«Цінуйте Проць, поки вона жива, бо потім не попрощаєтесь». Велике інтерв’ю з Лілею Проць

Наша співрозмовниця –  українська спортсменка, тренер, громадська діячка, майстер спорту України міжнародного класу з пауерліфтингу, кандидат у майстри спорту із шашок і важкої атлетики. Вона стала першою жінкою у Тернополі, яка виконала норматив майстра спорту України та майстра спорту України міжнародного класу з пауерліфтингу. Вона була тією, на кого рівнялися дівчата і починали впевнено займатися пауерліфтінгом чи важкою атлетикою. Лілія Проць відома не лише своїми спортивними успіхами, а й активною громадською позицією, авторка соціальних ініціатив і водночас сильна та ніжна жінка. У відвертому інтерв’ю нашій газеті вона розповіла про свої успіхи та проєкти, про подорожі та чого вона хоче від життя і про… смерть.

«Про штангу я не мала жодного уявлення»

– Наскільки мені відомо, спочатку Ви займалися шашками, а вже у 20 років – пауерліфтингом. Як на мене, то дуже різка зміна. Фактично з сидячого виду спорту – у силовий. Чи не було дискомфорту від цього і взагалі, як наважилися на зміну спортивного напрямку?

– Взагалі-то ні. Коли мене тренер запросив на тренування, я подумала: чому б і ні. Хоча зізнаюся, що про штангу я не мала жодного уявлення (посміхається, – авт.). Знала тільки те, що йду нею займатися, а як це відбуватиметься – не знала. Хоча й слідкувала за спортом, добре орієнтувалася в тому, як розвивається біатлон, великий теніс, легка атлетика та плавання.

– На Вашу думку, що тренер у Вас побачив? Адже таку пропозицію він зробив не просто так…

– Уже згодом я дізналася, що мій перший тренер жив по сусідству зі мною. І протягом 6 місяців до знайомства він спостерігав за мною. Потім випадково побачив мене, коли я грала у шашки, переговорив з моїм тренером, мене запросили у тренерську, і там я отримала цю пропозицію. Справа в тому, що у тренерів є своя методика – анатомічно-морфологічна. Коли ти давно цим займаєшся, то видно за рухами, координацією, будовою тіла, у якому виді спорту людина буде успішною. Я, приміром, коли була тренером, також використовувала цю методику: спостерігала, яке включення, руки, чи не просідають коліна, яка структура м’язів.

– У той час пауерліфтинг, мабуть, був не найпопулярнішим спортом для дівчаток. Як Вам було в чоловічій компанії?

– Для мене це взагалі не проблема. У дитинстві я товаришувала з хлопчаками. Ми грали хованки в підвалах, бігали на теперішню вулицю Володимира Великого (раніше там була зелена зона) і майстрували там луки. Пригадую, як цупили з дому ножі і бігали на стрільбище, тепер там «Савич-парк», і тими ножами виколупували патрони (посміхається, – авт.). Ми грали у футбол, займалися військовою підготовкою, вчилися кидати гранати, так що я трохи «пацанкою» була. Коли тренер запросив тренуватися, то я покликала з собою подругу, так ми вдвох і ходили. Якщо говорити про дискомфорт, то його не було, бо це ж спорт. Для прикладу, ми з хлопцями в сауну ходили, і ніхто не розділяв на хлопчиків і дівчат, було дві години часу попаритися і все. Якщо в когось щось там вилізло, то ми на це уваги не звертали. Пригадую, була у мене ситуація, коли я на зважуванні стояла майже гола, у мене було зайвих 200 грамів і довелося зняти білизну. Ми не були закомплексованими. Це зараз дівчаток виховують, як принцес, але дивлячись на те, що відбувається у світі, то це зайве. Принцеса не зможе врятувати людину, втекти чи когось догнати, вона буде в кращому випадку на телефон знімати, а в гіршому – стояти і дивитися.

– Дитинство було у вас насичене. А пригадуєте найтепліший спогад?

