Юлія Мамчак: про волонтерство, війну, родину та силу єдності

Війна змінила життя мільйонів українців. Для когось вона стала випробуванням, для когось — поштовхом до нової справи, а для когось перетворила допомогу іншим на щоденну місію. Саме такою стала історія Юлії Мамчак — волонтерки, громадської діячки, керівниці ГО «Країна рівності та правди» та мами чотирьох дітей.

З перших днів повномасштабного вторгнення вона разом із родиною включилася в допомогу військовим та цивільним. Від відновлення бомбосховищ і закупівлі критично необхідних медикаментів до реалізації масштабних зборів, юридичного супроводу військовослужбовців та їхніх родин і створення простору підтримки для ветеранів — за роки війни її діяльність охопила десятки напрямків.

Сьогодні Юлія Мамчак продовжує об’єднувати навколо себе людей, які готові допомагати, розвивати соціальні проєкти та шукати нові можливості для підтримки тих, хто захищає Україну. Водночас вона залишається дружиною, мамою чотирьох дітей і людиною, яка добре знає ціну відповідальності, втоми, втрат і щоденної боротьби за результат.

В інтерв’ю для «Погляду» ми поговорили про перші місяці великої війни, волонтерство, силу родини, роль жінки під час війни, підтримку військових, виклики громадської діяльності та про те, що допомагає не втрачати віру навіть у найскладніші моменти.

Початок війни і волонтерство

— Якими були перші дні повномасштабної війни? Та з чого почалося ваше волонтерство?

У 2022 році, мабуть, ми всі розуміли, що щось може статися, але до кінця не хотіли в це вірити. Ми жили в реальності, де будуються дороги, лікарні, відновлюється інфраструктура — і хотілося думати, що це і є наше майбутнє.

Ми вкладалися в розвиток, у бізнес, у життя, а не у війну. І все одно десь всередині було відчуття, що небезпека існує, але неможливо було прийняти, що у XXI столітті можливе повномасштабне вторгнення.

Після перших обстрілів ми фактично одразу почали жити з думкою: ми залишаємося тут, і наші діти мають бути в безпеці. Тому ми почали з відновлення великого бомбосховища на одному з заводів — воно могло вміщувати понад 4 тисячі людей. Коли ми вперше прийшли туди, там не було умов для перебування: сміття, відсутність води та каналізації.

Почали з базового — відновили воду, каналізацію, мінімальні умови для перебування людей. Наша команда працювала на те, щоб знаходити все необхідне для оборони і виживання.

Згодом ми почали працювати з іноземними партнерами, шукали постачання, і фактично завозили те, чого тоді в Україні просто не було. Зокрема — метал, який використовували для броників, який у мирний час міг бути звичайним промисловим матеріалом.

Ми не хотіли називати це гуманітарною допомогою в класичному сенсі. Бо це були речі, які ми купували самі, за свої кошти. Ми не чекали — ми діяли.

Якою була ситуація з ресурсами у перші місяці війни?

Тоді практично нічого не було в наявності. Те, що можна було знайти, коштувало надзвичайно дорого. Ми купували все, що могли, в Європі, зокрема через знайомих у різних країнах.

Наш страх був дуже простий: що ми не зможемо забезпечити хлопців на фронті тим, що їм потрібно.

Я ніколи не забуду військових без нормального спорядження — старі радянські каски, мінімальний захист. І не забуду дзвінки з фронту, коли мова йшла про речі, від яких буквально залежало життя людей.

Ми купували медикаменти, антисептики, шовні матеріали — усе, що було критично необхідним.

Паралельно ми збирали кошти через донати, щоб закупити знеболювальні та інші важливі медичні засоби, і передавали все у Чернігів та інші регіони, де була найбільша потреба.

Материнство і війна

— Ви мама чотирьох дітей. Як материнство змінило ваше бачення життя та відповідальності? І ви ж стали мамою вчетверте вже під час повномасштабної війни. Як наважилися на це?  
Я завжди кажу, що Бог дає нам можливості особливим способом. Він показує певні розгалуження на життєвому шляху, але вибір завжди залишається за людиною — побачити цю можливість чи ні, скористатися нею чи пройти повз.

Вчетверте мамою я стала доволі несподівано. Коля — це наш справжній кіндер-сюрприз. І сьогодні я безмежно вдячна Богові за те, що він з’явився в нашому житті.

