Агентурна діяльність “сексотів” РВ НКДБ і РВ НКДБ на Вишнівеччині у період визвольної боротьби з більшовицьким окупантом. Частина чотирнадцята

Продовження. Частина ПЕРША – ТУТ, ДРУГА – ТУТ. ТРЕТЯ – ТУТ. ЧЕТВЕРТА – ТУТ. П’ЯТА – ТУТ. ШОСТА – ТУТ. СЬОМА – ТУТ. ВОСЬМА – ТУТ. ДЕВ’ЯТА – ТУТ. ДЕСЯТА – ТУТ. ОДИНАДЦЯТА – ТУТ. ДВАНАДЦЯТА – ТУТ. ТРИНАДЦЯТА –ТУТ.

Р. 31 Справа Ч.:

12/48 Район Вишнівець Литвиненко Павло, бувший  участковий РВ МВС. Агент РВ МВС і РВ МДБ, кличка «ЯСТРУБ»  Вишнівецького району, Тернопільської область.

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ:  

Продовження.

Після цього я почав допитуватись, хто казав. Він відповів, що скаже тоді, як буде діло, а зараз нема що про це говорити. Тоді спитав, чи він поінформує мене про все, що довідається. Він видивився на мене перелякано і спитав, навіщо мені це (він певно знав, що я в міліції, хоч я був у цивільному вбранні, яке скинув зараз після першої стрічі з Дячиною Петром). Я відповів, сміючись, що я сам вже давно хотів стрінутися з “хлопцями”. Тоді він сказав, що побачить. Щоб ще більше розвіяти його підозріння, я почав говорити, що колись ми були другами і щоб дальше наша дружба не переривалась, щоб він допоміг мені стрінутися з “хлопцями”, бо дальше жити так не хочу. Він тоді сказав, що наперед сам обізнається краще з людьми, зв’яжеться з хлопцями, а тоді про все розкаже мені. При відході я попросив його, щоб відшукав Петра Самоїловича, бо хочу з ним стрінутись та поговорити про родинні справи. Після цього пішов до Остапового Альошки. Прийшовши до с/ради, я застав голову та ще якихось людей зі села. Посидів трохи і тоді спитав голови, де в нього вода, щоб напитися. Голова сказав, як я сподівався, що в хаті Альошки. Я пішов туди, але його в хаті не було. Була тільки жінка і діти. Я напився води і спитав, де він є. Жінка сказала, що десь надворі. Я пішов надвір, стрінув його в стодолі, як він молотив, і почав розмову. Але він не довідався нічого, бо його як східняка, бояться люди. При цьому висловився, що часом жінці скажуть скоріше, як йому. Я зорієнтувався, що він крутить, і сказав йому про це. При цьому сказав, що якби він хотів довідатися, то довідався б від жінки що треба. Опісля приобіцяв йому допомогти матеріально, як буде робити, що скажу. І ніби від нехотя додав, що як не схоче, можуть його навіть і судити, бо він не приписаний, не взятий на учот та здизертирував від роботи. Він сказав, що сам знає про це. До нього вже приїжджав Кащеєв з Кононенком і казали, що будуть судити. Я додав до того, що можуть добре “вцідити”. Але якщо буде робити те, що буду йому казати, то все буде впорядку. Він врешті сказав, що буде говорити те, що зможе довідатися. Я порадив йому довідуватися про все через жінку, бо жінка місцева і про все знає від людей, які перед нею не скриваються. Він ще говорив, що не хоче питати її про це, але я сказав, що як схоче, то підійде, і розмова на цю тему скінчилася. Опісля я питав його, чи був хто вночі у с/раді коли. (Я хотів перевірити його, чи буде говорити правду, бо знав, що колись вночі повстанці побили телефон). Він відповів, що колись були воєнні, а між ними і голова, але це на його думку була облава. Тоді я спитав його, чи він був вдома, як били в с/ра! ді телефон. Він відповів, що був тоді у млині, але чув від жінки, що були  “хлопці” і побили телефон. Було їх четверо. Після цього я сказав, щоб у подібний спосіб довідувався про інше. Вона йому скаже, бо це жінка, а тільки треба підійти. Вкінці я сказав йому, щоб попрацював для мене, то я постараюся попрацювати для нього й “виведу його на чисту воду”, постараюся приписати, взяти на учот, щоб він міг собі спокійно жити в селі. При цьому сказав також, щоб про події повідомляв мене телефоном, бо я буду дижурити на РВ МВС, від години 11–12. На цьому ми закічили розмову, я ще раз зайшов до с/ради, спитав Колю, який звідкись прийшов і писав щось за столом, чи піде додому, а довідавшись, що він піде додому аж у 6 год., а зараз була щойно 4, рішив піти додому сам. Ішов знову низом і біля містка вступив ще до Васьки та спитав, чи він відшукав Петра Самоїловича. Він відповів, що Петро буде в нього аж увечері і буде ночувати. Тоді я сказав, щоб він був в нього післязавтра, бо я хочу з ним щось поговорити, і пішов додому.

