Ще покоління-два має вимерти, щоби українська нація забула рабську свідомість – Ігор Аркуша

День проголошення Незалежності України повертає пам’ять багатьох громадян нашої держави у ті буремні часи, коли розвалилась могутня імперія. Тоді дорослі і малі громадяни новонародженої України були схвильовані, адже байдужих до долі держави не було. Підтвердженням цьому є спогади наших учасників, які розповіли «Погляду» про свої переживання у цей переломний момент 22 роки тому. Хтось очікував на обіцяне владою житло, хтось – прагнув стати піонером чи комсомольцем, а ще хтось щиро вірив у те, що мрія про незалежність стане реальністю.

В час проголошення незалежності Ігореві Аркуші було 26 років. Працював на державній роботі, але в комсомолі вже не був. Коли він закінчував 10 клас, то єдиний в класі ще не був комсомольцем.

– Аж при кінці навчального року класна керівничка мене відкликала із якимось з відчаєм у голосі сказала, щоби я пішов до міськкому і вступив до комсомолу. В іншому випадку я буду мати неприємності на випускних екзаменах. Прийшлося вступити, почав розповідь чоловік. – Я розумів, що на класну керівничку ХТОСЬ теж тисне зверху і мені не хотілося, щоби вона через мене мала неприємності. Я розумів цю всю клоунаду і не здивувався, коли у міськкомі, двоє, старших від мене молодих людей, випитуючи мене про Леніна і інший непотріб, в думках були геть далеко, адже рука молодого чоловіка була на коліні молодої жінки, яка і не думала обсмикувати занадто високо піддертої спідниці. Комсомольські авторитети недбало думали, що червона скатерка все закриє. Я ж нахабно відповідав їм всяку нісенітницю, думаючи, коли ж вони це помітять. Так і все пройшло непоміченим. Так я по-клоунськи став комсомольцем. Виходив же із скандалом, адже ще був Совітський Союз і після моєї написаної заяви про вихід, комусь таки перепало.

Я усвідомлював, що не маю права бути в комсомолі, адже всі мої предки боролися проти цієї влади – в рядах Січових Стрільців, УГА, ОУН, УПА, Дивізії… Я просто не мав морального права бути інакшим. Так і виховав своїх трьох синів.

Щодо подій, які передували незалежності. Коли прийшло ГКЧП – перша думка ж, щиро, відправити сім’ю кудись за кордон і тоді у мене руки вільні для збройної боротьби. Всі ходили якісь насторожені, напружені. В місті, як мені здавалося, панує якась зловісна тиша…  Але сталося, розв’язка прийшла зовсім несподівано. Ці комуністичні депутати із переляку проголосували за незалежність. Хто би що не говорив тепер – не повірю. Вони ще не оговталися і не знали, що із цим всім робити. Їм би в той час сказали, що віднині ми – «Українська Японська Республіка» – вони би і за це проголосували. Це тепер кожен груди випинає…

Особисто я дуже був радий за своїх прабабцю, бабусю які нарешті дочекалися того, за що все життя боролися, адже вони ціле життя прожили в підпіллі, за фальшивими паспортами, які їм свого часу виготовила ОУН. Поховані вони вже під справжнім прізвищем, адже міняти документи вже і за України не було змісту – життя прожито…

Я ж розумів, що це тільки де-юре Україна незалежна. Насправді вона як тоді так і тепер духовно невільна, залежна…

Чомусь мені завжди згадується Ніцше: «  … Ти себе називаєш вільним? Я хочу почути твою панівну думку, а не те, що ти скинув із себе ярмо.

Чи ти з тих, що мають право скидати ярмо? Бувають такі, що, звільнившись від своєї послужливості, втрачають свою останню цінність.

Вільний від чого?… Нехай же твій погляд скаже мені відверто: вільний для чого?

Ти можеш дати собі своє зло і своє добро, а волю свою поставити над собою, як закон? Ти можеш сам бути своїм суддею і месником свого закону?

Жахливо опинитися наодинці з суддею і месником власного закону. Так буває із зіркою, кинутою у порожнечу і в крижаний подих самотності.»

Звичайно ж, я радий, що Україна вирвалася із лабет Москви, але покоління-два має вимерти, щоби нація має забути рабську свідомість. Хоча є такі структури, які несвідомим щоденно нашіптують: «Ти – Раб, ти- Раб…» Непросто буде цього позбутися…

І тому я не святкую Дня Незалежності. Мені приємно дивитися на людей у святкових вишиванках, вдягаю і сам вишиванку. Проте моя радість тиха, якась філософська… Адже попереду – боротьба…