«Ми воюємо не від злості, а від любові»: військовий капелан Ігор Федоришин про війну
Війна для нього почалася задовго до російського вторгнення в Україну. Спочатку був Афганістан, куди він потрапив у 18 років і звідки повернувся з досвідом, який назавжди змінив його ставлення до життя. Потім — служба військовим капеланом у Косово, початок російсько-української війни, 95-та бригада, Карачун, Національна гвардія, Маріуполь і робота з військовими, які переживали найтяжчі моменти.
Священник Ігор Федоришин говорить про війну не лише як духівник. Він говорить як людина, яка сама пройшла через бойовий досвід і знає, що відбувається з людиною, коли вона вперше бачить смерть.
Сьогодні його команда допомагає українським військовим, зокрема забезпечує їх автомобілями. За різними підрахунками, за роки волонтерської роботи через них пройшли понад сотні машин, а за оцінкою його колег — навіть понад 400. Про це йдеться на Телеканалі Тернопіль1.
«Ігор, ти станеш священником»
У дитинстві майбутній священник ріс у родині, яку сьогодні назвали б непрактикуючою. До церкви не ходили. До найближчого храму було близько семи кілометрів.
Але ще приблизно у п’ятому класі хлопець почув внутрішній голос: «Ігор, ти станеш священником».
Він розповів про це мамі, коли та прийшла з роботи.
«Мамо, ти знаєш, я як виросту буду священником».
Мати лише посміялася: мовляв, який із нього священник, якщо навіть голосу немає.
Через кілька років, коли Ігор закінчував школу, внутрішній голос знову нагадав про себе: «Закінчи школу, підеш в Афганістан, прийдеш з Афганістану — станеш священником».
Так і сталося. Хоча шлях до священства пролягав через війну.
Афганістан навчив цінувати життя
У 18 років Ігор потрапив до Афганістану. Служив у розвідці й перебував там до 20 років.
Саме там він уперше побачив смерть.
«Перше, що мені Афганістан дав, — це здатність цінувати життя», — говорить він.
Після повернення додому хлопця навіть покусали комарі, але він не міг їх убити.
Побачене на війні настільки змінило його сприйняття життя, що навіть така дрібниця викликала внутрішній спротив.
Але разом із цим Афганістан залишив у душі порожнечу.
«Війна робить в душі пустоту. І та пустота виїдає зсередини».
На його думку, тоді поруч із ним дуже бракувало людини, яка могла б морально підтримати, поговорити, сказати добре слово.
«Чужа країна, чужа війна, ти нікому не потрібний, тобі 18 років, ти вперше побачив смерть. Це настільки злам душі, що та людина, яка цього не побачила, вона ніколи цього не зрозуміє».
Саме тому, говорить Ігор, будь-яка війна — це передусім біль і страждання.
Капелан — не лише про молитву
Згодом він став військовим капеланом. Перший такий досвід отримав у Косово, куди разом із 95-ю Житомирською бригадою поїхав за пропозицією Міністерства оборони.
У Косово були військові з 32 країн світу. Раз на місяць капелани різних армій збиралися, щоб обмінюватися досвідом.
За словами Ігоря, у суспільстві капелана часто сприймають виключно як священника, який має помолитися, висповідати, причастити чи провести літургію.
Але його роль значно ширша.
«Суть капелана насамперед — психологічний вплив на військового, який до тебе звернувся».
Особливо це помітно в західних арміях, де значна частина військових не є релігійними. Там капелани часто виконують функції, близькі до роботи психологів.
Ігор вважає, що саме його військовий досвід допоміг йому стати капеланом, якому довіряли бійці.
«Можливо, якби мене послухалися, не було б тих втрат»
У 2014 році, після початку російсько-української війни, Ігор знову опинився поруч із військовими.
Коли 95-та бригада вирушила на фронт і почалися перші втрати, він зателефонував своєму колишньому командирові Михайлу Забродському та попросив дозволити йому поїхати до військових, щоб підтримувати їх морально.
9 травня 2014 року він прибув до підрозділу.
Однією з найбільших проблем тоді, за його словами, була неготовність української армії до війни.
