Їх розстріляли в рідному селі, – страшна трагедія на Тернопільщині

Наших, молодих українців, нищили, вбивали всі зайди, які заходили з злочинними помислами на наші святі землі Тернопільщини.

Спогади старенького священика села Гумниськи Теребовлянгського району, Тернопільської області про переслідування і вбивства молодих юнаків німецькими загарбниками.

“ Був недільний ранок 2-го січня 1942 року. Ще було темно, німецькі СС-івці, озброєні автоматами і гарматами оточили наше село  Гумниськ, що на Теребовлянщині Тернопільської області. За декілька хвилин зігнали усіх чоловіків до шкільного будинку в центрі села. В цей час  з’явилися в моїй  хаті  два   СС-івські старшини з наставленими дулами автоматів  і наказали мені та моєму малолітньому сину йти до школи. Я миттю зібрався. Як вели мене з сином до школи, то ми бачили, що школа вже була переповнена людьми.  В одній кімнаті було повно поляків, в другій,  наші з села старші українці, а в третій молодь до сорока років. Нещасні посідали за шкільні лави, а дула автоматів були направлені в їхні лиця. Через деякий час прийшов старшина СС і викликав мене і наказав мені перекласти українською мовою те, що він скаже до людей. А саме “За те, що в лісі “бандера-бандітен” вбили кількох фольксдойчів, відповість уся тут зібрана чоловіча громада. Якщо хочуть уникнути відповідальності, то нехай видадуть двадцять таких, що ведуть боротьбу проти німців. Тоді всі інші будуть звільнені”. Я переповів це людям, що були в двох залах, бо поляків, що були в третьому відразу відпустили.

В залах панувала мертва тиша. Багато шептали молитви. Я сказав до людей: “Ми мабуть всі загинемо. Збудіть в своїх душах жаль, а я дам прощення всіх гріхів”. Я  благословив людей, і сльози ринули з моїх очей.

Десять хвилин, які офіцер  дав нам на роздуми, були справжнім пекельним чеканням. І ось на шкільну кафедру пішов мій малолітній син. І промовив каліченою німецькою мовою: “Пане коменданте! Всі ці люди, що тут зібралися , це спокійні селяни, які нічого проти німців не вчиняли. Ті, що проти вас, криються по лісах і за них мирні люди не можуть відповідати”.  Командир з іронічною усмішкою відповів: “ За анти-німецькі вчинки  відповідають усі загалом. Німецький вояка за дорогий, щоб він гинув, шукаючи в лісі бандерівців”.

За хвилину він визвав двох вояків, які вивели мене, мого сина та вуйта і поставили під стіною школи.  Напроти нас, через дорогу стояли мури хати-читальні. Біля нас поставили двох вартових, а старшина СС-івців сказав до нас: Ви провідники цього села, будете свідками смерті своїх людей, яка відстрашить ваших бандитів від  не благодійних вчинків”. Почалася страшна екзакуція. Перед мурами читальні поставили чотири кулемети. Кожних кілька хвилин виводили душегубці  по чотири кращих чоловіки… і розстрілювали… Загинув голова читальні, вуйтів син, два церковні провізори,  вчитель, ветлікар, усього 32 чоловіки. Стіни читальні спливали кров’ю, а під стінами лежала гора трупів. Деякі загинули відразу, а деякі ще довго мучилися. Хтось почав бити в церковні дзвони.  Збіглися жінки з всього села. Сильний плач, крики, здавалося, мов громовиця трясла землею  і  небом. Розлючені німці своїми прусськими чобітьми та прикладами автоматів били людей куди попало, щоб розігнати натовп.

Двома автомашинами  відвезли німецькі душогуби багато людей до Тернопільської тюрми.   А німецький командир СС-івського загону, показуючи на гори трупів, сказав: “За одного німця загине сто українців, якщо ще раз повторяться протинімецькі  дії”. Я заїкаючись, бо сльози душили горло, мусів це переповісти людям, що вмлівали над трупами, сорока двох найкращих молодих синів нашого села Гумниськи та сусідніх сіл. Сумні були похорони жертв німецького окупанта. Сорок два березові хрести стояли в головах могил, а між ними одний високий. Чиясь рука написала на хресті: “ Від лютого німецького наїздника за волю Україні! Спіть, Хлопці, народ помститься за Вас!”. За кілька днів були Різдвяні свята. Дівчата зняли вишиванки з хоругов у церкві і вбрали їх чорними хустинами. Того року в нас по селі не колядували. Серед плачів і глибокого смутку    плили молитви за скорий кінець німецькому Іродові. Подібні вбивста молоді того дня були і в інших селах Теребовлянщини”.

Так 2 січня 1942 року по звірячому під стінами хати-читальні розстріляли 32 молодих жителів села    (Бик Степан, Бурбела Юрій, Василик Михайло, Кобиляк Василь, Ковальчук Микола,  Ковальчук Михайло, Куць Мар’ян, Куць Петро, Куць Ярослав, Ліщинський Павло, Паланюк Володимир, Пасимок Михайло, Питак Роман, Рупа Остап,  Рупа Яків,  Серетний Іван, Скіп Василь, Слободян  Павло,  Сороцький Григорій,  Сороцький Михайло, Федорчишин  Ярослав,  Швкць Іван,  Янісь Микола. Ще десять чоловік, яких розстріляли в сусідніх селах і були доставлені в німцями у село Гумниськ, не встановлено.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