Коли фотографія стає свідченням: війна очима Тараса Хлібовича
Тарас Хлібович — український фотохудожник, журналіст і військовослужбовець, чий життєвий і професійний шлях пролягає від вулиць Чикаго до окопів Донбасу. Сім років він працював у США, знімав міські пейзажі та соціальні історії, організовував культурні проєкти. Після повернення в Україну долучився до розвитку локальних медіа, став співзасновником фотоагенції «Дубельтівка», а його світлини публікували не лише українські, а й іноземні видання.
З початком повномасштабного вторгнення Тарас став до лав Збройних Сил. Починав із ТЦК, а згодом — став першим пресофіцером 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Нині — майор, координатор інформаційної політики в структурі 10-го армійського корпусу. Його досвід — це поєднання бойового шляху, творчого бачення та глибокого розуміння сили інформації. Навіть у військових умовах він продовжує знімати — емоційно, чесно, з болем і гідністю. У кадрі — не просто війна, а її людське обличчя.
Це інтерв’ю — про силу слова й зображення, про виклики інформаційного фронту та про ціну правди в одному знімку. Як створити сильну візуальну історію під обстрілами, чому образ українського воїна потребує захисту не менше, ніж техніка, і як не вигорати у вирі постійної напруги — розповідає Тарас Хлібович.
- Ви починали як фотожурналіст, працювали за кордоном, створювали культурні проєкти. Що стало тим моментом, коли ви вирішили повністю присвятити себе армії?
- Щоб сказати, що я вирішив повністю себе присвятити армії, то це не так. Як і в “першу” війну, так і в “другій” війні я мобілізований. Один телефонний дзвінок з ТЦК і я вже в строю. Як і тоді, так і зараз спочатку служба в ТЦК, а далі як не в бригаду, то в армійський корпус. Задачі відділу комунікацій (пресслужба) в армійському корпусі дещо відрізняється від задач в бригаді. Тут більше адміністративної роботи з певною кількістю бригад, підпорядкованих, армійському корпусу, тут і комунікація з вищими ешелонами комунікацій (Сухопутні війська, Генеральний Штаб), співпраця з іноземними та українськими медіа, які бажають відзняти матеріали про життя, побут і бойову роботу бригад, та ще й треба виготовляти власні матеріали.
- Ви були першим пресофіцером у 10-й гірсько-штурмовій. Що означає “бути першим”? З чого починали?
- У 10 гірсько-штурмовій бригаді я фактично з перших днів створення. То ж, відповідно, я і був тим першим пресофіцером. Усе треба було починати з нуля, від обов’язків пресслужби до створення власного медійного образу бригади. Це було дуже цікаво, важко, відповідально, але це приносило насолоду, насолоду творця.
- Як ваш досвід у фотографії допомагає вам у військовій комунікації?
- Щоб зробити дійсно гарні фотографії в жанрі фоторепортажу або історії воїнів, треба бути обізнаним в плануванні дій підрозділів (принцип п’яти W: Who, What, Where, When and Why), але найголовніше – бути комунікабельним. Треба в неформальній обстановці поговорити з людьми, виявити цікаві особи. А ще продумати саму зйомку. Коротко – це кропітка робота, це не просто прийти і поклацати фотоапаратом. Тільки усі ці “зірки підготовки” зійдуться, тоді можна очікувати цікавий результат. Але це ще не все. Бо ще треба опрацювати фотографії, “сирі” фотографії просто з камери ніколи не публікував.
- Як, на вашу думку, змінилася інформаційна війна з 2014-го до сьогодні?
- Інформаційна війна з 2014 і до сьогоднішнього дня змінилася кардинально. Зараз ми відчуваємо шалений тиск багатотисячної добре оплачуваної армії спеціалістів псигологічних операцій, просто шалений і різноманітний. І це все на фоні інформаційної інфантильності цивільного населення і навіть медіа. Люди тисячами перепощують якісь створені ШІ слізні зображення з дивними текстами, не розуміючи наслідки. Перепощують дані про пошук зниклих безвісти, не розуміючи, як це може нашкодити як самому зниклому, так і операції по звільненню. Вже не кажучи про бездумкну підтримку відеокомпроматів на роботу ТЦК. Тут нам ще треба дуже і дуже багато працювати, маю на увазі медіаграмотність цивільного населення і не тільки.
