Чим займався агент НКДБ на Тернопільщині

(З архівних документів)

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ ОУН АНТІНА МИКОЛАЄВИЧА ПОСВЯТЕНКА.

Р 31. Район Великі Дедеркали.  28 травня 1947 року.

Посвятенко Антін, син Миколи і Мотри, уроджений 1924 року в селі Михайлівці, Тиврівського району, Вінницької обл., українець, 7 кл. нар. школи, каміньообробчик, невійськовий, нежонатий.

Агент  НКДБ від місяця листопада 1945 року.

«Я, Посвятенко Антін, син Миколи і Мотри, уроджений 1924 року в селі Михайлівці, Тиврівського району, Вінницької області. Зі соцпоходження батьки мої були бідняки. На 7 році життя я пішов у школу в родинному селі, де закінчив 7 класів Після закінчення школи я в колгоспі не робив, а став на працювати на підприємстві обробки каміня в місті Тиврів. Там я вчився тесати різні статуї. При цій роботі я працював до 1941 року, тобто до приходу німців. З приходом німців я вернувся у своє село до батьків і став допомагати батькові по господарстві, бо на початку німці колгоспи розв’язали і селяни потворили індивідуальні господарства. В місяці травні 1942 року німці забрали мене до Німеччини на роботу. До роботи став у місті Бремен. Там працював я на військовому заводі, на якому виробляли амуніцію. На цьому заводі я працював до того часу, поки мене не звільнили американські війська. По короткому часі, після звільнення до нашого лагеря прибув радянський представник, який говорив, що ми, всі робітники, можемо їхати на батьківщину, де ожидають нас батьки та матері, де жде на нас “великая родина”

Дня, 24 травня 1945 року американці перевезли всіх робітників на радянську зону окупації Німеччини, звідки відвезли нас частинно додому. Приїхавши додому, протягом тижня мене ніхто не зачіпав. По тижневі часу, мене заарештувало РВ НКВС і відправило в місто Тиврів. Допитував мене начальник РВ НКВС Шипочкін. Він питав, чи я добровільно поїхав у Німеччину, що там робив, як харчували і т.д. Наприкінці заявив, що, коли я робив німцям, то тепер мушу себе оправдати перед радянською владою, тобто мушу поїхати до роботи в шахти на Донбас. Після цього мене звільнив. Тиждень я перебував вдома, а опісля поїхав на Донбас. На Донбасі я став до роботи в стройконторі. По двох місяцях праці я втік додому. По тижневі перебування вдома, мене знову арештувало РВ НКВС, після чого два тижні я просидів у льоху. По двох тижнях мене викликали на слідство. Допитував цей сам начальник Шипочкін (капітан). Питав, чому втік з роботи. Я відповів, що до втечі змусили мене злі можливості прохарчування. Після цього Шипочкін заявив, що мене радянська влада засудить на 5 років тюремного ув’язнення, бо я працював для німців, а втік від роботи на радянському підприємстві, та що мене зараховують дизертиром з ЧА і дизертиром від роботи. Наприкінці сказав, що я можу себе оправдати перед державою лише співпрацею з органами НКДБ і НКВС. При цьому пояснив, що в такий спосіб оправдують себе всі німецькі працівники, службовці і т.п. Дальше сказав, що мені дадуть відповідний інструктаж і пошлють в Західну Україну. Там є банди, які співпрацювали з німцями, але як ЧА прогнала німців, вони непішли з ними, а в ліси. Я говорив, що в такій роботі не орієнтуюся, але він у відповідь дав мені 50 крб. та післав у столову на обід. При цьому сказав, щоб я прийшов до нього на другий день о 8 годині.

