Агентурна діяльність “сексотів” РВ НКДБ і РВ НКДБ на Вишнівеччині у період визвольної боротьби з більшовицьким окупантом. Частина п’ятнадцята

Продовження. Частина ПЕРША – ТУТ, ДРУГА – ТУТ. ТРЕТЯ – ТУТ. ЧЕТВЕРТА – ТУТ. П’ЯТА – ТУТ. ШОСТА – ТУТ. СЬОМА – ТУТ. ВОСЬМА – ТУТ. ДЕВ’ЯТА – ТУТ. ДЕСЯТА – ТУТ. ОДИНАДЦЯТА – ТУТ. ДВАНАДЦЯТА – ТУТ. ТРИНАДЦЯТА –ТУТ. ЧОТИРНАДЦЯТА – ТУТ.

Р. 31 Справа Ч.:

12/48 Район Вишнівець Литвиненко Павло, бувший  участковий РВ МВС. Агент РВ МВС і РВ МДБ, кличка «ЯСТРУБ»  Вишнівецького району, Тернопільської області. 

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ:  

Продовження.

“Запомнить: 1. Дячина Петро? особое внимание.  2. Чемерис Иван? особое внимание. 3. Шандрук Иван с женой?” Коли скінчив писати, сказав: – От, Дячину Петра, говориш, знаєш? – Знаю. – Над ним треба багато поробити. Взяти його під спеціальний контроль. Розставити біля нього “дов. лиц” і слідити, куди він виходить з дому, коли, в який час, коли приходить і звідки, хто до нього в який час приходить, звідки, в який час і куди відходить. Все це треба знати. Так само і Чемерис Іван. З ним ця сама справа. До них треба підійти так, щоб взяти в них точні матеріали, коли, в який час бувають в селі бандерівські групи і коли їх ожидається. Така повинна бути робота в тебе з цими двома людьми в найкоротший строк, найдальше до 1.1.1948 р. Шандрук Іван – в цього ти повинен взяти відомості, коли голова с/ради давав йому наряд їхати вночі і куди. Хто в нього бував ночами, коли має бути наряд і куди. От це від Шандрука Івана треба довідатися. Строк цей сам. Думаю, що з роботою ти справишся. Я відповів, що це для мене дуже важка робота і я її не буду міг виконати. – Ти цю роботу будеш міг зробити і зробиш, а ми тобі допоможемо. Через пару днів ти сам побачиш нашу допомогу й тоді тобі буде легко робити цю роботу. Я сам постараюся про цю допомогу, щоб тобі було легше виконати завдання. – Як же ж ви мені допоможете? – Зараз я тобі не скажу нічого. Ти будеш знати це через 2–3 дні. – Ну, як? Погоджуєшся з роботою? – Робота, то робота, але не знаю, як з нею справлюся. – Справишся, лише розстав правильно свої сили – “дов. лица”. Про допомогу тобі нема чого хвилюватися. Я за свої слова відповідаю. Що сказав, то зроблю. Зрозумів? – Зрозумів. – Так, можеш іти. Коли Демчук спитає, чого був у мене, скажеш, що “брав” за те, що покинув дижурку. Візьми цю записку, але уважай, щоб не згубив. На цьому закінчив і встав. Я встав також і ми разом пішли в дижурку. Тут Харламов сказав Демчукові, щоб побув ще трохи за мене на дижурстві, а я піду пообідаю, і вийшов надвір. Я також вийшов. Вже смеркало. Тут я подумав і сказав: “Е, вже перебуду так. Темно.” Але Харламов, який стояв недалеко, обізвався: “Пойдем, пойдем. Я тебя возьму на обед”. Ми пішли у буфет (недалеко, зараз на роздоріжжі), сіли за стіл і він спитав обслугу, що є їсти. Йому відповіли, що першого вже нема, а є лише друге. Тоді він сказав, щоб дати 300 гр. горілки – 100 і 200 гр. та по “бакалу” пива і 2 другі. Опісля купив пачку папіросів “Порт” (25 шт.), коробку сірників і дав мені, кажучи: “Бачиш? Якщо чоловік думає робити, тоді до нього так ставимось”. Я скоро випив 100 гр. горілки, а Харламов 200, з’їв свою порцію, випив пиво, після чого Харламов запропонував мені ще з’їсти його порцію, бо він лише вкусив 2–3 рази і покинув (були котлети). Я з’їв і його, подякував і пішов. Вночі я дзвонив в Бодаки до Альошки, звідки він відповів, що все впорядку, (дижурного в с/раді не було ніколи). Я питав його, хто був, що чув нового. Він відповів, що був у нього тільки Петро Самоїлович. Я спитав тоді, куди пішов, і довідався, що він на старому місці. Демчукові на питання, що хотів Харламов, сказав, що набирав мене за дижурство. Надранком Демчук захворів і просив, щоб звільнити його. Я подзвонив до Харламова в цій справі, який сказав, що можна звільнити, а на його місце взяти Жуковського. Вже було видно, як з воєнкомату подзвонив дижурний і повідомив, що йшла грузова машина і на повороті перекинулася. Є жертви. Просив, щоб вислати о/уп. на слідство. В цій справі я подзвонив до Костроміна і одержав відповідь, щоб покликати Щаблєва або Любасюка і направити туди. Я зняв з поста Соколовського (була 6 год) і післав його по Щаблєва. Пізніше я довідався, що в машині лопли тормози і на крутім повороті вона перекинулася, у висліді чого було трьох потовчених цивільних людей та шофер. 

