Про час середмістя від тернопільської журналістки Анни Золотнюк

Фото Василя Бурми.

Як писала вікопомна Ліна Костенко: «І час летить, не стишує галопу».

Так ось Хронос у певних випадках таки стишує хід, зрештою, можливо, просто вдається із ним синхронізуватися. Це ж доведено, що не рухається час у всіх точках простору однаково, та й на Землі його хода теж нерівномірна, але то таке.

Зараз не про те, а про цілком тактильні відчуття часу. Коли так само, як пульсування крові, чуєш, як минають секунди. Точніше не чуєш, а потім, аналізуючи-пригадуючи, розумієш, що кілька хвилин були тривалішими, місткішими, ніж іноді весь день.

Стається таке, коли втихомирившись, спостерігаєш. І даєш думкам спокій – хай борсаються собі десь на маргінесах. Так собі повільно розглядаєш плесо води, наприклад, як увечері повільно змінюються кольори — набирають червоних відтінків, додається фіолетового, все стає виразним і рельєфним.

Буває, натрапиш на речі буденні, котрі справляють зовсім не буденне вражіння та сприймаються як одкровення космосу, торкання до тканини буття…

Так було, коли натрапила на човен, затонулий біля берега — видимий через прозору воду, підгнилий, а проте з чіткими контурами. Так стається, коли блукаючи вулицями, знаходиш «послання», адресоване тобі — чи то якийсь напис на стіні, чи то якийсь вишуканий спосіб його замальовування.

Так стається, коли натрапляєш у давно покинутому будинку, серед калу та сміття, на церковний календар чи вишиту  картину (різні лебеді-дівчата-пейзажі).

Так є, коли стіна — зі всіма своїми нерівностями, шерхлостями, дірками, розломами, надломами, виступами, слідами від чогось, що колись було, а тепер нема; де оголюється давня кладка; де кольори нагадують живих істот, бо змінні, бо органічні, бо теплі — стає знаком-метафорою-вісюю, за яку чіпляєшся, й разом з нею, стримієш ввись і вниз. І ця координата додає суті й глибини.

І ось в такий час, коли розглядаєш всі ті громаддя, ба, навіть, коли пригадуєш те розглядаєш, накриває хвилею чогось іншого. Бо синхронізація з часом можлива тоді, коли синхронізуєшся із собою, коли дослухаєшся до своїх порухів думки і дихання. «Прорубувати» вікна вглиб себе через досвід спостерігання, — це як тихе відкриття материків, чим більш перемащуєш свою мапу слідами своєї присутності, тим більше приватизуєш її, зрештою, пізнання іншого це завжди пізнання себе.

Так зовнішнє стає провідником  у внутрішнє. І то прекрасно.

Анна Золотнюк.

 

Коментарі вимкнені.