 В означений час я зголосився до Шипочкіна. Зараз мене забрали та відвезли у підземну кімнату, де я застав 36 осіб. Кімната була збудована під землею як льох, однак була гарно прибрана. Стояло там 50 крісел. З НКВС і НКДБ в цей час в кімнаті не було нікого, лише самі цивільні люди. За півгодини до кімнати увійшов чоловік в цивільному одягу і почав говорити. Говорив, що ми всі, зібрані в цій кімнаті, це люди, які провинилися перед батьківщиною, бо в критичні для неї часи допомагали німцям в роботі. Дальше говорив, що в цій кімнаті сидять німецькі поліцисти, старости та робітники підприємств, які немало шкоди приносили радянській державі. Опісля говорив про могутність СРСР, про його непобідимість, про закінчення війни, якої більше вже не буде. По черзі дійшов до питання українсько-німецьких націоналістів. Говорив, що як наслідок війни в західних областях України залишилися українсько+німецькі націоналісти, які є ворожі радянській владі. Ми, які провинилися перед батьківщиною, повинні оправдати себе. А оправдати себе можна тільки співпрацею з органами НКВС і НКДБ. Після закінчення його мови ми всі одноголосно заявили, що оправдаємо себе. Тоді він говорив про те, хто такі українсько-німецькі націоналісти. Розповідав, що це нелюди, бо співпрацювали з німцями, допомагали їм під час війни, опісля, коли побачили, що Німеччина скасувала, почали видвигати кличі про боротьбу за Самостійну Українську Державу, щоб в цей спосіб приєднати собі людей. Коли німці втекли з України, то “бандити” почали боротьбу з ЧА. Органи радянської влади розгромили їх, арештували. Залишки, однак, пішли в підпілля та почали мордувати і грабити українське населення, радянських активістів та службовців, почали зривати залізницю, навіть нападали на районні центри, підпалювали державне майно,  словом перешкоджали у мирній відбудові країни. Дальше говорив, що всі люди говорять, в СРСР нема хліба. Це нема хліба правда. В СРСР хліба є доволі, тільки так зроблено спеціально, щоб ослабити цих українсько+німецьких націоналістів, щоб вони не мали що їсти, а тоді їх можна буде скоріше знищити. Саме тепер є на це найкраща нагода, бо зі східних областей багато людей йде за хлібом в західні області, отже між ними можуть іти туди наші кращі люди – агенти. Після цього розповідав, в який спосіб шукати за повстанцями. Щоб замаскувати дійсне прибуття, треба разом з тими, що йдуть туди за хлібом, брати і собі торбу та разом з ними іти по селах та просити “милостиню”. Прийшовши до хати, старатися увійти в розмову з господарями хати. Говорити, що в нас поки не було колгоспу, то був хліб, що радянська влада є погана для селян, що дальше так бути не може, що скоро вже буде війна, що ми тепер їм воювати не будемо, що вже тепер є по лісах якісь війська, які вбивають енкаведистів та більшовицьких активістів, що колгосп обрид вже всім людям, що в деяких місцях колгоспи вже попалили ці війська, на яких більшовики говорять “бандити”, що вони говорять про якусь Самостійну Україну і т.п. Це говорити мали ми на те, щоб виробити собі авторитет між селянами. Опісля треба шукати роботи в такому селі. Заплати великої не вимагати. Годитись працювати навіть тільки за харчі. Коли ви будете працювати вже в селі, тоді зможете багато довідатися від людей про “бандитів”. В цей час, коли вже будете робити в господарів в селі, будете мати змогу розвідати, як називаються в селі люди, будете мати змогу заводити з ними розмови. Вночі треба слідкувати за рухами в селі. Коли господарі будуть щось говорити не тему повстанців, то старайтеся непомітно розвідати, скільки їх було, до кого заходили, звідки прийшли, куди пішли і т.д. Довідавшись це все, треба написати записку до місцевих органів НКВС. Треба ходити по селі. Влітку можна ночувати надворі, ніби-то ніхто не хоче приняти до хати, а тоді ви будете бачити хто йде, куди заходить, скільки їх. Можна ночувати також у якого небудь господаря на подвірю, але так, щоб цей господар не знав. Це застосовувати головно до таких господарів, які в розмові з вами висловлювалися проти радянської влади. Проходячи через ліс, поле, город, дивитися, чи нема яких замітних слідів, звертати увагу на господарів, які без потреби багато разів ходять в одне місце, ночувати в лісі та в полях й слідити, чи часом “бандити” не будуть заходити до криївок, які вони мають в лісах, полях, ровах, на хуторах, в селі на господарствах та таких місцях, що там і годі подумати, щоб були люди. Дальше говорив, що може хто має яких знакомих зі Західної України, може працював з ким в Німеччині або де інше. Такі знайомства треба використовувати: заходити з ними в розмови, мовляв, ми прийшли сюди тому, що вдома нема що їсти, нема в що вбратися і т.д. Словом, уживати всяких способів, щоб тільки довідатися від людей про “бандитів”. Наприкінці сказав, що будуть давати нам деякі речі продавати, з якими ми мали ходити по селах і продавати, а при цьому повинні розвідувати про “бандитів”. Нам мали давати на продаж мануфактуру, посуду, сіль, цукор, сірники, нафту і т.п. Цей вишкіл тривав три тижні. Кожного дня нас вишколювали. Під час цього нас дуже добре харчували та говорили, що родина кожного агента рівнож діставатиме продукти: крупу, муку, сіль, сірники, тобто речі, необхідні для домашнього вжитку. Крім річей, мали платити по 100 карб. місячно. Якщо б котрий з нас втік і не схотів працювати, то забируть на Сибір родину та сконфіскують майно. Скритись від нас не можете, бо хоч ви будете в Західній Україні, ми про вас будемо знати. Після вишколу всіх звільнили на один місяць додому.