– Їх умовно можна розділити на 2 частини. Містечко Дубно, звідкіля родом мама. Приватний будинок, косіння трави, гра в доміно, молочний суп. У дідуся був діабет, і бабуся варила суп із картоплею на молоці. Жуки збирала, вчилася гачком та спицями в’язати. Дуже теплі і приємні спогади. Дідусь із бабусею поховані на Рівненщині, і мені, направду, їх дуже бракує. Коли згадую їх, то плачу, і часто прошу в них допомоги, бо вірю, що вони спостерігають за мною й оберігають. Друга частина дитинства – у селі Дітківці, Зборівського району, звідкіля вітчим. Особливо вкарбувалися в пам’яті проводи в армію, весілля в шатрах, коли всі несли сир і сметану, спалення дідуха, поїздки в сусіднє село на санях, випасання корови. Ще пригадую, як крали горох, а голова колгоспу на «бобику» поряд проїздив, і ми падали в той горох, щоби сховатися (посміхається, – авт.).

– Крім того, що Ви першою в Тернополі почали займатися на той час нежіночим видом спорту, то ще й обрали складну професію…

– Закінчивши школу, я обирала професію, яка б дала змогу забезпечити себе та ще й допомогти матері. Особливих статків у сім’ї не було, адже мама виховувала нас із братом одна. Я розуміла, що покладатися можу тільки на себе. Здобула фах радіомонтажника апаратури, прийшла на радіозавод. Працювала, як кажуть, від дзвінка до дзвінка.  Це було складно, адже тут, як у спортивній команді, від роботи кожного залежав загальний результат. До того ж у свої 18 років я вже була матеріально відповідальною: світлодіоди, транзистори, інші деталі, які привозили на завод з Росії, були дуже дорогими. Поєднувати роботу на заводі й заняття спортом було непросто. Я буквально розривалася між підприємством і спортзалом. Робоча зміна тривала з восьмої  ранку до п’ятої вечора, а на шосту треба було встигнути на тренування. Додому поверталася пізно і втомлена, засинала майже на ходу. Наступного ранку все починалося спочатку. Але я не шкодую, що доля складалася саме так, адже роки виснажливої праці дали свої плоди.

– Якщо говорити про спортивну кар’єру, то Вам вдалося отримати майстра спорту за 3 місяці…

– Ми займалися на центральному стадіоні. Колись там були такі великі колони і ми крейдою написали вагу присідання, жиму штанги лежачи і станову тягу на норматив. І от через 3 місяці я його виконала. Потім був Кубок України з окремих видів спорту, де я перевищила норматив на 27,5 кг і зайняла 2 місце у присіданні. Через 2 місяці після цього ми поїхали на тренувальні збори в Хоростків, і вже там я підняла норматив майстра спорту України міжнародного класу. Я розуміла, що є такі спортсмени, які тренуються роками і майстра спорту не виконали. До речі, багато дівчат виконують норматив швидко, ми прогресуємо.

– А як зараз справи з розвитком пауерліфтингу в Тернополі?

– Він розвивається, але не так, як того хотілось би. Зараз існує велика кількість федерацій, а спорт любить команду, щоби ним займалися спільно. Також потрібно хороший зал, а не підвали. Ускладнюється все тим, що це не олімпійський вид спорту, в нас, знаєте, і олімпійський не дуже фінансують. Суттєво вплинула на розвиток пауерліфтингу і ситуація на сході. Було багато сильних спортсменів та тренерів у Луганській, Донецькій областях та Криму. Хтось переїхав, хтось загинув… Зрештою, зараз багато нових можливостей, відкриті дороги, тому ми виростаємо і розуміємо, що треба якось заробляти гроші на життя і користуватися тими можливостями, які маємо.

«Не побоюся сказати, що коли раніше були Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін, то зараз використовують для пропаганди імена Степана Бандери та Романа Шухевича»

– Ви добре орієнтуєтесь у спортивній тематиці. Нещодавно нашими можновладцями було ухвалено рішення про присвоєння Тернопільському центральному стадіону імені Шухевича. Що думаєте з цього приводу?

