Мама його поцілувала і поблагословила на бойовий шлях за свободу України Володимира Бодасюка з Тернопільщини (частина друга)

Ми  ночували у лісі на галявині у дуже густій траві. Поруч біля застава кожен рій мав свою охорону, тобто стійкового і дозорця. Вони  пильно стежили. щоб часом ніхто не наблизився до нас. Ми пройшли протягом наступного дня коло двадцяти кілометрів і наблизилися до великого села, де як нам було відомо розміщалася німецька поліція і було там ще два німці. У німецькій поліції служили місцеві поляки, бо українці ще з весни покинули поліцейську службу. А зараз наближався фронт. Наше завдання було захопити поліцейський відділок в селі, забрати зброю, знищити документи та роздати людям продукти та одяг, який німці та поліція підготувала в селі для вивезення. Адже німецька влада забирала у людей теплий одяг для відправки на зиму на фронт. Нам було сказано що по можливості німців не вбивати, а налякати і дати можливість їм утекти. Адже потім німці щоб за своїх вбитих не мстилися на жителях місцевого населення.

Ми підійшли глибокої ночі і оточивли всю ворожу гвардію. На варті був один охоронець і той сидів та дрімав. Його швидко знешкодили і ми кинулися в будинок. Німців у цій хаті не було. Вони ночували в сусідньому будинку і почувши шум побачили що багато військових утекли в кінець села до когось в двір та заховались. Ми пошуків не проводили. Поліцейські всі за декілька хвилин здалися, навіть не стріляли. У нас втрат не було. Ми забрали зброю та боєприпаси. Для себе взяли продуктів та деякий одяг. Потім ми покликали місцевих людей щоб розібрали все, що в них німецька влада забрала.  За десять хвили збіглося більше ста людей і за мить все пропало. навіть табуретки і стола винесли, а з грубки вирвали дверцята. На кінець один чоловік забрав і вхідні двері. Ми людям сказали щоб пускали  слухи по сусідніх селах що йде армія УПА. Ми з піснею на світанку вийшли з села і попрямували в ліс. Наш командир добре знав місцевість та орінтувався як йти і куди йти. На другу ніч нас повідомили що на відстані двадцяти кілометрів розташований військовий загін радянських партизан. Їх більше ста, мають з собою підводи прямують на Волинь. З німцями в бій не вступають. Ми зрозуміли що вони йдуть на Тернопільщину грабувати місцевий народ та воювати з повстанцями УПА. Наш командир зробив нараду і повідомив, що ми повинні добре маскуватися, адже ми повинні вести боротьбу з ворогом, що суне на нашу землю. Було вирішено, що ми робитимемо у ночі напади на ворогів щоб їх налякати. Ми повинні обстрілювати їх і через короткий час втікати з місця бою. Любим методом повинні на них накликати великий страх. Було вирішено, що першу вилазку зробимо у ночі, щоб добре наполохати. Добре обстріляємо, закидаємо гранатами і втечемо. Таким методом будемо кожної ночі їх атакувати. Вирішили, що в перший бій піде два рої. Але першими пішла розвідка. Через десять годин вони повернулися і привели з собою одного партизана. Цей партизан був росіянином, раніше сидів за вбивство у тюрмі, а у 1942 році його з тюрми совіти випустили і сказали щоб оправдав себе перед радянською владою воюючи в партизанському загоні проти солдатів УПА на Західній  Україні.  Таких судимих як він більша половина. Він ще сказав що це другий похід на Тернопільщину. Були раніше, ходили по селах, грабували, вбивали хто протестував.  тепер знову йдуть, бо у лісах Тернопільщини розвелося  багато місцевих, які проти радянської влади. Ці бандити за Америку і проти Сталіна. Отже їх і їхніх родичів вони повинні винищити. На запитання, а як з німцями вони воюють, то він відповів, що на це є радянська армія, у якій воюють місцеві українці. Ще сказав що партизани не голодують, бо в людей по селах є багато їжі. Тоді наше СБ ОУН винесло йому вирок. відбувся короткий суд над окупантом, який прийшов воювати на нашу українську землю проти нашого народу.