«Ми не були готові вбивати інших. Це настільки був великий злам для кожного воїна».
Ігор встановив капличку, сподіваючись, що військові приходитимуть молитися. Але спочатку вона залишалася порожньою.
«Ми привикли до віри обрядової: якщо я вірую в Бога, значить, ходжу до церкви, молюся, сповідаюся. А вони не приходили кожен день».
Він роздавав військовим вервички, спілкувався з ними, допомагав як міг.
Коли колона вирушила на Карачун, Ігор намагався пояснити військовим, як правильно організувати рух колони. Адже його військова спеціалізація — засідки, диверсії, проводка колон.
Але перед ним були десантники, які мали власний досвід.
Згодом колона потрапила в засідку.
«Коли вони попали в засідку і колону розбили — це була трагедія. Це були мої друзі, це були мої знайомі. Багато з ким я був знайомий в Косово».
Після цього військові почали підходити до нього й запитувати, як правильно діяти.
Для Ігоря це стало одним із найболючіших моментів.
«Можливо, якби вони мене послухалися, можливо, не було б тих втрат».
Коли він уже збирався їхати додому, один із військових попросив:
«Батюшка, не лишайте нас».
Ігор відповідав: якщо ви не приходите до мене на службу, навіщо я вам?
А у відповідь почув: коли священник поруч, «ангели, які з вами, нас оберігають».
«Віра солдата — інша»
Ігор говорить, що віра військового часто зовсім не схожа на ту, яку демонструють цивільні люди.
Військовий може не ходити до храму, не молитися за звичним обрядом і навіть сумніватися в існуванні Бога. Але присутність священника поруч він може сприймати як моральний і духовний захист.
«Вони просто через священника відчувають присутність Бога».
Капелан згадує історію, яку йому розповідав отець Іван із Закарпаття. Під час боїв за Дебальцеве один із командирів не хотів приймати капелана.
«Отам, де я, загиблих нема, а там, де мене не прийняли, — часті загиблі і часті поранені», — згадував той священник.
Капелан як посередник між військовими
У червні Ігоря попросили працювати з Національною гвардією.
Там була особлива ситуація: після Майдану в одному підрозділі опинилися колишні представники «сотень Майдану» та бійці «Беркута».
Їх об’єднали й відправили на фронт.
«Я був тоді як священник зі сторони Майдану, який мав бути таким буфером між ними, пояснювати, що зараз у нас спільний ворог, щоби ті болі забулися».
Одного разу на блокпосту поблизу Слов’янська він зустрів молодого військового з Вінниці.
Хлопець був фізично здоровим, спортивним, але війна настільки сильно вплинула на нього, що його свідомість фактично відключилася.
Ігор говорив із ним, але бачив порожній погляд.
Він намагався молитися за нього, але зрозумів, що молитва в цей момент не допомагає.
Тоді згадав про листи, які отримав із Харкова від дітей-школярів.
Сів поруч із військовим і запропонував разом їх переглянути.
«Дивися, діти, які залишилися в тилу, надіються на тебе».
І це спрацювало.
За словами священника, свідомість військового почала повертатися саме після того, як він прочитав дитячі листи.
«Ми воюємо не від злості, а від любові»
Ще один важливий для Ігоря епізод стався в Маріуполі, коли він служив у 79-й бригаді.
На Преображення там провели молебень, спілкувалися з військовими. Поруч перебували іноземні журналісти.
Один із них поставив священнику запитання: якщо на іншому боці також є капелан і він говорить своїм солдатам те саме, що Ігор українським військовим, то хто з них говорить правду?
Тоді священник не знайшов відповіді.
Тепер, говорить він, відповідь для нього очевидна.
Українці не воюють на чужій території. Вони захищають своє.
«Ми воюємо не від злості, а від любові. Любові до Батьківщини, любові до родини».
За його словами, український військовий захищає не лише власну сім’ю.
Він захищає родину свого побратима, своїх друзів і фактично кожного українця.
«Хто ближче до Бога?»
Ігор ставить питання про те, що таке справжня віра.
Військовий на фронті може не ходити до храму, а в цивільному житті навіть відмовлятися від Бога. Але він ризикує власним життям заради інших.