– З цього приводу в мене свої міркування і вважаю, що ми йдемо не тією дорогою. Не побоюся сказати, що коли раніше були Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін, то зараз використовують для пропаганди імена Степана Бандери та Романа Шухевича. У спорті є таке поняття, як чествування. Приміром, Іван Боберський, який є автором перших українських науково-методичних праць з теорії фізичного виховання і спорту та основоположником тіловиховання. Чому б не назвати стадіон його іменем? От, для прикладу, в Києві стадіон імені Валерія Лобановського, визначного тренера. Я багато читала і про Шухевича зокрема. Він був рекордсменом з бігу на певній дистанції і ним залишився, але не тому, що цей рекорд не побили, просто забігів на таку дистанцію вже не влаштовують. А зараз на хвилі популізму іменують спортивні споруди чи заходи ідеологами націоналізму, хоча у нас є видатні спортсмени, іменами яких доцільно називати стадіони.

– У Тернополі Ви відомі не лише як спортсменка, а й як автор важливих соціальних та спортивних ініціатив. Розкажіть про це трохи більше…

– Усе почалося з того, що 9 років тому Олег Удич сказав мені, що було б непогано щось організувати. Так і почалася історія «руханки». Спочатку на Театральному майдані. Згодом перебазувалася на острівок «Чайка». «Руханка» у садочках та школах, для дітей від 1 до 5 років, для дорослих і для тих, кому за 60. Щонеділі від ранньої весни до пізньої осені, а з минулого року і взимку – вуличні тренажери, естафети, фітнес, скандинавська ходьба. Тепер у нас є ініціативна група, яка збирається навіть без мене. Усі спілкуються у вайбері. Зараз це вже не просто заняття фізкультурою. Я організовую для них мандрівки. Разом ми їздили в Монастирок, Сидорівський замок, Більче-Золоте, Микулинці, Олеський та Підгорецький замки, Золочів. 27 березня плануємо поїздку в Тустань та Свіржський замок. «Руханка» – це щось більше, ми спілкуємося після занять – спільні прогулянки з чаєм, і я рада, що цей проєкт існує вже стільки часу.

– «Мрія на всіх» – це також Ваша ініціатива. Що підштовхнуло Вас до організації цього проєкту?

– У 2018 році до мене зателефонувала мама Сергія Ткачука і попросила, щоб я допомогла з фізичними заняттями. Коли я приїхала до них, ми проговорили з Сергієм 3 години. Розпитувала, про що він мріє. Справа в тому, що діти з інвалідністю або не мають взагалі мрії, або ж вони дуже вузькі та матеріальні. Тоді Сергій мені сказав, що хоче на Говерлу. Я згадала, що у 2017 році хлопець Євген з Вінниці виніс свого друга з інвалідністю на Говерлу. Зв’язалася з ним, поговорила, він дав мені кілька порад. Ми зробили спеціальне крісло і взялися за підготовку. В той час до мене звернулася Ірина Музика, вокалістка гурту «Фіра», і розповіла, що у них в шухляді є пісня, яка за своїм змістом дуже близька до того, що ми робимо. І вони попросилися з нами, щоби зняти кліп про сходження на Говерлу.

– Пам’ятаєте свої емоції, коли вдалося вийти на вершину?

– Я ревіла. У кліпі навіть є цей момент, коли плачу. Бо було насправді дуже важко, у мене боліли коліна, я не соромлюся це сказати.

– На цьому «Мрія для всіх» завершилася?

– Ні. Після розголосу в ЗМІ у соцмережах мені написала мама Саші Колісник із Бахмута на Донеччині. У її доньки ДЦП, але попри цей діагноз вона багато подорожує разом з мамою, бере активну участь в акціях на підтримку людей з інвалідністю, а також займається волонтерською діяльністю, допомагаючи нашим військовим. Вони також захотіли піднятися на Говерлу. Ми запросили їх відвідати півмарафон, до якого долучилися діти з інвалідністю. Багато батьків не розуміли, як це бігти з усіма. Вони хотіли, щоби для них був окремий забіг. Були й такі, що чекали, щоби ми організували їм доїзд на змагання. Але інклюзія — це не окремо про інвалідність. Інклюзія — це про включення дітей з інвалідністю у процес зі всіма іншими дітьми. Врешті-решт ми піднялися на Говерлу, крім Саші, з нами було ще дві дівчинки з інвалідністю, щоправда, вони могли пересуватися самостійно і підкорили свою вершину. Зараз ми поставили цей проєкт на паузу, бо свої корективи вніс карантин. Але й надалі плануємо продовження «Мрії для всіх».