 10.12. я пішов дижурити. При зміні Кондратенко передав мені, що вночі були постріли на Черепіях (частина міста), отже, як прийде нач. РВ МВС, то треба йому про це доложити. Тоді я спитав його, чому він не докладав по телефону. Він відповів, що по телефону докладав, але треба доложити також і усно. Після цього Кондратенко відійшов. Перший в дижурку прийшов Костромін, якому я доложив про постріли на Черепіях, про які вночі повідомили по телефону з маслозаводу. Костромін сказав, що знає вже про це. Після цього відійшов. За пару хвилин прийшов Харламов, я почав йому докладати, але він сказав, щоб залишити, бо про все вже знає, повідомляли по телефону, а сказав, щоб зараз покликати Сторожа і Локтя. Після цього пішов у кабінет, давши розпорядження Сторожеві і Локтеві іти з Любасюком, який зараз прийде. Через 10–15 хв. прийшов Любасюк. Він сказав, що директор маслозаводу був п’яний, вистріляв вночі диску набоїв з автомата і ранив одного хлопця. Після цього вони відійшли і за кільканадцять хвилин привели директора маслозаводу (прізвища його не знаю). Після цього з Великого Кунинця приносив пакет від Попова до Щаблєва Кошак Давид (років 39–40). Був у нього з 5 хвилин. Здається, що цього дня більше не було нічого цікавого. Альошка не дзвонив, а я не хотів його викликати, щоб часом когось не було в с/раді. 11.12. після передачі дижурства я був вдома. Після сніданку пішов у Бодаки. Зайшов до Васьки, від якого довідався, що Петро Самоїлович буде в нього під час обіду. Я сказав, щоб підождав на мене і пішов в с/раду. В с/раді застав тільки дижурну (не знаю прізвища). Опісля я зайшов до Альошки, але його не застав в хаті. Жінка сказала, що він поїхав у ліс по хворост. Я вийшов і пустився йти на вулицю, але на дорозі стрінувся з фельдшеркою (прізвища не знаю, говорила по українськи, около 24 р., рижа, висока, була в ЧА, в селі її люди не злюбили й вона скоро пішла до роботи в район, де зараз працює прибиральницею в поліклініці). Вона спитала, чи є голова, а, довідавшись, що нема, пішла в село. Я пішов до Васьки, але Самоїловича ще не було. Васька післав по нього свого хлопця, а я за той час почав розмову з ним. В першу чергу спитав, що нового він чув. Він відповів, що “трудновато” добитися чогось. Я спитав, чому так, що нічого не чув. Він відповів, що чути чув, але жодного толку з того. При цьому розповів мені про те, що минулої ночі в нього були якісь люди і говорили з господарем. Рано питав господаря, хто то був, але цей сказав, що “совіти”. Однак Васька казав, що це не більшовики, бо більшовики говорять голосно і по руськи, а це говорили по українськи і тихо. Це напевно були “хлопці”. Тоді я спитав, чому він не вийшов до них і не погорорив. Васька відповів, що струсив, бо думав, що це дійсно більшовики. Що вони говорили, він не чув, бо говорили потихо. Тут надійшов його хлопець і сказав, що Петро зараз прийде. Може за 5 хв. прийшов Петро Самоїлович, привітався й почав розпитувати мене як робота. Я відповів йому словом “нічого” і почав з ним розмову на тему життя вдома (Гальжбіївці). Опісля поступово перейшов до балачки на тему його роботи тут. Він ходив по людях і молотив. Так поговорили