Лайнер з назвою Україна ніколи не злетить із багажем совкового мотлоху, – Дзвінка Торохтушко

Ми боїмося літати. Тобто, навіть, не так. Насправді ми не знаємо: як це воно – літати. Бо ми боїмося злетіти.

Це мої особисті думки, але хочеться ними поділитись. Вони були і раніше, просто не такі чіткі і визначені. Вперше щось таке подумалось, коли ми, із такими раптово дорослими дітьми, міряли кроками вечірню передрізвяну Варшаву, потім, коли зустрічали з друзями захід сонця над Дунаєм у Будапешті, світанок у Празі, гуляли вулицями Відня.

Тепер накрило знову в холодному дощовому Таллінні. Мабуть, дощ наступав на п`яти і змушував думати. А може, п`яти виявились несподівано «ахілесовими». Зрештою, це не настільки важливо. Важливішим є інше.

Ми, боїмося злетіти. Стоїмо на злітній смузі, з випущеними шассі, запущеними двигунами,  налаштованими закрилками, вишка дає добро, курс прокладений, диспетчери уже лають нас . А ми стоїмо і не злітаємо. Отакі ми – пілоти нашого лайнера.

Страшно? Та ж ні. От ніскілечки.Дезорієнтовані.

  Ми думаємо. Нас так виховали. Думати, що ми не двигун, а гальмо і чекати. На що? На чиєсь одобрення, схвалення, коректування курсу.

 Нам і не таке під силу, ми і не таке робили. Віримо, знаємо, можемо. Але думаємо. Не як злетіти. Що про нас подумають. Що скажуть. А раптом скажуть, що нам літати не варто, а ми вже в повітрі?

Це я про святкування ювілею українського земляцтва в Естонії. Коли вітання Руслана Трощинського СЛАВА УКРАЇНІ і відгук ГЕРОЯМ СЛАВА в часі концерту діють як піґулка Пургену і змушують присутніх там росіян негайно покинути залу.

Це для них нормально. Але от якого хріна за ними встають і виходять з опечаленими обличчями самі українці, присяйбо, я не розумію. Але вони вийшли. І згодом на моє питання «Чому?» ці люди опускають очі і кажуть:

 – Росіян це дратує. Не можна так з росіянами. Вони про нас подумають, що ми …

– А те, що росіяни роблять з нами чотири століття не дратує? А те, що вони роблять зараз на Донбасі – це їм можна? А пропаганда їхня вас не дратує?

– Це політика. Нам політика нецікава.

– А наше СЛАВА УКРАЇНІ? А наші Герої?

– Ми в Естонії на заробітках, а сюди поспівати-потанцювати прийшли. Дістали з тою Україною!

…Я про що? Так – реально дістали. З такою Україною. Котра думає не головою, а думає про те, що про нас і про те куди ми йдемо і що робимо подумає 1/6 частина суші з колективним недорозумом і масовим психозом в мізках. Країна, яка вкрала нашу історію, привласнила культуру. Країна, яка декларує християнські цінності, а насправді творить собі кумирів і приносить їм у жертву мільйони життів.

Ця країна, з гучною краденою і перекрученою назвою Росія, історично і політично крокує наx@й. А наші люди, як сови – повертають голови  і йдуть за нею. Інерція репресованої свідомості, інерція звички, страху і чогось іще. Чогось такого до болю рідненького – щирої української самозневаги і продажності. І бездумності.

Лайнер з таким вантажем не злетить.

Ми так і житимемо, міряючи простір не милями, рівнем розвитку, культурою, інтелектом, а ділитимемо на звичне і продиктоване:  ми, Європа і вони. Тобто – ракова пухлина Євразії. Хіба що: «Згинуть наші воріженьки…»

Ми ж – романтики, трясця!

Люди, нас видно. В суспільстві, де діють закон і право, де працює інфраструктура, де самоповага є базовою цінністю, нас видно. Ми ходимо світом із сірими обличчями і печальними очима, ми не посміхаємось, ми боїмося бути собою.

Щось є таке в наших людях, що вони ніколи не підтримають армію, волонтера, просто пересічного співгромадянина. Чомусь, на це здатні небагато українців. Більшість пройде повз або відмовить. Але з росіянами напитись до всирачки – акт солідарності.

Десь у нашій національній гідності завівся хробак,  чи, може, мутована клітина. Коли її прикрити вишиванкою, то не дуже видно. А на практиці  вона інерційно випирає там, де й не чекаєш.

Ось, наприклад: уряд Естонії допомагає українцям у створенні українських класів і шкіл, виділяє на це кошти. Але… Українці віддають дітей в російські школи.

Інше: до Талліна приїжджає наш чудовий гурт «Широкий Лан» і Святослав Бойко. Але на той же день там буде і якась, особливо  душевна, ностальгічна звізда з Росії. Вгадайте з трьох букв: куди підуть українці?..

Отож. І, доки, так буде, доки ми не позбудемось оцього комплексу меншовартості, доки будемо озиратись на думку людей, котрі неспроможні думати, ми будемо повертатись із  доглянутої і вичищеної, розбудованої нашими працьовитими рученьками, Європи до облуплених, брудних і русифікованих рідних міст, ностальгічно згадувати вечірні Таллінн, Відень, Прагу, тяженько зітхати і…

І вчити дітей. Боятись самих себе. В наших недолугих школах, з нашими кострубатими безпросвітніми реформами, нашими батьківськими комітетами і незмінними вчителями. Незмінними в плані насаджування навиків заниженої самооцінки, страху бути «не як всі», нав`язуванням невиправданого колективізму там, де його не треба. І закріпленням методики ховання голови в пісок під патріотичними гаслами. І з відвертим приниженням і цькуванням особистості учня.

Так ми і живемо. Давно вже. Нам це не подобається. Але міняти щось ми хочемо лише в рамках того, щоб нічого не мінялося. Бо ми так звикли. До оцього поділу на: ми, Європа і Росія.

А насправді… Так ми ніколи не злетимо. Бо нас на землі хитає через наше власне невігластво так, що ми боїмося злетіти. Ми боїмося бути собою. Це ж що про нас подумають?..

От піду завтра до школи. Бо, щойно переступила поріг  хати, як дитина «втішила» мене, що вона в мене «не така» і дозволяє собі перечити вчителеві. Дала аудіо «педагогічної» промови послухати. Круто. Макаренко нервово палить збоку. Заслужений вчитель – без варіантів. Якби в мене такі були, я б виросла середньо-статистичним нервовим йолопом.

Це ж я знову завтра почую, що мої діти не такі. Угу… В колоніальній системі цінностей – так. Бо в нормальній, європейській,  мої діти – причини моєї гордості. Їх там люди хвалять. За людяність в першу чергу. І ще за відкритість і порядність. І за розум.  Європейцям невтямки які війни мені довелось виграти, щоб діти виросли вільними від нафталінних стереотипів, з почуттям гідності і без страху мати власну думку. Насправді, я мало чим пишаюсь. А ось діти – моє все.

Але, я не про особисте. Я про загальне. Я про те, що наш лайнер з назвою Україна ніколи не злетить із багажем совкового мотлоху на борту , заздрістю замість авіаційного палива, страхом замість системи безпеки, дезорієнтованими пілотами і координатами «хати скраю» на радарі.

 Птахи, які ховають голову в пісок, не літають. Вони просто несуть великі яйця. Часом, навіть, золоті.  І це економічно вигідно. Але не для України.

Дзвінка Торохтушко