Напівказковий палац під Тернополем (фото)

Село Грабовець розташоване за 17 кілометрів від Тернополя.  Можна сказати, що до нього рукою подати. Якщо точніше, то на ровері, аби доїхати туди, мені знадобилось близько півтори години. Але поїздка виправдала себе, бо побачила, як цвіте ріпак, огледіла села, що попри них проїжджала. Тож трохи штурмування горбів, змагання із вітром, й переді мною Грабовець, де, їдеш «просто», як пояснили місцеві, і палац Созанського перед тобою.

Вікіпедія розповідає, що перша писемна згадка про село  датована 1785 роком. У 1874 в центрі встановили пам’ятний хрест на честь скасування панщини. В 1881 році поставили дерев’яну церкву, яка невдовзі згоріла. На цьому ж місці Созанський збудував кам’яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці (1887–1906 рр).

На сайті Замки та храми України є детальніша інформація власне про палац. «Зводити собі тут резиденцію почав Ян Созанський гербу Корчак, що володів Грабовцем принаймні з 1867 р. В 1902 р. шляхетське гніздечко дісталося Станіславу Созанському, політику, доктору наук. Саме Станіслав Созанський (1859-1939) у 1927 році віддав кілька своїх маєтностей (в тому числі й Грабовець) Польській академії наук. Разом з Грабовцем науковцям перепала й сусідня Білоскірка, і Корналовичі на Львівщині, і села Гординя, Дубляни та Кранцберг. Частина мистецьких колекцій родини стала власністю бібліотеки Ягеллонського університету. Не знаю, чи використала академія цей дарунок за призначенням. А от радянська влада споруду таки поюзала (і, загалом, це було досить правильно): розмістила тут школу, аж поки не звела нову освітянську махіну в 1987 р.»

Палацик у призахідному світлі може здатись ледь не чарівним видивом, особливо, як розглядати його через віти яблуні, аби відсікти зайве та сучасне. Спонукає до того мініатюрність й легкість споруди, а запустіння й пошкодження тільки додають свого.

Піднявшись широкими сходами, заходжу всередину. В передпокої ще збереглась оригінальна кахля, приправлена зверху битим склом та шаром бруду, там же — залишки вмеблювання установи, що тут колись містилася. Разом все справляє враження чогось умовно-декораційного. На другий поверх провадять мальовані в жовто-блакитне дерев’яні сходи. І треба таких їх розглянути, аби побачити ще раз упертість з якою старе проявляється навіть через різноманітні «маскування».

На другий поверх варто вийти для того, аби з балконів  рекогносцирувати навколишнє. А ще розглянути філігранну балконну огорожу: спробувати «облікувати» всі детальки, які відкидали мереживні тіні на суміш моху, скла й різного непотребу.

На горище вражаючі монументальністю димарі, а ще де-не-де прозора черепиця. Їй-бо, в тому, як проміння розсікає оксамитовий півморок неймовірно багато магії.

Уже коли виходила, побачила композицію з колони в обрамленні привіткритих дверей. І щось в тому було нереальне й магічне, що стояла й дивилася, смакуючи.

Наостанок обійшла замочок кілька разів. Аби розглянути кольорову кахлю, що нею викладена частина даху, аграфи на стінах і димоході, рустування, кругле віконечко цоколю, а ще майолікову плитку із королівськими ліліями на роком спорудження палацу.

І це неймовірно прекрасно, що поблизу міста є ось таке місце, де є що розглянути, і чим помилуватись.

Анна Золотнюк.

Фото авторки.

Comments are closed.