13.12. о 9-ій годині прийшов Кондратенко. Я передав йому дижурство, розповів про подію і пішов додому. Об 11 годині пішов у Бодаки. Найперш зайшов до Альошки, якому сказав, щоб слідив за Чемерисом Іваном, який живе недалеко нього і йому буде легко це робити. Він мав слідити, куди він ходить, звідки приходить, коли, хто до нього заходить, звідки приходить і куди відходить. Він відмовлявся трохи від цієї роботи, але я сказав, що як собі хоче, а це мусить робити. Опісля спитав, де Петро Самоїлович. Він сказав, що на старому місці біля церкви та спитав, навіщо він мені. Я відповів, що чув, що він одержав листа з дому, отже хотів би дещо довідатися. Коли я це сказав, він також хотів піти та дещо довідатися про село. Ми пішли вдвох. Петра ми застали в стодолі, де він молотив (прізвища господаря не знаю, він шевцює, хата напроти криниці, яка є на вулиці недалеко церкви). Привіталися і посідали. Петро спитав, що нового й за чим ми прийшли. Я відповів, що чув, що він одержав письмо з дому, отже хочемо довідатися, що нового пишуть. Він відповів, що нема нічого особливого. Те, що було раніше, те є і зараз, як міряли баночками муку на базарі, так і міряють дальше. Тоді Альошка спитав, чи не пишуть щось про його родину. Петро відповів, що нема нічого. Так ми посиділи трохи, тоді Альошка сказав, що піде додому. Я з ним пішов до криниці і подорозі наказував ще раз, щоб взявся до виконання того, що я сказав, бо в противному випадку буде з ним погано. Він сказав, що буде робити, і пішов, а я напився води і знову вернувся до Петра у стодолу. Тут сказав йому, що маю для нього роботу. Він спитав, яку. Тоді я знову спитав, чи він знає Дячину Петра. Він відповів, що знає й завтра має йти до нього мотити ячмінь. Я відповів, що це дуже добре. І почав йому говорити, щоб він, коли буде в нього, нічого з ним не говорив на політичні теми, а приглядався, куди він ходить, коли, коли вертається і звідки, хто до нього приходить, звідки і куди відходить, коли, яку він роботу найбільше робить та прислухуватися, про що в нього найбільше говориться. Це одне. Опісля я подивився на записку, бо забув прізвище Шандрука і спитав, чи він знає Шандрука Івана. Він сказав, що не знає такого, але приобіцяв довідатися. Тоді я сказав, що як довідається, то хай і за ним поглядає так само, як і за Дячиною. Наприкінці я наказав, щоб він нікому не говорив про ці справи, і пішов до містка. Подорозі зайшов до Васьки, якого застав біля роботи та спитав про новини. Він нічого нового не довідався. Від Васьки я пустився йти додому, але подумав, що добре було б побачити хлопця, який пасе в Дячини худобу, та розпитати його про Петра – куди він ходить, коли, коли приходить, хто звідки приходить до нього та куди відходить і в тій цілі пішов доріжиною на ліс, сподіючись стрінути його на пасовиську. Однак його не стрінув і пішов додому. 

14.12. я прийняв дижурство. При передачі не було нічого нового. Десь перед полуднем приходив, не пригадую до кого, один стребок зі Заруддя – Давиденко (східняк). В якій справі, не знаю. О 8 год. я стрінувся в дижурці з Харламовим. Більше не було нікого, отже я розказав йому, що був вчора в Бодаках і дав завдання одному “дов. лицу” слідити за Дячиною Петром, а другому – за Чемерисом. Про Шандрука сказав, що ці “дов. лица” не знають, де мешкає, а інших покищо не маю. Харламов сказав, що наразі може бути так, та пригадав, щоб завтра позвітувати йому, які будуть новини. Наприкінці сказав, щоб частіше дзвонити по с/радах та довідуватися, що робиться.  Вночі я кілька розів дзвонив по с/радах, але не було нічого цікавого.