 На початку місяця листопада 45 року, мене покликали знову в район. Там я стрінувся зі знаними мені вже з курсу людьми. Всіх нас зібрав молодший лейтенант Мосійчук, з яким ми виїхали в Західну Україну. Зі мною їхали з мого села такі: Кухта Маріан, 2. Шпак Степан, 3. Зілінський Стасько, 4. Долготюк Микола, 5. Шимко Петро, 6. Семенюк Віра, 7. Огородник Ванда, 8. Голодрига Марія. Всі вони були в Німеччині на роботі. Ми приїхали на станцію Ланівці, Тернопільської області Тут ми висіли з вагонів і на наказ Мосійчука непомітно зайшли на НКДБ. Там дали нам повечеряти і ми пішли спати.

 На другий день мене покликали в канцелярію НКДБ, де я застав згаданого Мосійчука. Він сказав мені, що я знаю вже, що маю робити і як, отже треба іти в село Нападівку, Ланівецького району, й там робити. При цьому зазначив, що, коли щось запримічу, то треба негайно повідомити органи НКДБ або НКВС, навіть, коли б це було вночі. Для цього дав мені условні знаки, при помочі яких я міг дістатися до НКВС або НКДБ. Такими знаками мали бути букви “А.Б.”. Після цього я відійшов в Нападівку. Прийшовши в село, я ходив по хатах і шукав за роботою. В одній хаті я пізнав дівчину Чорній Ніну, яка була зі мною в Німеччині на роботі. Ми стали говорити. В розмові я висловлювався, що мені тепер біда, що нема що їсти і т.д. В цієї дівчини я пробув три дні. Опісля я часом у неї ще ночував. Одного разу, в місяці січні 46 року я довідався від неї, що в сусідстві є 5 повстанців. Зараз я пішов у район та повідомив НКВС. Ці негайно виїхали в Нападівку, а з ними також і я, обкружили хату цього господаря, однак не знайшли нікого. Проте на моє твердження, що в хаті таки були “бандити”, більшовики спалили господарство. Вкоротці я захворів на туберкульоз і відійшов в Ланівці лікуватися. В лікарні пролежав 5 місяців.  По виздоровленні: Мосійчук направив мене в село Борсуки Ланівецького району. Це було в місяці травні 46 року. Туди я пішов на власне бажання, бо мав там товариша ще з роботи в Німеччині: Колодія Миколу. Прийшовши в Борсуки я зайшов до Колодія і пробув в нього два дні. З ним я говорив на різні теми, а при цьому розказав йому про ціль свого приїзду, запропонувавши йому, щоб він погодився зі мною співпрацювати. Він погодився. Разом з Миколою ми довідалися, що в одного господаря є криївка (прізвище забув) у стодолі, яку цей Микола підслідив, що туди ніччю заходять повстанці.  Про це я доніс на НКВС. Слідуючого дня після мого доносу, знайшли криївку, але порожню. Після другого мого доносу я довший час не мав що доносити на НКВС та ніде не пристроївся на роботу і ніхто не хотів прийняти наніч. Тоді я пішов в район Ланівці на НКВС до Мосійчука і розказав йому, що нема що доносити .

