«Люди, які одужують»: головна мотивація нейрохірурга Олексія Леонтьєва
«Погляд» завершує цикл матеріалів про нейрохірурга Олексія Леонтьєва — лікаря з понад 20-річним досвідом, який сьогодні очолює відділення нейрохірургії Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні, а до повномасштабної війни працював у Херсоні.
У першій частині ми розповіли про його шлях у професію: дитинство в родині лікарів, навчання в складних умовах 90-х років, перші чергування без сучасної діагностики та формування як нейрохірурга. Це був період, коли клінічне мислення формувалося не на технологіях, а на досвіді, швидких рішеннях і роботі “на дотик”.
У другій частині — про Херсон під час окупації. Про лікарню, яка стала точкою порятунку для поранених, про постійні обстріли, життя між чергуваннями та домом у небезпеці, роботу без повного доступу до ресурсів і складне рішення виїхати з міста через Антонівський міст, який невдовзі був зруйнований.
У третій частині — про новий етап у Тернополі. Про те, як лікар прийшов у відділення, яке фактично потрібно було формувати з нуля, як вибудовується сучасна нейрохірургічна служба, чому ключовим фактором є команда, та як поєднуються управління, клінічна робота і розвиток нових напрямків.
У четвертій частині — про сучасну нейрохірургію під час війни: розвиток ендоскопічних та мініінвазивних методик, лікування складних поранень, унікальні клінічні випадки, нові виклики для лікарів та зміну самої структури пацієнтів через війну.
Цей фінальний матеріал завершує цикл — через особисті відповіді лікаря про професію, відповідальність і мотивацію.
— Що для вас означає “успішний лікар”?
— По-перше, це лікар, у якого висока кількість успішних операцій, якого знають, цінують і поважають.
Це дуже добре видно через людей — через їхні відгуки, через «сарафанне радіо». Люди між собою передають, радять, до кого йти.
По-друге, це лікар, який ділиться своїм досвідом. На конференціях ми бачимо таких лікарів — вони показують результати, розповідають, і це дає можливість іншим вчитися.
І ще один момент. Я вважаю, що лікар має бути забезпеченим. Є така думка, здається, ще у Авіценни, що лікар має бути ситий, гарно одягнутий, щоб не думати про виживання, а думати про пацієнтів.
Але зараз ситуація складна. Фінансування обмежене, зарплати невеликі. У мене сім’я ВПО, я орендую житло, і це теж реальність, в якій ми працюємо.
— Як ви справляєтесь із відповідальністю за життя пацієнта?
— Це дуже важке питання. Іноді буває дуже важко.
Навіть коли ти все зробив правильно, результат може бути не таким, як очікував. І ці ситуації залишаються з тобою.
Це як рубці — вони накопичуються і залишаються.
Ми не можемо врахувати всі фактори. Але з досвідом таких випадків стає менше. Хоча все одно це непросто прийняти.
— Що вас мотивує працювати понад 20 років?
— Те, що значно більше людей отримують допомогу і одужують.
Дуже часто буває: йдеш по місту — тебе впізнають, дякують.
Або приходиш у якусь установу, і люди кажуть: «Ви оперували мого чоловіка» або «Ви допомогли нашій родині».
І це дуже приємно. Це, напевно, і є головна мотивація.