 15.12. мене змінив Кондратенко о 9 год. 30 хв. Я вийшов і на розі будинка стрінув Харламова. Він спитав, чому так пізно з дижурства. Я відповів йому, що Кондратенко захворів, отже запізнився. Опісля спитав, чи не забуваю роботи. Я відповів, що ні. Тоді він сказав, щоб завтра про все його поінформувати, і пішов у РВ МВС, а я пішов додому. Вдома поснідав і о 12 год. пішов на Бодаки. Ішов через ліс, щоб таки стрінутися з Володею. Стрінув я його на пасовиську й почав розпитувати про Петра. Він відповів, що не бачив, щоб він кудись ходив і до нього ніхто не приходив. Тоді я сказав йому, щоб дивився, куди вечорами ходить Петро, хто до нього приходить, коли Петро вертається додому. Володя погодився, я наказав йому, щоб нікому нічого не говорив, і пішов дальше. (Я його знав раніше. Це дуже конспіративний хлопець і я був певний, що він про мене, коли я буду від нього цього вимагати, нікому нічого не скаже. Крім цього, він дуже був зі мною зжитий та любив мене, бо я йому часто розказував різні події з життя, а найважніше це те, що я вирвав його з біди, а він це добре розумів, бо мав уже 14 років). Після стрічі з Володею я пішов до Дячини Петра. Петра я застав па подвір’ю. Після привітання спитав його, чи є Петро Самоїлович, а коли він сказав, що молотить в стодолі, я пішов туди. Зі мною до стодоли прийшов також Дячина. Ми посідали на снопи, закурили і говорили про війну, голод на СУЗ, життя на СУЗ і ЗУЗ, про життя за Польщі і т. п. За якийсь час прийшов ще брат Петра Дячини Семен і ми всі разом говорили з годину часу. З розмови я зорієнтувався, що Петро і Семен Дячини мені вірять. Для скріплення довір’я, під час розмови я завжди старався потакувати на їх слова та додавати дещо свого, що підкріплювало їх висновки. Протягом всієї розмови Петро і Семен весь час старалися створити в нас (мене і Самоїловича) враження, що за Польщі було життя, а зараз одна тільки мука. Тут хочу сказати дещо про себе, тобто про свої переконання, на які такі розмови мали вплив. Коли Петро і Семен Дячини говорили про своє життя за Польщі і наводили факти, дальше, коли вони почали характеризувати теперішнє життя та наводити факти, які вони чомусь краще бачили і розуміли, як я, в мене почали ворушитися думки. Я почав розуміти, що так жити це дійсно мука, і почав душевно зв’язуватися з ними, почав їм симпатизувати, але почуття дисциплінарності, яке виробилося в мене при роботі, дальше, на! каз начальника, який був для мене чимсь, що я мушу його зробити, і  примушували мене стояти на старій позиції. Душевно, чутливо Петро і Семен полонили мене, я навіть розумів їх, але почуття обов’язку штовхало мене до того, щоб у розмові довідатися якнайбільше того, що потрібно мені для виконання роботи. В цей момент головну ціль мого життя становило виконання роботи, бо з ним в’язалося моє існування. Мені здавалося, що втративши ласку в “начальства” я не буду міг жити, бо воно, що схоче, те й зробить зі мною. Одне, я почав коливатися. Розум мій не годився з існуючими порядками. Коли до того часу я бачив тільки зло, то тепер я почав добачувати вже і його винуватців. Бракувало мені тільки вирватися з!під матеріальної залежності держави і я був би став її противником. Однак саме ця матеріальна залежність примушувала мене, мимо суперечних виводів робити ту роботу, яка мені призначена. Були різні думки в мене після цієї розмови, але тоді ще найсильнішим було бажання виконати призначену роботу і дістати за це нагороду, щоб поправити своє життя. Не знаю, може і більше аргументів про неправильність існуючого ладу, були б переродили мене, але їх не було мені кому дати. Після цієї розмови я був майже певний, що Дячина Петро і Семен мають зв’язки з підпіллям. В тій цілі рішаюсь якось поговорити з Самоїловичем і дати йому тверді завдання слідити за ними, тим більше, що він був співбесідником нашої досить обширної теми. (Про те, що і на нього могла ця розмова вплинути так, як і на мене, я не подумав в цей момент). Закінчивши розмову, Петро Дячина запропонував мені і Самоїловичеві (це зрозуміло) піти до нього на обід. Однак я подякував. Чомусь стидався, не можу сказати чому саме, але якось не хотілося в нього їсти. Прямо мучила совість. Однак він твердо настоював на своєму, говорив, що це в них звичай і я був змушений піти. При обіді ми дальше говорили про життя теперішнє. Петро обережно наводив мені факти про неправильність в роботі радвлади. Він наводив мені факти. Напр. “От візьмем цей рік. Радянська влада сильна і неможна сказати, щоб була зла, але неправильно поставлена господарська система. Візьмім колгосп на сході і індивідуальне господарство тут. На сході голод, а тут нема. Значить, якби не колгоспи, голоду не було б, бо посуха однакова і тут і там була”. Я з цим годився і годився не тільки з ціллю (згадана вище), але фактично погоджувався з цим. Подібні розмови велися протягом цілого обіду.

Продовження буде.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