– Наскільки мені відомо, Ви змінили професію, хоча нова сфера діяльності також дотична до спорту.

– Зараз я створила промоутерське агентство Liliia Prots Sport Promotion. Його мета – допомагати спортсменам, спортивним командам та клубам продавати себе. А ще допомагати фірмам, компаніям, торговим маркам, брендам, які хочуть позиціонувати себе через здоровий спосіб життя та спорт. А саме шукати тих спортсменів, спортивні команди і клуби, спортивні події. Ми об`єднуємо спорт і бізнес. Ринок у цій сфері ще сирий. Ми перші в Тернополі, хто це почав робити офіційно.  Спортивний менеджмент в Україні розвивається дуже повільно. В той же час у США та Європі він працює з 70-х років. У нас спортсмени не розуміють цінності цього. Для прикладу, в боксі та футболі це працює давно. На спортивному агенті все зав’язане, саме він вирішує питання змагань, оренди житла, зустрічей з журналістами.

Спочатку спортсмен або клуб продає себе тому самому управлінню спорту. Показує, що він, його команда демонструють хороші результати – відповідно за це їм більше платить місто чи область, ніж іншим, які показують гірші результати. Спортсмен чи клуб продають себе вболівальникам, які купують квитки на різні спортивні дійства. Якщо ти чи твоя команда показує результат, дарує емоції та видовище – відповідно вболівальники приходять на вас дивитися, фотографуються з вами, беруть автографи, підписуються на вас у соціальних мережах. Спортсмен чи клуб продають себе партнерам, які через спорт хочуть просувати свої торгові марки чи бренд своїх компаній. І нічого тут поганого немає.
– Яку мету ставите перед собою у своїй новій професії?

– У планах узяти 2 топових спортсмени і розвивати агентство. Змінювати ту радянську систему зі спорткомітетами. Хочу навчати спортсменів, як вести блог. Спорт – це комерційна індустрія, і це треба розуміти. Для прикладу, є спортсменка Дар’я Білодід, українська дзюдоїстка. Вона веде свій блог в Інстаграм і у неї 320 тисяч підписників. У той же час є спортсменка, чемпіонка Олімпійських ігор Ольга Харлан, котра має всього 26 тисяч підписників. Я це до чого? Що потрібно вчити спортсменів, як себе презентувати. Тому що коли спортивна кар’єра закінчується, то далі що? Добре, якщо є якісь збереження. Тому спортивний маркетинг покликаний допомогти спортсменам. І коли спортсмен завершить кар’єру, ім’я вже працюватиме на нього. У нас виходить усе навпаки.
Зараз я працюю з Оленою Підгрушною, вона відома і талановита спортсменка, але не заробляє на цьому. Витрачаю на це щодня близько 5 годин. Це та робота, якої не видно, але вона клопітка і дає результат. Тут важливо розумітися не лише на маркетингу, менеджменті, СММ, СЕО, а й на спорті.

«Хочу, щоби мене запам’ятали усміхненою, а не такою, що лежить у труні»

– Знаю, що ще на піку Вашої спортивної кар’єри Вам пропонували виїхати за кордон. Чому Ви цього не зробили?

– Було й таке. Траплялися випадки, коли члени збірної їхали на змагання в іншу країну і вже точно знали, що там залишаться. Я не вибрала цього шляху, бо розуміла, мабуть, що пауерліфтинг – це не той вид спорту. Їхати за кордон, щоби стати тренером? Таких амбіцій у мене не було. Розуміла, що там буду ніким, а в Тернополі я Лілія Проць. Зрештою, навіть гроші ніколи не були моєю кінцевою метою.

– Якщо не гроші і не амбіції, то що?

– На сьогоднішній день – це лишити щось після себе. Власний стадіон або спортивний музей Тернопільщини. Хотілось би викупити приміщення у власність і зробити дуже крутий музей, щоби там були представлені всі види спорту і нагороди спортсменів.

