під вікнами.

Усім цим не особливо переймається водій допотопного буса, котрий навіть у спеку мусить 10-15 хвилин “прогрівати” мотор перед тим, як зрушити з місця.

Приблизно до 7 години шум поволі вщухає і у дворі з’являються люди, оживають вулиці. Пора й собі збиратися на роботу. Встаю з ліжка, ногами шукаю тапці…

– Куди це ти зібрався? Нині ж субота, – зупиняє мене на порозі голос дружини.

Старію, що ж тут вдієш? А тому мовчки знову пірнаю під ковдру і заплющую очі. Аж тут спрацьовує сигналізація в аптеці навпроти. От і добре – уже відчинили, можна за заспокійливим збігати.

Ні, все ж краще кава. Міцна та ароматна кава уперемішку з матюками. Але останні – подумки, щоб рідним ранок не зіпсути.

Юрко СНІГУР.

P.S. Ще у 80-х роках минулого століття занадився у відеосалони. Там надивився, як люди живуть. І домашніх псів мають де вигулювати, і у пакетики прибирають за ними. Склалося враження, що в Америці чи Європі навіть брати наші менші поводять себе набагато стриманіше – спацерують собі алеями парків на поводках та у намордниках, не гарчать на перехожих, не гавкають на Місяць.

А ще тамтешні автівки «ночують» винятково на спеціально обладнаних стоянках, але аж ніяк не під чужими вікнами…

Зауважу ще раз: усі ці закордонні дивацтва я бачив у фільмах 30 – 40-річної давнини. Можливо, за час, що минув, у Європі все змінилося? Може, там вже давно перебрали український досвід суспільного співжиття, а паризькі чи брюссельські ранки нічим не відрізняються від тернопільських?

Не знаю, давно у кіно не ходив. Кажуть, у сучасних кінозалах досить гамірно. Як і щоранку на «Алясці» під вікнами десятиповерхівок – у спальному мікрорайоні європейського Тернополя.

Написав «європейського» – та іронічно усміхнувся. Шкода, дуже шкода, що це модне у передвиборному арсеналі вітчизняних політиків слівце ніяк не задасть тон їхнім подальшим справам.

Євровікна, євродвері, єврошопи, євроремонти. Усе це вже давненько прижилося у нас. Все, крім єврокультури, без якої ми ніколи не житимемо у світі для людей, а не для тварин. Хай навіть породистих.

І це прикро.

“Свобода”