Час не мовчати

Другий місяць революції, а я мовчу. Чому мовчу? – запитала себе на днях. Хіба не переживаю, не хвилююся, не дихаю разом з майданом, чи не б’ється серце в унісон з ним??? Навпаки. А мовчу, бо що тут скажеш, коли я вдома, з дітьми з рідними, а не там, на Майдані з усіма, хто виборює і моє право на вільне життя? Що тут скажеш? Як виправдаєш себе? Розмовами?
Відколи себе пам’ятаю вірила і знала, що моя земля найкраща, що люди на ній живуть щирі, добрі, гостинні, працелюбні та хороші. Молодь – сучасна, мудра і креативна. Діти – талановиті, розвинуті, розумні. І дуже болісно реагувала, тільки чомусь частіше мовчки, на критичні висловлювання, висміювання та глум над моїм народом. Вважала, що найкраще, що можу зробити – працювати над тим, щоб діти росли з гідністю та національною ідеєю в серці, любовю та гордістю за свій край. Ці теми зачіпала і у казках, легендах, у альбомах родинного дерева. Робила свою справу і те, що могла, що вважала за потрібне робити, що не могла не робити.
А відколи почалися протести, обурювалася і переживала, але спочатку не вірила, що людей на довго вистарчить. Цілодобово вдивлялася в телевізор та комп’ютер, щоб часом не пропустити важливого, хоч до того ні до політики, ні до новин не надто була охоча. Щодня ходила на майдан у своєму рідному місті, набратися того духу, почути новини і просто побути між людьми, які теж вірять, які прокинулися, які не терплять. А ще плакала і …. раділа, гордилася – ну от, нарешті! Нехай тепер всі побачать, що ми таки є. Є народ, є герої, є Україна! Тільки серце стискалося – не відступіть, не втратьте, не здавайтеся!
І мабуть зараз не той час, щоб мовчати. Так, бути там пліч-о-пліч, боротися, дихати повіртям МАЙДАНу не можу, але ж можу не мовчати. Сказати своє слово, свою думку, докласти своє серце у вогонь революції і може, хоч одне серце, хоч одна душа, ще зневірена, така, що вагається, відгукнеться, запалиться, повірить. Може це і буде мій вклад. Слава Україні, дорогі! Ми переможемо! Ми вже перемогли! Самі себе перемогли і показали усьому світу що ми Є, і ще й які! Таких нема в жодній державі світу. І кров у нас гаряча, і думки правильні, і порядок ми знаємо. Тому не те, що гідні бути в Європі, ми і є частиною Європи, красивою, розумною, талановитою і гідною частиною. Просто терпіння маємо стальне. Але і воно має властивість закінчуватися.
Люблю тебе мій український народе і пишаюся, що я частинка тебе!

Ірина Мацко