- Як сьогодні працює інформаційна служба армії? Які виклики ви вважаєте найскладнішими?
- Підрозділи комунікацій мають ну дуже багато задач, від публікацій в соцмережах до проведення рекрутингових кампаній. На це все треба час, гроші, програмне та технічне забезпечення, а найголовніше – креативні спеціалісти. Їх дуже бракує. Медійно відомі бригади створюють великі колективи таких людей, які генерують увесь медіаконтент, хоча в штаті прописано всього кілька офіцерів або сержантів. Самостійно або з допомогою волонтерів купується відповідна фото- відеотехніка, програми (на піратських версіях далеко не заїдеш). Це ціла індустрія, про яку мало кому відомо, але результати бачать усі. Пересічні люди вважають за дивними просьби про допомогу закупки техніки чи програмного забезпечення, вважають, що нам потрібні тільки дрони і “корчі”. А на інформаційній війні у нас йдуть важкі бої, де є і людські втрати.
- Як змінюється сприйняття фотографії, коли вона з війни?
Як на мене, особливого значення немає, де і при яких обставинах зроблена фотографія. Чи це цивільна фотографія, чи це фотографія з війни. Фотографія – це про емоції. Нема емоції – нема фотографії. Звичайно, фотографія з війни має більшу емоційну силу апріорі, але це не дає шансу фотографії, якщо вона зроблена без душі, без співпереживання. Просто, перебуваючи на війні, а не в цивільному житті, фотограф має однозначно більше матеріалу. Але є один дуже важливий момент – фотографії з війни – це наша історія. І тут із цим є певні проблеми, чисто фінансово-технічні. Зберігання фото- відеоматеріалів доволі дороге задоволення, враховуючи, що цього матеріалу є багато. І часто фото- відео архіви знищуються задля нових відзнятих матеріалів. Це сумно!
- Що дає вам сили продовжувати — і як не вигорати в умовах постійної напруги?
- Напруга – це нормальний стан. Це вже як дихати. Постійні поточні клопоти, як от підримка на ходу автомобілів, виїзди на зйомки і таке інше – це як стиль життя. Я розумію, чому багато чоловіків не хочуть йти до війська. Не можливість загинути чи отримати поранення їх стримує. Основне – це боязнь жити в нових, не дуже комфортних, часто нових умовах в оточенні нових людей. Не всім це підсилу. Але це є доброю школою життя.
- Як Ви оцінюєте роль медіа в цей період?
- Роль медіа в сучасних умовах просто колосальна. Людство навчилося через медіа впливати на бажання, поведінку, електоральний вибір простих людей через соцмережі, через фільми та навіть музику. Генерально кажучи, ваші бажання, ваш вибір – не ваші бажання, не ваш вибір. Вами маніпулюють. Незамітно, але ефективно. Щоб не бути лялькою на ниточках в руках маркіза Карабаса, треба навчитися перевіряти інформацію, шукати першоджерела, а не моментально щось перепощувати. Не варта гнатися за примарними переглядами і вподобайками, це пуста трата часу. Краще поспілкуватися з друзями без телефонів у руках. І окрема тема – тема інформаційної гігієни медіа. В погоні за клікбейтом медіа часто переходять усі межі здорового глузду та людської моралі. Як на мене, це криза.
- Як, на Вашу думку, медіа можуть ефективніше підтримувати військових і суспільство під час війни?
- У нас є велика пробема у медіа – це спільні наративи, які мають проголошувати усі задля виживання країни і держави. Кожне медіа генерує як не медіасміття про блогерок, які в умовах війни перетворилися на плісняву з мирного життя, то якісь скандали. Дуже низька присутність місцевих медіа на війні. Іноземці є, навіть з Австралії, а от з Тернопільщини я ще не зустрічав. Хоча зробити акредитацію не є великою проблемою. Так ніби тернопільським медіа взагалі не цікаво, як там земляки на війні. Така ситуація не дає медійної ваги та поваги. Це програшна ситуація.
Світлини Тараса Хлібовича
Спілкувалася Надія Греса
