Сага про виживання серед сніжної весни
Довго думав писати чи нє. нарешті наважився поки відчуття ше троха свіжі і не затерті в пам’яті.
Почну напевне з п’ятничного вечора 22 березня. Так склалося, що на вечір суботи запланував попасти в Луцьк. Плани були серйозно обґрунтовані, того в 23:15 мав виїхати з Києва на Тернопіль, а зранку з 6 години добиратися з Тернополя до Луцька. Колєга з Луцька зателефонував в п’ятницю зранку, мол з Тернополя в Луцьк буде доїхати проблемно, там усе закурило-замело, а дорогу Київ-Чоп, навіть якшо шось і станеться, то ТОЧНО РОЗЧИЩАТИМУТЬ, то ж траса міжнародного значення. Того він забронював мені квиток на маршрутку Київ-Луцьк на 23:30 п’ятничного вечора.
Закінчив справи в Києві десь біля 22:15. в 22:00 викликали таксі. в 22:10 нам сказали, шо таксі не буде. Я з наплічником і великою дорожньою сумкою почав хаотично шукати чим добратися на вокзал. Виявилося що нічим. Якимось тролейбусом доїхав до найближчої зупинки, далі півтора кілометра пішком повалив на метро Шулявка. Вельми весело поводила себе компанія з 5 молодиків, які йшли по вулиці і перекрикуючи завірюху голосно всіх вітали «з весною!!!»
На Шулявці повна жопа. По ходу метро лишилося єдиним більш-менш дієвим транспортом в такій ситуації. Ледве впхався у вагон.
В 23:50 попав на автовокзал. Він виглядав троха постапокаліптично. Заметені снігом машини, хуртовина, і серед того всього – маршрутка Київ-Луцьк. Підійшов запитати чи то та шо мала відправитися в 23:30. Водій посміхнувся, поправив, що це та, яка мала відправитися в 19:00. Він 5 годин по Києві добирався на автовокзал. Десь з півгодини виясняли, хто має квитки, хто бронював, хто на яку годину і т. д. Лишилося одне місце. Щасливим власником останнього квитка виявився я.
Виїхали з автовокзалу. Помалу вибралися на проспект перемоги. Біля моста на Шулявці стали. 4 полоси просто стояли. На годиннику – 1 година ночі суботи 23 березня. Я сиджу на передньому сидінні біля водія. Коло мене ще молода панянка, яка відповідає на дзвінки, що все ок, вона в маршрутці на Луцьк, якщо все буде більш-менш, то десь перед обідом буде на Волині. Витягую нетбука, вмикаю «Арго», проникаюся проблематикою фільму… через дві години, коли пішли титри, розумію, що ми далі стоїмо на місці. Стараюся зайняти найвигіднішу позу і троха подрімати…
… Світає. На годиннику 6 година. Ми просунулись вперед певно на 100-150 метрів. Маршрутку помалу починають покидати пасажири. З сусідньої машини виходять мужики, витягують величезну коробку піци і прямо на вітрі, на зло снігу та морозу, починають їсти. Помічають наші погляди з маршрутки, скручують три куски і просувають нам всередину. Їмо піцу зі снігом. Смачна.
Через півгодини залишаємося з водієм тільки вдвох. Попереду, за метрів 200, автозаправка. Йду по каву. На автозаправці проблеми з продукцією, адміністратор телефонує комусь, скаржиться, що цілу ніч клієнти, було б добре підвезти якихось харчів.
Вертаюся, п’ємо каву з водієм. Рамантіка. Починаю розуміти, що стояння тут беззмістовне. Водій має твердий намір лишати машину і йти до куми «грітися».Прощаємося.
Ранок суботи. Знов Шулявка, знов вокзал. До кас страшенні черги. Беру півгодини інтернету в місцевому гейм-клубі, пробую знайти квиток по інтернету. Телефонує колега з Луцька. Хвилюється. Каже, що зараз під Києвом машина, яка чухає з Донецька на Луцьк. В них є вільне місце, можуть мене підібрати на станції метро Харківська. Знов чухаю до метро.
Перед 9-ою ранку сідаю в skoda felicia. Розумію, шо не все так гладко з добиранням і зі східних областей. Мужики вчора в 6 ранку виїхали, більше доби добиралися до Києва. Попереду їде пара машин з їхніми співробітниками. Постійно на телефоні, ті шо в авангарді радять як то ліпше виїхати з Києва. Вмикаємо аварійку і валимо по зустрічній. Пару раз штовхаємо свою машину, пару раз чужі автівки.
Нарешті!!! Житомирська траса!!! Дорога більш-менш, правда можна їхати тільки по одній полосі. На обочинах протягом 5-7 кілометрів заметені фури. Двигуни працюють, у вікнах видно сплячих дальнобойщиків. Проїжджаємо десь 25 км і стаємо в пробку. Годинки чотири стоїмо. Недалеко автозаправка. По черзі ходимо по каву. Періодично просуваємося на 100-200 метрів. Колеги по щастю ощасливлюють новим випуском журналу Форбс, який завалявся в машині. Тут багато чого цікавого.
Хтось додумується обкопати фуру, яка стоїть попереду. Спочатку пускаємо білого RAV4, далі якесь субару, за ними ЛенджРовер, далі впихаємося ми. З горем пополам проїжджаємо з 5 кілометрів. Хочемо виїхати на зустрічну і валити на аварійці. водії, які їдуть з Житомира, кажуть, шо в напрямку Києва теж пробка. Їдемо по своїй смузі. Обганаємо УРАЛ, який витягує фуру, і через кілька десятків метрів самі сідаємо на пузо. Пробуємо штовхати – ніц не виходить. УРАЛ витягує фуру і набирає швидкість, шоб знов не засісти. Колія одна. В ній сидить наша felicia. Водій УРАЛу сигналить, матюкається, але ми ніц не годні зробити. УРАЛ зупиняється в пару метрах від шкоди. Виходять хлопці в чорних камуфляжах з надписом «міліція» з лопатою, пробують підкопати нашу машину. Штовхаємо. Намарно. УРАЛ (водій взагалі обезбашений) пробує обійти нас Справа, по метрових заметах.
