Мені треба, щоб 20 “атошників” приїхали під клуб “Бомба”, – нічний дзвінок до тернопільської волонтерки

Глибока ніч. Дзвінок телефона.
Дивлюсь на екран: 1.09.
Серце стискається: шрсь сталось. Або на фронті, або з батьками, бо ж вже не молоді…
-Альо, це спілка учасників АТО?
-Ні.
-А хто?
-Це приватний номер.
-Мені треба учасників АТО.
-Вибачте.
-А чого гугл видав ваш номер?
-Бо раніше на цьому номері був центр допомоги учаникам ато, волонтерський штаб.
-Чуєш, ти! Мені треба щоб 20 атошників приїхали під нічний клуб “Бомба”. В мене забрали УБД.
-Дзвоніть в міліцію.
-Так я їм і подзвоню! Збери мені хлопців. І дай телефон СБУ і прокуратури.
-Я не буду цього робити.
-А ти де?
-В Києві.
-То подзвони. Тобі що, важко чи що? Сидите там, їбл… єте в Києві. Я за вас два роки воював.
-Слухай, хлопчику, блін, я не буду тобі розказувати де я була і що я тробила… І де був мій чоловік і друзі. І мірятись тризубами я з тобою не збираюсь.
Дзвони в міліцію.

Поклала трубку. Трусило з годину.

Хлопчики, милі мої, ветерани, не пийте, а коли п’єте, не розмахуйте убд. Будь ласка.
Нехай війна, як біль, як щось сокровенне, залишається при нас.
Так. Ви усі герої. Але краще не розказувати про це підліткам на дискотеках і бабусям у чергах. Чи волонтерам, які були тією стіною, на яку ви опирались, щоб бити ворога.

Ліля Мусіхіна

загрузка...

Comments are closed.