ми трохи і тоді я сказав, що не буду їх задержувати, бо й сам мало часу маю, треба віддихнути. Петро також пішов зі мною та спитав на дорозі, чого я від нього хотів. Я голосно відповів, (ще могли чути Васька і його хлопець), що так, хотів довідатись, що нового в Гальжбіївці. Опісля Петро спитав, що я роблю. Я відповів, що працюю в РВ МВС. Він здихнув і сказав, що треба якось жити. Після цього я почав йому говорити: – Хочу з вами дещо поговорити, Петро Самоїлович. – Що ж ви хотіли від мене? – Я хотів би від вас допомоги, тільки не знаю, чи ви схочете мені допомогти. – Говоріть, як зможу, то допоможу. – Як ви зробите для мене, то я постараюся і для вас зробити. Зараз є наказ всіх східняків направляти назад до роботи в колгоспи. Ви на моєму участку і я повинен вас направити в колгосп. Якщо ви,  будете дещо робити для мене, то я тоді вас не буду нікуди направляти і ви будете собі жити тут. – Що ж саме я мав би робити? – А от, ви чули про афішки, які були розкидані в селі. – Чув. – Ну, а не знаєте, хто їх розкидав? – Цього мені не приходилось чути. – Ви зможете узнати, звідки появляються вони та хто їх чіпляє? – Трудно, але може якось попробую. – Так от, довідайтеся. Після цього я спитав, чи він не бачив бандерівців. Він відповів, що в Бодаках не бачив, але бачив у Гнидаві, коли молотив. Опісля розповів: я робив у одного дядька. Закінчивши молотити, перейшов до другого і мене післали у стодолу спати. Вночі до мене зайшли 4-ох хлопців, молодих, такі самі люди, як і ми. Одіті були в більшовицьких воєнних уніформах та в цивільному. Вони присвітили фонарем та розпитували мене, звідки я, що роблю, питали про життя в колгоспі і т.п. По тому я зорієнтувався, що це бандерівці. Це було десь пітора місяця тому. Тут (тобто у Бодаках) я ще не бачив. Тоді я сказав, що він буде в мене права рука на участку. Буде ходити по людях молотити й буде прислухуватися, хто що говорить, що роблять люди, куди заходять бандерівці, хто розвішує афішки, хто має зв’язки з бандерівцями, які бандерівські зв’язкові є в селі, хто виносить бандерівцям їсти в ліс і т. д. Але зазначив йому, що це треба робити конспіративно, не цікавитись при людях, робити враження, що ви цим взагалі не цікавитесь, а тільки займаєтесь роботою. Коли хтось почне говорити на такі теми, тоді можна дещо сказати, але ніколи не треба розпитувати, щоб не підозріли. Він погодився. Тоді ще раз йому сказав, що нікуди його тепер не виженуть зі села, а коли хто з міліціонерів буде його виганяти, то щоб сказав, що я дозволив йому бути в селі. Про контакт умовилися так: Коли він буде переходити від одного господаря до другого, то повинен зайти до Альошки і в розмові непомітно сказати, звідки куди перейшов на роботу. Напр. сьогодні вже зaкінчив роботу у Василя чи Семена, а завтра вже буду молотити в Гаврила), я зайду до Альошки, бо він мешкає в тому самому будинку, що поміщається с/рада і в розмові непомітно довідаюся, де він зараз працює. На цьому ми розійшлися. Він пішов до своєї роботи, а я пішов додому. Говорив я з ним може з 20 хв. на вулиці. Це не могло бути підозрілим, бо всі люди знали, що ми односельчани, отже можемо говорити про різне.