У той період я переживала дуже непростий емоційний стан. Мабуть, це була одна з найглибших криз у моєму житті. Я не завжди показувала це назовні, але всередині було багато розгубленості й нерозуміння, що робити далі.

Коли люди бачать, що ти ефективно працюєш, що тобі вдається допомагати, вони починають звертатися дедалі частіше. Один отримав допомогу, другий, третій, п’ятий — і кожен наступний щиро не розуміє, чому комусь допомогли, а йому поки ні.

Але людям складно пояснити, що за кожним збором стоїть одне й те саме коло небайдужих людей. Саме вони постійно підтримують волонтерів. І неможливо безкінечно збирати ті самі суми так само швидко й ефективно, особливо коли потреби фронту ростуть, а ціни постійно збільшуються.

Тоді на мене тиснула величезна відповідальність, і саме поява Колі стала тим світлом, яке допомогло мені не втратити внутрішню рівновагу та по-іншому подивитися на життя.

Мені дуже пощастило з дітьми. Вони рано подорослішали і стали дуже самостійними. Вони навіть долучаються як волонтери.

Наталя (19 років) вже працює і забезпечує себе сама. Олеся (15) — дуже активна. Оля (12) — творча, працьовита. І найменший, Коля — наше щастя і моя емоційна опора.

— А чоловік?

Насправді зараз усім чоловікам дуже важко психологічно. Я бачу, що мій чоловік часто живе з відчуттям: що б він не робив — допомагав, включався, підтримував — все одно він «не там».

І це внутрішнє відчуття дуже тисне. Навіть якщо в нього четверо дітей, це не знімає цього стану, бо діти не можуть замінити відчуття присутності там, де триває війна. Але зараз його місце — тут. Хоч ми й не виключаємо, що колись він все ж буде залучений і там.

— Яка його роль у вашій волонтерській діяльності?
Інколи мені дуже важко, але саме він має дуже сильні організаторські здібності. Він постійно все структурує: «як це оформити», «хто за це відповідає», «де кошти», «як це реалізувати». Він той, хто не дає хаосу з’їсти систему.

Ми іноді жартуємо, що я — це «зараз і негайно», а він — це «давай сядемо і пропрацюємо».

Від дрібних задач до великих рішень — він дуже залучений. І фактично є одним із тих, хто підтримує організацію не лише як волонтер, а й як людина, яка вкладається ресурсно.

Я цим дуже пишаюся. Бо ми можемо допомагати тоді, коли самі розуміємо, скільки і що ми можемо дати. І часто даємо навіть більше, ніж можемо собі дозволити.

Якби так робив кожен хоча б частково — фронту було б значно легше. Але я також знаю багато людей, які допомагають буквально останнім.

Втома волонтерів і критика суспільства

— Чи відчуваєте сьогодні втому серед волонтерів?
Напевно, не всі готові говорити про втому, адже здається, що ми не маємо права втомлюватися. Але насправді можемо. І сьогодні багато волонтерів відходять від активної діяльності з різних причин.

Одних виснажує постійний пошук якихось проблем чи помилок у їхній роботі. Люди віддають свій час, сили, нерви заради допомоги фронту. Вони щиро радіють, коли бачать результат своєї праці — радість військових, можливість закрити важливий запит. Але часто не розуміють, чому будь-який їхній крок викликає не підтримку, а хвилю критики: «Я б зроби-в,-ла інакше», «Я б зроби-в,-ла краще».

— Що б ви хотіли сказати людям, які більше критикують, ніж допомагають?
Я завжди кажу: якщо у вас є час, сили та бажання обговорювати — долучайтеся. Ваші зусилля можуть принести набагато більше користі, якщо спрямувати їх на допомогу. Адже волонтерство — це велика відповідальність і перед людьми, які донатять, і перед військовими, які чекають на підтримку.

Навантаження, темп життя і відповідальність

— Як вам вдається витримувати такий темп роботи?
Зараз я взяла на себе навіть трохи більше відповідальності, ніж, можливо, можу охопити. Є маленька дитина, є постійне бажання все прорахувати, не помилитися, врахувати кожну дрібницю. Паралельно реалізовую кілька різнопланових проєктів.