В цьому селі рівнож небуло повстанців, про що я довідався від Колодія Миколи. Тоді Мосійчук дав мені шість метрів чорної матерії та кілька хусток і з цим я знову пішов в село Борсуки, щоб виміняти за збіжжя. При відході Мосійчук сказав, що цю матерію дає мені на те, щоб я мав з чим ходити по селі та розвідувати. Щоб це було на довший час, я мав дорого цінити за цю мануфактуру, а тоді її напевно за то не куплять. Тоді сказав також, що не визначує мені сіл, але розвідку я маю вести по всіх селах Ланівецького району. З цим я відійшов. Довший час ходив по селах, але нічого не міг розвідати. Тоді виміняв це все на хліб, завіз його для родини, а сам почав спекулювати. Міняв речі на хліб в Західній Україні та відвозив його додому. На НКДБ ані НКВС не з’являвся. В місяці лютому 1947 року мене стрінув на станції Ланівці Мосійчук та покликав на МДБ (Наркомат перейменований на Міністерство). Там почав зі мною сваритися та грозити. Наприкінці сказав, що коли я так буду робити дальше, то мене застрілять. При цьому сказав, що я піду у Вишнівецький район, де буду вести подібну розвідку. Одночасно дав мені запечатаний лист і з ним я ще того самого дня відійшов у Вишнівець. У Вишнівці зголосився на МДБ. Говорив зі мною начальник МДБ, старший лейтенант (прізвища не знаю). Він прочитав цей лист, який я йому вручив, після чого сказав, що сконтактує мене зі зверхником, якому я буду підпорядкований і буду йому подавати матеріали. Після цієї розмови до канцелярії увійшов старший сержант Супольцов. Спершу він тихо щось говорив з начальника МДБ, а опісля підійшов до мене й заявив, кличучи мене по імені, що я піду у село Бодаки (Вишнівецький район), де буду вести розвідку про бандерівців. Відправляючи сказав, щоб краще вив’язуватися з роботи як у Ланівецькому районі. Для цієї роботи дав мені чотири місяці часу. Інструкцій не давав жодних, сказав, що я знаю в який спосіб це робити. Прийшовши у село Бодаки, я ходив по селі та просився, щоб прийняли мене на роботу, яку буду робити навіть тільки за харчі. Однак мене не посхочували на роботу, й так я крутився по селі аж до місяця травня.

 В місяці травні 1947 року я зайшов до одного господаря ночувати. Ночував в соломі на подвірю. Вночі до нього приїхала підвода, а з нею чотирьох військових. Один з них постукав у вікно хати, з якої вийшов господар. Вони шопотом почали говорити до нього (це було близько соломи і я чув), що привезли до нього збіжжя. Господар поміг його згрузити з підводи та занести до комори. Після цього підвода від’їхала. Я слідити не міг, бо господар ще довго був надворі. Після цього я квартирував на згаданому місці цілий тиждень, думаючи, що вони прийдуть до нього квартирувати, але ніхто не приходив. По тижневі пішов в район і про все розповів Супольцову. На другий день більшовики арештували цього господаря, а господарство пограбили.

