Мій чоловік загинув, але для мене війна не закінчилась, – Ірина Дедьо

«Незламна українка з мечем — мій внутрішній стан»

— «Чи змогли б ви розмалювати тубуси?» — запитав мене медичний директор Теребовлянської міської лікарні Богдан Куліковський. «Подумаю…» — розгубилась. Захиснику Олегові з нашої громади і його побратимам потрібен був генератор, тож вирішили провести аукціон для збору коштів, — розповідає пані Ірина. — Я працюю в лікарні медичною реєстраторкою. Готова була допомогти, але на мить задумалась… Ці тубуси від зброї. Мій чоловік загинув від ракети… Обміркувала все без емоцій і погодилась, адже це для доброї справи. Пригадую, як мій Іван розповів, що хлопці на «нулі» не мають харчів, ми тоді зібрали бус продуктів і завезли. Люди підтримували мого чоловіка, тож і я маю допомагати іншим.

Принесла тубуси додому. Вперше тримала такі речі в руках. Тихо зронила сльозу, а потім зібралася з силами і взялася за малювання. Перший тубус малювала два дні — від 15-ої години дня майже до 4 години ночі. Поринаю в роботу — не відчуваю часу. З тубусами не переживала особливого натхнення, бо все ж у них — відгомін війни. У створених малюнках — втілення мого внутрішнього стану, мого болю…
Спершу прибрала маркування із тубусів. Вирівняла основу аерозолем кольору хакі. Ескізи нанесла на папір, а потім відтворила на тубусах акриловими фарбами. Незламна українка з мечем на згарищі танка — такий сюжет першої роботи. Намалювала те, що відчуваю нині — біль, гнів, злість… А другий тубус присвятила пам’яті загиблих Героїв — зобразила відважного воїна-льотчика — привида Києва. На малюнку не вмістити всього того, що пройшли наші захисники і чим вони є для нас із небес…
Приємно, що майже 200 людей із різних куточків України підтримали аукціон і долучилися до допомоги воїнам. Кожен бажаючий мав можливість задонатити 100 гривень і взяти участь у розіграші тубуса. Тернополянин Андрій Мацех пожертвував понад 21 тисячу гривень і став власником малого тубуса, а теребовлянець Володимир Бучинський — великого.
«Матусю, ти розмальовуєш тубуси. Ми з друзями також хочемо зібрати кошти для воїнів», — сказала мені донечка Анна. Однолітки згуртувалися: хтось наплів браслетів, хтось створив малюнки, хтось приготував солодощі. Розклали столик біля центральної дороги — продавали. Вторгували понад 4 тисячі гривень. Ми долучили ці кошти до акції для допомоги воїнам.

«Врятував побратимів, інакше — була б братська могила…»

— Війна забрала у мене найдорожче — чоловіка. Досі важко морально… У перший тиждень після загибелі Івана я випала із життя, — пригадує вдова Героя. — Лежала, не їла, не пила. Кароліна допомогла мені не зійти з розуму, контролювала… А коли я її не чула, кликала на допомогу родину. Місяці на заспокійливих та антидепресантах. «Тримайся! Тато не хотів би, щоб ти була в такому стані», — повторювала Кароліна. І я взяла себе в руки. Зрозуміла, що якщо закриюся в собі, то буде ще складніше. Молодшій донечці теж важко було сприйняти болючу реальність. Понад три місяці ми чекали на результат ДНК-експертизи. «А, може, тата ще вилікують?..» — вірила в диво Анна. Але дива, на жаль, не сталося…

Іван загинув у Слов’янську біля будівлі, де вони мешкали. Вийшов в опівночі на вулицю, і саме в ту мить влучила ракета. Утворилась кількаметрова вирва… Чоловік врятував побратимів, інакше — була б братська могила… У хаті від вибуху рухнула стіна, впала на захисників. Вочевидь, хтось із місцевих навів прильот.
«Іване, як ти?» — запитувала я перед тим. «Не хвилюйся, ми далеко від лінії вогню», — заспокоював. Проте небезпека — всюди. Побратими передали додому речі чоловіка — одяг, телефон, бінокль, приціл та інше спорядження. Не тримаю того вдома, віддала частину іншим воїнам, щоб допомагало їм.
На початку вторгнення росії в Україну Іван записався в Тероборону. Чергував на важливих об’єктах Теребовлянщини. «Я відповідаю за наших хлопців», — не міг відлучитись із наряду ні на хвилину. Коли ми побачили звірства росіян, чоловік пішов у ЗСУ. Не мав жодного сумніву, що робить правильно. Вірив у перемогу України, докладав зусилля, був оптимістом. Щодня наближав нашу країну до перемоги.

«Потрібно жити за двох», — радять. Я не знаю, як за себе жити…»

— Відгороджуюся від болю, стараюся раціонально сприймати все, але бувають моменти, як нахлине… Треба виплакатися день, щоб відійшло. Мусить бути розрядка, — ділиться пережитим пані Ірина. — До психологів я не зверталася. «Хочеш плакати — плач, хочеш кричати — кричи, не тримай в собі, бо зійдеш із розуму», — порадили мені близькі люди. Найлегше ліками пригасити біль, але це не врятує, людині треба пережити втрату. Найцінніше — підтримка рідних, близьких, друзів.
Наші захисники, на жаль, і далі гинуть… Один знайомий, другий, третій… У голові не вкладається. Їхні рідні безмежно зболені. Дехто не може дати собі ради. «Кому потрібні мої діти, як не мені?» — переосмислила я. Дратує, коли люди збоку, які не знають, що коїться в моєму серці, дають безглузді поради. Коли ці «порадники» переживуть таку ж втрату, тоді станемо і поговоримо. «Чому не відкупили? Чому не сховали?» — часто запитують. По-перше, це було рішення мого чоловіка, і не людям його судити. Такі «добродії» мізинця Івана не варті. По-друге, якби не мій чоловік і тисячі добровольців, то вони б не почувалися так комфортно в тилу. За своє не стерплю! Не усвідомлюють, що говорять. Легко мудрувати вдома на дивані.
Невідомо, коли закінчиться війна. Чекаємо від літа до осені, від зими до весни. То йшло на спад, то знову загострення. Ще велика частина України окупована. Звільняти і звільняти. Я не військовий експерт, але розумію, що росія не зупиниться… Іноді підкрадаються думки, що ця війна вигідна всьому світові. А Україна стала плацдармом для протистояння. росія жорстоко знищує український народ. Важкою ціною виборюємо свою незалежність. Торік багато чоловіків пішли добровольцями на фронт. Мій знайомий 12 років жив у Франції. Кинув все — приїхав захищати Україну. «Тут моя земля, тут мої батьки», — сказав. Прикро, що нині ховаються від військкомату, шукають можливість уникнути служби. «Що б то придумати? Може, інвалідність оформити?» — запитують мене. «З яким лицем ви ідете до мене за порадою?» — дивуюсь. «Я так ховала сина, але забрали — вже тиждень на «нулі», — бідкається одна жінка. «А мій чоловік вже пів року в могилі…» — кажу. Кожен переживає за своє. Кожного болить своє.
Мій чоловік загинув, але для мене війна не закінчилась… У будь-яку мить може прилетіти. Поки нема перемоги, нема певності, що окупанти не прийдуть у наші міста й села. Треба робити все можливе, щоб цього не сталося.