Тому ми вже жартуємо з друзями та командою, що я більше не біжу вперед. Зараз я намагаюся просто впевнено йти, інколи навіть шкутильгати, але головне — не впасти.

Тож якщо говорити чесно, часу на життя поза волонтерством у мене зараз майже немає.

Роль людей і регулярні донати

— Як ви сьогодні оцінюєте роль людей у волонтерстві? Чи достатньо, на вашу думку, регулярної допомоги від суспільства?

Я багато разів говорила і повторю ще раз: навіть 100, 200 чи 300 гривень на місяць від кожної родини не зробили б ситуацію складною для людей, але могли б суттєво допомогти.  

Насправді не існує «малих сум», якщо йдеться про системну підтримку. Навіть 10 гривень іноді важливі — не через суму, а через регулярність і розуміння, що це йде на добру справу. Не буває такого, що «я нічого не даю, бо в мене мало».

Коли ти бачиш реальну потребу, ти розумієш: головне — це сила об’єднаності, сила духу і навіть проста людська підтримка. Це може звучати пафосно, але це правда, яка тримає систему.

І найважливіше — коли людина відчуває, що її допомога не зникає даремно, що її «чути». Не важливо, скільки саме вона дала — важливо, що вона долучилася.

Зміни в забезпеченні армії

— Як змінилися потреби військових?
На моє велике щастя, я бачу, наскільки Україна як держава посилилася у забезпеченні свого війська.

Якщо у 2022 році фактично не було можливості купити якісне спорядження, ми були змушені шукати його за кордоном і організовувати постачання самостійно. Ми працювали з текстильними виробництвами в Польщі, викуповували найкращі матеріали — фліс, рістоп — і навіть організовували фарбування у піксель під український стандарт.

Тоді справді не було майже нічого, а ціни були непропорційно завищені. Ми шили, роздавали, забезпечували підрозділи, які зверталися, іноді фактично закриваючи потреби власними ресурсами. Це дозволило забезпечити, як мені здається, близько десяти тисяч військових тактичним спорядженням — і я цим пишаюся.

Сьогодні ситуація інша. Держава забезпечує значно більше, особливо якщо підрозділ ефективний і правильно оформляє запити. Волонтерам лишаються ті речі, які складніше закрити через державні механізми — ремонт автомобілів, окремі технічні засоби, павербанки, зарядні станції, елементи, які швидко зношуються або не завжди підпадають під закупівлі.

І я бачу в цьому великий прогрес. Ми справді виросли як система. І тепер волонтерство це вже більше про навчання, про якісне використання техніки і точкову допомогу, ніж про повне закриття базових потреб.

І вже понад два з половиною роки ми працюємо саме в цьому напрямку.

ГО «Країна рівності та правди»

ГО «Країна рівності та правди» була заснована ще до повномасштабного вторгнення, тоді ми займалися юридичним супроводом. Після початку великої війни організація фактично стала осередком волонтерської діяльності та об’єднанням людей, які допомагають у різних напрямах.

Команда і підтримка

— Скільки зараз у вас активних волонтерів?
Якщо рахувати всіх людей, які долучаються до окремих заходів або ініціатив, їх дуже багато. Я навіть не беруся називати точну цифру, бо боюся когось не врахувати.

Це і фотографи, які безкоштовно знімають наші події, і дівчата, які допомагають організовувати заходи, брати участь у благодійних акціях, виступах, розіграшах. Насправді дуже багато людей хочуть і можуть робити добро — і вони його роблять.

Але сьогодні ми часто більше зосереджені на негативних новинах і просто не помічаємо цього добра. У якийсь момент люди ніби залишаються наодинці зі своїми питаннями: «Чому я?», «Чому так?».

І коли частина людей відходить від активної допомоги, ми раптом починаємо усвідомлювати, скільки їх насправді було. І наскільки важливим був їхній внесок — у сітки, маскувальні засоби, ремонтні роботи, допомогу різного рівня.

Тому мені дуже хочеться, щоб про це говорили більше. Щоб люди бачили обсяг цієї роботи і підтримували тих, хто продовжує, хоча б добрим словом, а не фразами на кшталт «я б зробив краще».

— Хто допомагає вам у реалізації волонтерських ініціатив? Якою є ваша команда?
Окремо я хочу сказати про команду і всіх людей, які долучаються до зборів.