Звідкись появляється БТР. Мужики звідти люто на нас дивляться. «Куда ви своєю чебаркою в таку погоду???». Причіпають шкоду до БТРа, витягують з заметів, кидають вслід «всьо, щасливої дороги аж до Житомира!!!» і йдуть витягувати УРАЛ з фурою.
Їдемо-пхаємо ще пару кілометрів і знов сідаємо в пробку. Починаю переконувати хлопців повернути на Київ, бо там принаймні якийсь рух є. Після роздумів хлопці приймають рішення їхати далі на Луцьк. Прощаюся, забираю сумку і виходжу на зустрічну. Люди в автівках просто розводять руками, мовляв, нема місця. Нарешті їде щось більше. Маршрутка. Зупиняю, водій в рожевих окулярах показує чи маю шось випити. Махаю шо маю. Зупиняються. Заходжу в маршрутку. Пасажири регочуть шо якшо нема шо випити – то зразу з маршрутки. Якось пробиваюся ближче до заднього сидіння. Там якийсь посинілий мужик. Спочатку думаю шо п’яний. Але мужик не відповідає на запитання не те шо неадекватно – ніяк не відповідає! починаю кіпіш. У водія виявляється аптечка, де крім шести презервативів корвалол і валідол. Троха приводимо мужика до тями. Дякує, сідає біля вікна. По розмовах пасажирів розумію, що маршрутка виїхала з Житомира в п’ятницю в 6 вечора. Добу в дорозі.
Ближче до Києва повна жопа. В напрямку Житомира стоять дві полоси і з тамтої сторони траси, і з тої, де їдемо ми. Дякуючи водію в рожевих окулярах все таки добираємося до станції метро.
Знов вокзал. На вокзалі теж повна жопа. Купа поїздів запізнюється, через що пасажири стоять кучками де попало. Як тільки оголошується посадка на якийсь прибулий поїзд – зразу ж лавина пасажирів валить на перон, змітаючи фактично все на свому шляху. Кричать діти і мами. Збоку мужики допивають вже не першу пляшку. Бомжі звично сплять по кутках.
Знайоме інтернет-кафе. Нема квитків в жодному напрямку західної України – ні до Львова, ні до Тернополя, ні до Жмеринки. Хоча бачу, що періодично появляються, але їх зразу купують ті, що в черзі в касах. Періодично оновлюю сторінку з наЯвністю квитків. Появляється 5 купейних на Київ-Трускавець. Швиденько бронюю і купую. Ура! Тепер треба йти в касу і роздрукувати. Там черга людей на 20. Всі з електронними кодами на роздрук. Лишаю сумку на якусь дівчинку, чухаю по шаурму. По ходу перший перекус за день. Вертаюся. Черга потроху рухається. 19:20. в мене поїзд на 20:18.
Роздруковую квиток, перевіряю дату та час відправлення. Пробую переміститися ближче до перону. Там тьма народу. Люди пересуваються виключно потоками. Встрибнув у течію – і понесли. Самому нікуда. Виходжу на найближчий перон щоб чути оголошення чергової по вокзалу. В 20:09 оголошення посадки на наш поїзд з натяком на те, що відправиться він в 20:18. Починається армагедон. Страшенна тиснява. Батьки з малими дітьми горлають на всіх інших. Дивом вискакую на перон. Тут мете снігом і купа народу, які шукають свій вагон. Двері у вагони зачинені. Стоїмо так хвилин з десять. Люди починають стукати у вікна. Провідники відкривають двері, кричать що їм ще не дали вказівки пускати людей у вагони. Дехто проривається повз провідників. Істерика як в одних, так і в інших. Нарешті почали запускати всередину. Розклався. Почекав годинку з надією на чай і в ліжко. Поїзд стоїть на місці. Постелився. В 22:00 рушили. Приліг поверх постілі. Поки всі розкладуться, роздупляться то нагріється вода на чай, а далі троха зігріюся – і в люлю.
… Світає. 7:00. сусід по купе будить словами «прокидайтеся, Львів». Збираю манатки і виходжу. Справжній, реальний Львів. Чухаю на трамвай. Блін, в п’ятницю в тещі був день народження, а в кишені 6 гривень. здалось би хоч шось купити. може де знайду банкомат приватбанку, то шось знімлю.
Біля Шота Руставелі трамвай гальмує перед зупинкою, встаю з крісла, закидаючи наплічника – в той час трамваєм різко сіпає. Наплічник з нетбуком летить в прохід і підпирає собою відкриваючіся двері. Сам ниряю через сумку вглиб трамваю. Піднімаюся. Джинси на коліні подерті впоперек. Коліно кровоточить. Репетую до водія шо вона не дуже вправна (троха окультурнив сказане насправді). Вона у відповідь репетує шо то не вона. Виходжу, акурат навпроти зупинки пеленгую банкомат приватбанку. Він каже, шо на карточці 42.15 грн. кажу шо хочу знати 40. Відповідає шо мінімальна сума можливого зняття – 50 грн. чухаю на маршрутку
В кіоску біля будинку купую для доці кукурудзяні палички. Заходжу в квартиру. Олеся в піжамці зустрічає питанням «татко, шо ти мені привіз?». Бачить пачку з паличками і з криками «ура!» кидається на шию.
фініта ля комедія
Коментарі вимкнені.