І водночас людина, яка щонеділі ходить до храму, може не бути готовою ризикувати собою заради своєї родини чи країни.
«І тоді постає питання: хто ближче до Бога?»
На думку священника, війна дуже чітко показала справжню ціну християнства.
«Правдиве християнство — це здатність жертвувати собою заради інших».
Волонтерство: сотні автомобілів для військових
Паралельно з капеланським служінням Ігор займається волонтерством.
Основний напрямок його команди — допомога військовим, зокрема придбання та доставка автомобілів.
Точну кількість машин, які вони передали, він називає приблизно.
«Я рахував, що ми приблизно перевезли більше сотні машин. Степан мене старається переконати, що це було більше як 400».
Але, каже священник, справа не лише в цифрах.
Волонтерство — це постійний моральний тиск.
За його словами, складність полягає не стільки у зборі коштів, скільки в постійних звинуваченнях та підозрах.
«Один дає, а сто рахує, скільки ти заробив на тому».
Через це інші священники неодноразово радили йому залишити волонтерство.
«Отче Ігорю, лиши вже це. Воно тобі треба? Про тебе люди говорять».
Він і сам не раз вирішував, що більше не буде займатися цим.
А потім телефонує черговий військовий:
«Отче Ігорю, поможіть».
І він знову допомагає.
«Тільки поміг одному — вже все, більше не буду. Тут — отче Ігорю, поможіть. І ти починаєш, і знов ти помагаєш».
«Що ми зробили, щоб не було війни?»
Священник говорить і про відповідальність українців за те, що відбувається.
Він порівнює війну з історією людини, яка просить Бога про допомогу, але не змінює власної поведінки.
«Ми ображаємося: то не так сталося, то не так сталося. А що ми зробили, щоб того не було?»
На його думку, після проголошення незалежності Україна мала значно чіткіше визначити свій шлях.
Він вважає, що недостатньо було просто проголосувати за незалежність. Потрібно було сильніше об’єднати суспільство навколо української мови, історії та національної ідентичності.
«Ми маємо історію. Ми маємо більше як 300 років стосунки з московитами. Вони ніколи не були для нас братами. Вони завжди були для нас ворогами».
На думку Ігоря, Україна мала ще на початку 1990-х років активніше рухатися до Європейського Союзу та НАТО.
«Якби ми в 91-му році попросилися в Європейський Союз і НАТО, коли би ми в такий спосіб захистили себе від Московської імперії, ми би не мали цього страхіття».
«Ми охололи і озлобилися»
Окремо священник говорить про те, як змінилося суспільство під час війни.
Його непокоїть байдужість частини людей до військових потреб.
Він згадує випадок, коли військові, які мали збивати російські дрони, повинні були розміститися в одному із сіл, але місцеві жінки перекрили їм дорогу.
Ігор вважає, що люди мають розуміти необхідність мобільних підрозділів протиповітряної оборони, які можуть швидко реагувати на атаки дронів.
«Нам потрібні мобільні загони, які би мали швидко виїжджати і збивати ці шахеди. Не десь звідкись приїжджати, а бути на місці».
Він говорить про велику розгубленість суспільства та не приховує занепокоєння щодо тривалості війни.
«Якщо впаде Україна, доля України чекає їх»
Ігор переконаний, що російсько-українська війна не завершиться сама собою.
«Вона не зупиниться сама по собі. Їм треба вся Україна. І не тільки Україна».
Водночас він бачить важливість підтримки України з боку Європи.
За його словами, європейські держави допомагають Україні не лише через симпатію чи любов до українців.
«Вони усвідомлюють: якщо впаде Україна, то доля України чекає їх».
Для самого Ігоря весь цей шлях — від хлопчика, який почув у п’ятому класі слова про священство, через Афганістан, Косово, Донбас, капеланство і волонтерство — є свідченням того, що віра для нього полягає не лише в словах чи обрядах.
«Я думаю не про те, як бути вдячним Богові. Я думаю про те, що він мені дав великий дар — дар священства. І пробувати як священник показати, яким має бути християнин».
А відповідь на питання, яким має бути християнин у час війни, для нього проста: бути готовим жертвувати собою заради інших.
