Коли ховали Світляка над цвинтарем кружляв сокіл

Звідти не приходять листи.Лише тривожне душевне відлуння. І розуміння невідворотності. І біль.
Маса народу на похороні. Трохи великих чиновників і купка різнокаліберних бюджетних мародерів, котрі в часі Майдану називали нашого Світляка провокатором і бандитом. Ці особистою присутністю на кілька хвилин , свідчать на камеру, що вони спокон віків знали, що реально Світляк – Герой.Натовп киває, що так, мовляв, точно знали.Більшість – люди, котрі вдягли на себе траурну одіж, щедро розмастили сльозами косметику і з останніх сил втримують на обличчях маски скорботи. Насправді : їм глибоко чхати, отим “співстраждаючим “жіночкам, що батьки ховають єдиного сина, а ми – найкращого друга.Вони туляться поближче до операторів. Щоб потрапити в кадр.А потім побачити себе у випуску новин.
То дуже прагматичні жіночки. Вони плачуть не від болю і співчуття. То прояв радості. Вони своїх синів надійно сховали від призову і мобілізації.” А мій на заробітках…Бо ж якось треба жити.” ” А мій Місько коло мами Миколиної, шось так заслабла, а дідо вже ніякий. Справку зробила-м..” ” Та і я зробила свому. Шось у його поджелудочна барахлить.”Насправді, то барахлять там мізки. На хлопців, котрі підійшли до командира і попросилися до “Азову” ці поважні пані дивилися, як на ідіотів.
А, ну так, “азовцями” вони захоплювались.Файно. Патріотично. Захисники.Побратими.
Вони щедро насипали гривень у кульок. Для “Азову”. Але..
Оті їхні розмови про те, яким макаром вони бережуть своїх синів від війни, стоячи за спинами бійців, котрі з похорону поїдуть на схід… Поняття честі, совісті і гідності там відсутні.Розлогий ментальний вакуум. Галицька окремішність. Ні встиду, ні совісті. Ні розуму. От чим думав той отець, котрий віщав з папірця у проповіді, що наш Світляк – двохсотий полеглий в “Азові” і ще цілу купу речей, на котрих не розуміється? 55 хвилин проповіді він, просто таки, змушував жіночок ридати і голосити…Багато і голосно.
А ми ховали Воїна…
І мало хто помітив, що, коли опускали домовину в могилу, над цвинтарем кружляв сокіл. А потім знявся високо – високо і під розпеченим полуденнним сонцем здавався золотим у глибокому небі…