День після цього я зайшов до сусіди цього господаря. Господиня називалася Марія. Було там ще дві дівчини: одній років 16, другій – 6. Зайшовши до неї, став розпитувати, де її чоловік, де сусід, що в нього замкнена хата і т.п. Вона розказала, що сусіда вчора арештували більшовики за те, що ця родина знається з “бандитами”, ніхто не пішов на війну. При цьому сказала, що в селі багато таких, що не ходили на війну, однак їм за то нічого немає, “а мій чоловік бідний згинув десь на війні” – закінчила. Після цього я спитав її де є такі, що не пішли на війну. На це вона показала мені через вікно свого сусіда. Посидівши ще трохи в хаті я відійшов. Увечорі пішов до цього господаря, якого показала мені Марія, і заліз в клуні ночувати. Вночі до клуні прийшло чотирьох повстанців, а опісля господиня принесла їм їсти. Наївшись, вони сказали до господині, щоб добре їх законспірувала, що вона зробила і пішла до хати. Тоді я виліз з соломи і пішов у район, де розказав все, що чув і бачив. Ще до дня я з більшовиками приїхав на це господарство. Там вони залишилися, а я пішов в другий кінець села. Вдень я довідався, що більшовики знайшли криївку, в якій вбили двох повстанців, а одного тяжко ранили. Чи хто втік, я не знаю. По цьому доносу я зголосився до Супольцова, за що він мене похвалив та сказав, щоб іти в ліс “Снігуровеччина” і “Казьонщина” (В. Дедеркальський район). Там я мав розвідувати про бандерівців. Він поучував мене, що найкраще розвідувати в лісі під маркою скитальця, якого ніхто не хоче прийняти на нічліг. Тоді, випросивши в селі хліба та картоплі, без жодного підозріння можна йти в ліс, ночувати там і днювати й в цей спосіб обсервувати всі рухи, слідити за людьми, чи носять їсти в ліс та за криївками. Вночі слухати, чи не будуть тріщати кущі. Тоді треба обережно це місце прослідкувати. Квартирувати скраю лісу. Коли люди будуть дивитися, пекти картоплю без солі, їсти її та говорити різні нісенітниці на Радянський Союз. Після цього я відійшов у призначений терен. Подорозі на перестанку в Корначівці я забрав зі собою одного молодого колгоспника з Кам’янець-Подільської області: Ткачука Івана, якому сказав, що підемо в село Катербург, В. Дедеркальського району, там я знаю, де є зіпсуті бараболі і їх ми собі наберемо для їдження. В дійсності взяв я його на те, щоб мати товариша, бо самому в лісі квартирувати ніяково, а до того може бути підозріло. Про свою роботу я йому не розказував нічого. Прийшовши з ним в Велико-Вікнинський ліс, я запропонував там заночувати з тим, що до Катербурга і так не дійдемо, а краще переночувати в лісі ніж десь на полях. Зайшли ми на хутір, випросили трохи хліба і бараболі і пішли в ліс. В лісі розложили вогонь і спали. Тоді не помітили ми нічого. В цьому лісі ми крутилися кілька днів та заходили на різні хутори. Одного разу ми сиділи скраю лісу в корчах і побачили, як з нього вийшло двох озброєних людей. Вони пішли на хутір. По якомусь часі вернулися назад у ліс. Я рішив на другий день дослідити їх місце перебування. Я пішов ближче хутора й побачив, як дівчина несла щось у відрах в ліс. Я перейшов її і попросив води. Води я, однак, не напився, бо у відрах вона мала хліб і ще якісь харчі. Увечері ці люди, яких я слідив мене арештували. Так закінчилась моя агентурна робота».

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

Comments are closed.