Це величезна кількість людей, які роблять добро у свій вільний час. Хтось пече для ярмарків, хтось допомагає з організацією, хтось долучається фінансово або інформаційно.

Також хочу виділити соціально-відповідальний бізнес, який долучається до усіх зборів команди. Зокрема, щиро вдячні за підтримку ресторану «Автопорт» та кавʼярні «Мерсі».

Ми живемо в середовищі, де є дуже багато добра. І я щиро вдячна цим людям.

Юридична допомога і соціальні проєкти

— Окрім зборів, ви також займаєтесь юридичною допомогою військовим і їхнім родинам?

Так. І насправді збори — це лише маленька частина того, що ми робимо.

Найбільший обсяг роботи зараз — юридичний супровід військових та їхніх родин. Дуже багато людей стикаються з ситуаціями, коли документи оформлені неправильно, не знають, куди звернутися, або вже зробили перші кроки, які ускладнили подальше вирішення питання.

Ми допомагаємо розбиратися в таких ситуаціях і супроводжуємо людей у юридичних процесах. До роботи також долучаються юристи та адвокати на волонтерських засадах.  

— Окрім юридичної допомоги, ви працюєте і над соціальними проєктами для ветеранів?

Так. Ми давно шукали можливість створити простір для військових і ветеранів, адже багато людей після служби залишаються з серйозними фізичними та психологічними наслідками війни.

Спочатку ми зверталися до міської влади з проханням надати приміщення, однак відповідного варіанту не знайшлося — усі площі були зайняті. Тому разом із подругою Вікою Гнатишин-Безгубинко ми вирішили орендувати простір площею близько 120 квадратних метрів.

Так з’явилося «Місце сили».

Ми хочемо, щоб це був простір, де військові та їхні родини зможуть знайти коло спілкування, займатися спортом, настільними іграми, проводити час серед людей, які їх розуміють і підтримують.

Ми бачимо, що багато хлопців після повернення зустрічаються з ізоляцією, а інколи й зі зловживанням алкоголем. Саме тому головна ідея проєкту — допомогти їм не залишатися наодинці зі своїм станом.

Створення цього простору стало для нас серйозним фінансовим викликом. Щоб привести приміщення до належного стану, ми вже вклали близько 4 тисяч євро. Ці кошти пішли на ремонт, комунікації, облаштування санвузла та базову інфраструктуру.  

Чесно кажучи, я б хотіла, щоб це приміщення було комунальним. Тоді ресурси можна було б спрямувати на інші важливі потреби. Але такого варіанту не знайшлося, тому ми обрали шлях оренди.

Сьогодні найбільший виклик полягає вже не в ремонті чи облаштуванні, а в тому, щоб мотивувати військових приходити. Багато хто потребує такого простору, але психологічно боїться зробити перший крок.

Збори і події

— На що зараз ви оголосили збір?

Почнемо з того, що зараз у нас діє один із найбільших зборів під назвою «На літаючий банан».

Назва може звучати незвично, але вона має свій сенс. Йдеться про засоби, які захищають небо — їх багато, вони специфічні, і кожен із них виконує окрему функцію.

Ми також помітили іншу важливу проблему: дуже часто військові отримують складні або нові девайси, але не завжди мають достатньо часу, щоб навчитися ними користуватися. Саме тому зараз ми знову робимо великий акцент на навчанні.

Бо, як на мене, суть волонтерства — не лише в тому, щоб щось передати, а й у тому, щоб дати знання і можливості. Якщо ми можемо навчити 20 військових, які потім передають ці знання далі у своїх підрозділах, — це вже масштабний результат.

— Що краще працює: великі чи локальні ініціативи?
Великі збори дають масштаб, локальні — постійність і включеність людей.

Україна не одна: про підтримку з-за кордону

— Ви багато співпрацюєте з іноземними фондами та волонтерами. Що найбільше вражає вас у цій підтримці?

Я щиро тішуся щоразу, коли бачу, скільки хороших міжнародних фондів, іноземців і просто небайдужих людей за кордоном допомагають Україні. Вони розуміють, наскільки високу ціну ми платимо за свою незалежність і за утримання лінії оборони не лише для себе, а й для всієї Європи перед таким небезпечним ворогом.