До речі, завжди жартую, що коли помру, то переді мною будуть нести медалі. Але це лише жарт, бо похорону не буде (посміхається, – авт.).

– Якщо не буде похорону, то тоді що?

– Вмерти треба бути готовим завжди, питання в тому: як? Знаю точно, що не буде ніяких квітів, прощання в Домі печалі, пам’ятників. Я не хочу лежати ще біля когось. Не хочу, щоби приходили, плакали і просили вибачення. Тому кажу: «Цінуйте Проць, поки вона жива, бо потім не попрощаєтесь». Хочу, щоби мене запам’ятали усміхненою, а не такою, що лежить у труні. Готую всіх до того, що буде кремація. Заповіт уже є. Лишилося обрати місце, де мене розвіють.

– Знаю, що Вас називають «Їжачком». Звідкіля взялося таке прізвисько?

– «Їжачком» мене прозвали ще в 1997 році, мабуть, через коротку стрижку. У вайбері я взагалі підписана як солдат Джейн.

– Я спілкуюся з Вами вже більше години, і перше враження, що у Вас так гармонійно поєднується справжня чоловіча сила та стійкість і в той же час жіноча ніжність та м’якість.

– Той, хто мене знає, то скаже вам, що я дуже ніжна. Але навіщо це показувати і киселем литися? Потрібно чітко розмежовувати, бо коли ти завжди добрий і ніжний, тебе хочуть використати.

– Останніх кілька років Ви часто подорожуєте. Де вже вдалося побувати і куди б хотіли поїхати?

– Географія моїх подорожей – це Україна, Румунія, Болгарія, Туреччина, Польща, Ісландія. Зараз розглядаю Африку, зокрема Танзанію. Дуже цікаво побувати на Занзібарі.

– Розкажіть трохи більше про Вашу подорож в Ісландію, чим вразила ця країна, скільки витратили на поїздку? Адже дуже нетиповий вибір, бо зазвичай українці обирають відпочинок у Болгарії, Єгипті, Туреччині, щоби ближче до моря і пляжу.

– В Ісландії я була двічі разом з мамою і друзями. Перший раз 8 днів, другий – 5. Квитки в обидві сторони коштували 3600 грн. Також суттєво витратилися на одяг для мами, бо ж треба було спеціальне взуття, штани, куртку, термобілизну. На це пішло десь 15 тисяч. Взагалі поїздка обійшлася у 17 тисяч гривень з людини.

Коли я вийшла з аеропорту, то одразу відчула, що на острові в океані. Вітер, холодно, аеропорт такий маленький. Наступного дня ми змокли до нитки, і якщо б так тривало всі 8 днів, то це було б жахливо. Мама каже, що хоче знову туди. Взагалі для неї ця поїздка виявилась корисною. У неї відкрилося друге дихання, яке так життєво необхідне для людей старшого віку.

У цій країні відчуваєш енергію природи: вітру, океану, водопадів, сонця, повітря. Важко словами описати атмосферу, але від цієї країни «ковбасить» ще дуже довго. Коли вдруге їхала, то перебувала ще під враженням першої поїздки. Хочеться ще туди, але у них там виверження вулканів.

– У Вас є вражаюче фото, де Ви стоїте на льодовику в червоній вечірній сукні. Такий собі розрив шаблону. Як так сталося?

– У нашій команді є Оля. Вона взяла з собою цю сукню, бо дуже хотіла сфотографуватися в ній на льодовику, і ми практично всі доєдналися до цього. Відчуття було таке, мовляв, мамо, я не в шапці, але щаслива».

– Що Вам дають подорожі?

– Додатковий стимул жити і заробляти. Зараз люди витрачають гроші не на те. Найкраща інвестиція – це в себе, в свої емоції та спогади.

– У Вас є місце сили?

– Так. Це Монастирок та Стамбул. Намагаюся відвідувати хоча б раз на рік. Вони додають мені енергії.

«Люди роблять зло, коли вони безсилі. Бо коли ти знаєш, що робити, у тебе навіть думки не виникає комусь нашкодити»

– Як проводите вільний час?