 12.12. я дижурив. При передачі не було нічого нового.  О 1-й годині Господарисько Яків з Великого Кунинця приносив пакет від Попова до нач. РВ МВС. В начальника був недовго. Опісля було письмо від Сабельнікова до Щаблєва. Приносив якийсь маленький дуже меткий дядько з Колодна – Лісовиччина, років 36, дуже скоро говорив. Він ходив до Щаблєва і скоро вернувся назад. До Любасюка цього дня приходила згадана уже жінка зі Заруддя. Була в нього з 30–40 хв. Від Топоркова також приносив пакет Пянтковський на Харламова. Він заходив до нього і був досить довго (з 40 хв.).

О 7 год. вечора, коли я вийшов надвір до клозету й оставив за себе Демчука в дижурці, туди зайшов Харламов і спитав, де я. Коли я прийшов, він строго спитав, чому я залишаю дижурство. Я відповів, що залишив за себе Демчука, але він ще строгіше спитав, скільки я там повинен сидіти. Я мовчав. Тоді він сказав, що Демчук останеться за мене на дижурстві, а я піду до нього в кабінет. З цими словами пішов вперед, а я за ним. В кабінеті він, вже легким голосом, попросив мене сісти, сів сам напроти мене при столі і почав розпитувати про роботу. – Ну, Литвиненко, як робота? – Нічого, пока йде помаленько. Починаю перевіряти “дов. лица”. – Що ж ви зробили за цей період часу? – Підібрав деяких “дов. лиц” і дав завдання. – А яку роботу ви зробили над тим, що я вам говорив – над афішками, про які ви мені докладали? – Розставив “дов. лиц” і дав завданая, щоб довідалися, хто їх розкидав та звідки вони появилися. – Чому ви не повідомляли мене про кожний день своєї роботи? – Тому, що ви говорили доложити про роботу через тиждень, а, по друге, я думав доложить про все, як знайдеться джерело. – Що це за робота? Ви хочете робити, чи ви не хочете робити? Скажіть! А може ви думаєте щось інше? – Я роботу виповняю і роботу поставив так, як ви мені говорили. Не докладав тому, що ще не довів до кінця роботи. Крім цього, не знав, що треба докладати кожного дня. – Як це так? Всі повідомляють, що роблять щодня, а ти один знайшовся такий, що не повідомляєш. Ще щось говорив, але не пригадую. В кінці спитав: “Чому?” – Мені ніхто не говорив про цей приказ, що треба щодня до кладати про роботу. Поьдруге, хлопці на участках щодня, а я і дижурю, і ще до того участок так далеко. В мене не вистачає сил, щоб усе зробити.  – (Вже легше) Ти не горячись, а роби так, щоб була робота і щоб було можливо. А як в тебе з “дов. лицами”? Гарних людей підібрав? – Самі східняки. – З місцевих нема нікого? – Покищо нема. – Ну, слухай – перед тобою стоїть одне завдання. Іди сюди, сідай ближче, поговоримо толком. – Я присунувся до нього, він виняв пачку папіросів “Катюша”, попросив закурити, але я відповів: – Товариш капітан, я ще сьогодні не обідав, отже дякую за курення. – Чому не обідав? – Додому далеко, а грошей нема, тому й не обідав. – Ну, ладно. Ти закурюй, крепший будеш, та, от, слухай уважно. Тоді вирвав з блокнота листок паперу, поклав перед собою і спитав: – Слухай, Литвиненко. Ти жив у Бодаках, кого ти найкраще знаєш там? – Я знаю багато людей, але тільки з видження, а по прізвищах знаю мало. – А кого саме знаєш? – Знаю Мельника Арсенька, в якого я жив, знаю десятника Мокуїду Василя, Дячину Петра … Тут начальник мене перебив: – А звідки і як знаєш Дячину Петра? – В нього пасе худобу моєї жінки сестри хлопець, який приїхав сюди зі мною. – Ну і що він платить за те? Скільки платить? – Ми погодилися так: скільки люди, стільки й він дасть. – Ну а ще кого знаєш? – Я говорю, що з вигляду знаю багато, але так по прізвищах, не пригадую більше. – А, от, Чемериса Івана? Знаєш такого? – Чув, що є така фамілія. – А Шандрука Івана? – Такого взагалі не знаю, навіть не чув. – Так от слухай. Справа такого рода (і почав писати на положеному перед собою раніше аркуші паперу):

Продовження буде

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