Передусім не можу не відзначити внесок команди Blue/Yellow та Йонаса Омана, наших литовських друзів, партнерів і практично братів. Вони роблять неймовірні речі, не відмовляють ані військовим, ані волонтерам, реалізовують справді стратегічні проєкти. Невелика двомільйонна Литва збирає колосальні кошти для того, щоб допомогти Україні вистояти.

Також ми мали честь співпрацювати з Ліндою Май та організацією «Синьо-жовтий хрест». Я захоплююся командою пані Лінди та волонтерами, які працюють поруч із нею. Вони виконують величезний обсяг роботи, закривають велику кількість запитів як для військових, так і для цивільних, які потребують допомоги. І ми бачимо результати цієї роботи на власні очі.

Окремо хочу згадати данську організацію Bevar Ukraine та нашого земляка з Тернопільщини, мого одногрупника Віктора Мудрого. Це неймовірна кількість виконаної роботи: автомобілі для евакуації, допомога медикам, обладнання для порятунку життів. І це лише та частина, яку ми бачимо як невелика організація зі свого боку.

Нещодавно ми також почали співпрацювати з організацією Ярослава Колодія та його міжнародними партнерами. Я була приємно вражена рівнем організації їхньої роботи. Люди збирають кошти за кордоном, купують автомобілі та власноруч доставляють їх на фронт.

Разом із ними ми передавали багі для одного зі спецпідрозділів. Усе було організовано якісно, швидко та дуже відповідально. Мене справді захоплює такий підхід і відданість справі.

І це лише кілька прикладів. Насправді дуже багато людей, фондів та організацій допомагають Україні. Ми не одні. Ми не одні ні в Україні, ні за кордоном.

Але водночас ми повинні пам’ятати про єдність. Ту єдність, яка була у 2014 році, у 2022 році, під час Майдану. Вона повинна залишатися з нами й у повсякденному житті.

Ми сильні тоді, коли об’єднані. А коли починаються внутрішні суперечки та протистояння — з’являються проблеми.

Я дуже пишаюся тим, що зберегла багато контактів ще з 2022 року. І дуже пишаюся можливістю працювати з людьми, які досі залишаються в строю та продовжують допомагати.

Сподіваюся, що так буде і надалі.

Жінка під час війни

— Якою ви бачите роль жінки сьогодні?
Жінка сьогодні — це дуже багатофункціональна роль: і мама, і організаторка, і водійка, і волонтерка, іноді навіть вантажник.

Я інколи думаю, чи ми взагалі ще встигаємо залишатися просто жінками в класичному розумінні цього слова.

Жінка — це про життя. Але зараз дуже боляче бачити, як легко іноді знецінюється людське життя і людський ресурс.

За кожне життя потрібно боротися. І кожному потрібно допомагати.

Відновлення і ресурс

— Чи вистачає часу на себе?
Чесно — майже ні.

Іноді це дуже прості речі: ванна з сіллю на півгодини, це поки єдина моя можливість просто відновитися. Це і є мій “час на себе” зараз.

Сила жінки

— Що означає бути сильною жінкою?
Найсильніше, що може мати кожен із нас, — це відповідальність, яку він бере на себе.

Це розуміння того, що ти ніколи не будеш всім подобатися. Що б ти не зробив, завжди знайдеться хтось, хто скаже: «Я так і знав», «Я знав, що ти погана».

І важливо не приймати це на свій рахунок, а розуміти контекст — стан людини, її втому, її внутрішній біль, її складну ситуацію.

Справжня сила — це йти вперед, не зупиняючись через зовнішні оцінки. Якщо щось не вийшло — прийняти це, зробити висновки і рухатися далі.

Короткі відповіді

• Три слова, які вас характеризують: Любов, віра, Україна
• Розчулює: «дякую»
• Плаче: щодня
• Без чого не минає ваш день: без корисної справи
• Найбільша внутрішня сила: діти
• За що ви сьогодні найбільше вдячні: дітей.

— І фінальне запитання: що б ви хотіли сказати людям, які вважають, що від них нічого не залежить?

Ви — свій власний космос. Ваше життя, життя ваших близьких і людей поруч — це результат вашого ставлення до себе і до світу.

Будьте добрішими до себе, любіть життя — і у вас все вийде.

Спілкувалася Надія Греса