На другу ніч пішов один із роїв, а саме «Крук». Вони на озброєнні мали німецькі автомати та по п’ять гранат. Десять сміливих молодих хлопців та командир. У вечері рушили з місця і тихо йшли, щоб дістатися як найблище до ворожих місць. Після бою вони нам розказували про свої бойові зустрічі з окупантами. Підповзали до партизанського табору, один від одного на відстані до двадцяти метрів. Їхній командир «Жук» першим кинув гранату. А після вибуху всі повинні були випустити у ворога два набої патронів, а потім кинути по три гранати та швидко відходити без пострілів. Це було проведено так швидко, що ворог нічого не зрозумів. Почулися крики що німці наступають.  Вони відкрили стрілянину без ладу в різні сторони та розпочали тікати в різні сторони не знаючи куди. Наші хлопці без втрат швидко відступили і через годину зустрілися коло соснового ліс у.  Хлопці поверталися назад тим шляхом яким йшли. Вони добре запам’ятовували дорогу.  Над ранок вони всі повернулися до нас веселі і щасливі. Вилазка проти ворогів була дуже вдала. Ми швидко поміняли  свою базу. Командир повідоми щоб розвідка знову пішла до ворожого об’єкту. На другу вилазку планувалося послати два рої.  Ми перемістилися від попереднього місця базування на десять кілометрів. Отаборилися і почали готовитися до нового походу на партизан. Повернулась розвідка і доповіла що партизани йдуть до села, щоб там добре підживитися. тоді командир вирішив засаду робити у долині коло села і їх добре обстріляти та втекти знову. У нас вже не було часу і ми швидко зорганізувалися, приладнали до поясів по три гранати, замки перевірили в автоматах та запасні диски в амуніції та рушили. Я тоді подумав, чиє ще в світі такі вояки, які йдуть в бій і не бояться за своє молоде життя. А українські повстанці, це і є такі , що не бояться смерті, бо обов’язок перед Україною і служіння своєму народові набагато важливіші за життя. Йдучи в бій, я згадав виступ нашого командира перед походам в цей важкий рейд.

«Друзі, недалеко звідси на схід,  колись перед війною був советський кордон. Ми за годину перетнем його і підемо на Хмельниччину, далеко в рейд. Коли повернемося і чи всі повернемося на нашу Рідну землю, тяжко мені сказати. Ніхто не знає, але однак пам’ятайте, що Ваш завжди зв’язує  присяга вояка УПА. У теперішній час на кожному куточку нашої неньки України сотні таких як ми, і вони ведуть жорстоку боротьбу з ворогами нашої землі. Ми йдемо у військовий пропогандивний рейд. На нас будуть дивитися люди. Тому приказую дбати про свій зовнішній вигляд, про дисципліну, порядок і обов’язок. Пам’ятайте друзі, що коли в цьому марші хтось з нас відіб’ється від нашого порядку, то «пропав».» Ми  тоді всі помолилися і кожен зрозумів свою відповідальність перед своїми побратимами.

Ми швидко добралися полем і залягли на горі, а там в низу до нас наближалася валка радянських партизан.  Коли я глянув на них і у мене появилося  питання: «Хіба   це партизани?». На вид грабіжники, постійна нецензурна лайка, обдерті, п’яні але добре озброєні. Попереду рухалося кілька возів а після них йшли людина на вид як циганський табір, дальше знову вози і знову військова орда. Нам була команда зробити великий шум, щоб викликати у них переполох. Тому ми розтягнулися на триста метрів, щоб створити видимість великого нападу великих військових сил. А від ворога нашу хлопці були на відстані двадцяти метрів, але  до низу. Пропустивши вози ми гуртом крикнули «Слава Україні» і кинули гранати, а потім почали стріляти з автоматів. В одну мить ми почули шалені голосисті крики «бандьоровци напалі» Вони почали стріляти в різні сторони у відповідь і залягли. Їхні коні кинулися з шаленою швидкістю летіти по дорозі. Ми ще вкинули по одній гранаті і почали собі бігти полем до лісу. А до лісу був шлях через поле і долати ми мали пів кілометра. Добралися швидко і залягли. Через десять хвилин ми побачили на горбку перших партизан. Вони оглядалися , їхній командир дивися в бінокль але нас він так і не побачив. до лісу вони не рушили бо напевне боялися нової засади. Ми посиділи ще одну годину і тоді два наших розвідників подалися до гори. Через деякий час вони повернулися і сказали що партизани залишили три розбитих вози і в долині була кров. Отже наші постріли були вдалі. ворог поніс втрати і ми вирішили йти на свою базу. Ці наші дві операції дуже підняли бойовий настрій повстанців. А по селах поповзли чутки, що на північну частину Хмельниччини прийшла велика Армія УПА. Адже ще перед походом нам наголошували.; «Друзі! Пам’ятайте, що Ви є воїнами Української Повстанської Армії, а не якась німецьке чи польське або московське шумовиння. Не мстіться над цивільним населенням, навіть якщо і винні вони у чомусь, не стріляйте у жінок і дітей, не робіть поганої реклами нашому національно-визвольному рухові. Будьте справжніми лицарями Землі України.»

Ми зморені повернулися на свою базу.

А у ночі нас знову підняли і пішла команда рухатися. Сьогодні наступило 14 серпня 1943 року. Ми вже дванадцять днів у військовому поході по земля України. У нас  два вороги німці і радянські партизани. А з сходу суне страшна лава нових окупантів. Адже Москва йде до нас не визволяти, а загнати ще у страшніше рабство. Винищити патріотичних українців і зробити нашу націю поневоленою. Кругом тюрми і концтабори які будуть переповнені нашими людьми. Ми вже їх відчули і побачили після Польщі. Кожен день розстріли та заслання. На нашій рідній землі вже багато років ведеться нерівна боротьба, а у вирі її щодня гинуть сотні наших патріотів за волю, за державу, за краще майбутнє нашої багатостраждальної України. Так ми дальше йшли на схід, долаючи за добу до сорока кілометрів.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

Comments are closed.