– Що це таке (сміється, – авт.)? А взагалі люблю фільми дивитися. Є такі, котрі можу 20 разів за рік переглянути. Це, наприклад, «Невидима сторона» з Сандрою Буллок або ж «Нескорений», це біографічна драма про життя Нельсона Мандели. Він об’єднав за допомогою регбі дві раси. В останній рік багато переглядаю спортивних серіалів про роботу спортивних агентів. Занотовую деякі ідеї і намагаюся адаптувати їх до нашого сьогодення в Україні. Вільний час – це коли я можу дозволити собі виспатися. Нещодавно переглядала серіал «Каменська». Йому вже 20 років, але там багато актуальних питань розкривається. У ньому дуже добре показано, що немає хороших або поганих людей, усе залежить від ситуації. Головне, робити так, як вважаєш за потрібне, і при цьому залишатися собою. А це дуже важко. Бо багато чого нам навіяно: щастя, кохання, любов, відданість. Ці цінності ми сприймаємо якось викривлено, посилаючись на те, як це описував хтось, а не як бачимо ми. Найкраще це видно на прикладі виборів. Вибори – це взагалі лакмусовий папірець суспільства.

– Під час цих виборів Ви зняли свою кандидатуру. Для мене це був дуже мужній вчинок. Але як Ви на це наважились?

– У серпні, коли мені запропонували йти в команді, було все обговорено. І якийсь період постійно про це ішлося. Згодом почалися партійні підкилимні ігри. Так, вони є у більшості партіях. Це і про місце в списку на окрузі, і в загальному списку. Бо партія так сказала. І багато чого іншого. Ті, хто йде у команді, бачать це, але їм не бракує духу сказати про це і зробити. Я маю свої цінності, принципи, пріоритети. І я їм не зраджую. Близько 500 людей підтримали мене. Бо вірять і довіряють мені. Я їм за це вдячна. Я хотіла багато чого зробити як депутат, але знаю, що багато зроблю як громадська діячка і підприємниця. Треба визнати, що ми залежні від політики, але основне – бути чесною з собою, хоча це й важко.

– Вам не було страшно так відверто заявити, що знімаєте свою кандидатуру?

– Було трохи страшно. Я втратила багатьох. Але, зрештою, по житті я відлюдник, хоча й веду активний спосіб життя. Може, через 5 років ситуація зміниться, можливо, вдасться об’єднати людей. Ми бачимо на прикладі попередньої каденції, як депутати збагатилися. Зараз є можливість усе моніторити: декларації, прозоро, ю-контроль. Дивно бачити, що коли люди чинять не по совісті, вони забувають про те, що в цьому місті залишаються їхні діти та внуки.

Я просто не можу зрозуміти тих людей. Як можна брати участь в акції на підтримку Каті Гандзюк і боятися робити те, що зробила вона. Як можна стояти на могилі атовця, співчувати, возвеличувати його подвиг і робити все для того, щоби на фронт не потрапити. Думаю, це не комільфо. Після того, як я зняла свою кандидатуру з виборів, у мене змінилося розуміння дружби. Є гарна фраза: «Друг – це коли нікого немає, а ти є». Ще глибше це зрозуміла, працюючи з людьми, які перенесли інсульт. Ти приходиш, дружина на роботі, допомагаєш говорити, ходити, а поруч нікого немає. А друзі де? Нікого немає, крім родини. Але навіщо чекати? Хіба потрібне підтвердження дружби тільки тоді, як станеться біда?

Знаєте, мені дуже подобається працювати з дітьми. Бо їм можна пояснити, їх можна навчити. Я часто дітям пояснюю, що не можна кривдити, знущатися. Бо потім той, кого ти ображав, може стати лікарем і врятувати твоє життя. Бо потім той, кого ти ображав, може стати бізнесменом і дати гроші на лікування твоєї близької людини. Взагалі люди роблять зло, коли вони безсилі. Бо коли ти знаєш, що робити, у тебе навіть думки не виникає комусь нашкодити.

Джерело: Тижневик “Номер один”