91-річний художник з Тернополя Ярослав Омелян відверто розповів про жахіття заслання до Сибіру

Збереглася ікона, яку брали у заслання до Сибіру.

Добре, що ще на вулицю ходжу у 91 рік. Це від матері. Вона прожила сто з половиною років. Батько помер у 75. Треба ходити, тоді кров циркулює. Бог мені подовжує життя, бо я нізащо був висланий у Сибір. Це як компенсація. – пише журнал “Країна”.

Народився 29 січня, а записали 1 січня.

Малим хотів знати, звідки Сонце береться. Бо, як заходило, я бачив. А вранці прокидався – вже було. Встав о третій ночі. В одній сорочці пішов за стодолу. Сів собі, холодно – зуб на зуб не попадає, але дочекався, коли зійшло Сонце. Здавалося так близько, вилазить з-за горбочка. Постояв, доки повністю викотилося. Пішов до хати.

Малим зі ставу йшов додому. Вже темно було. Йду дорогою, а там верба збоку. На відстані здалося, що горить. Я підійшов, рукою доторкнувся – не пече. А це порохно. Верба стара, гарна, порохнява. Відламую кусок, беру за пазуху й біжу додому. Поставив коло образа те порохно. Воно ввечері в хаті світилося.

1950 року нас із матір’ю вислали до Сибіру. Тато був у тюрмі. Брат Осип – в УПА, там і загинув. Це був травень. Я вчився на другому курсі у Львові, в інституті прикладного декоративного мистецтва. Мене щось ніби послало додому. Відчув, що хочу поїхати. Мав переночувати і рано назад на навчання.

Документів не мав. Тільки посвідчення, що спецпоселенець. У таборах були страшні умови. Чекали, коли хтось помре, щоб із нього одяг стягнути. Ноги завивали шматами, бо взуття порвалося. З фуфайки покійника відрізали рукави – то вже був чобіт на ногу. А померлого викидали. За ніч його звірі тягнули і з’їдали. Це вже потім почали давати якийсь одяг.

Люди жили єдиною надією, що все так не буде. Мусить бути якийсь кінець.

Робив землекопом, вантажником. Припливав корабель, стояв тиждень — і треба було розвантажувати. Берег високий, транспортери знизу тягнули ті речі. Але з корабля треба винести, до бараків занести, до складу.

Закінчив куси шоферів, їздив вантажною машиною. Возив дрова по ріці. Навесні вода появлялася, колеса до половини – у воді. Глибина ріки 30 метрів. Багато провалювалися. Без вантажу не так страшно. У мене було провалилося останнє колесо. Вибрався. А коли під лід іде машина з вантажем, треба втікати. Бо затягує.

Бувало, голодний був по три дні в дорозі. Там всюди тайга. Десь через 3–5 кілометрів є будки-зимовища, поряд слюду добувають. Кедрові горіхи є. Влітку в лісі маєш, що поїсти. Але треба мати маску, бо комарня страшна – лізе, кусає.

Через пів року звик, що я сибіряк. Змирився, що звідти не виїду. Було цікаво подивитися, що то за край, як люди там виживають. Спивалися самогонкою. Літаком або теплоходом привозили їм 200-літрові бочки зі спиртом. Насос стояв, і скільки треба – прошу дуже. Викачали відро, пиячать. Більше там нічого доброго не бачив. Всюди тайга. Тисячі кілометрів від залізничної дороги. Було 40 градусів морозу. Ріка має майже кілометр ширини, і з другої сторони ведмеді ходять.

Якути там споконвіку живуть, знають ліси. Брусницю з’їдали всю, що близько. Щоб назбирати багато, треба їхати в тайгу. То якут на коні чи ослом їде на три-чотири дні. Набирає два мішки за день-два. Вони мали зброю і не боялися. А ми, спецпоселенці, що? Хіба сокиру за халявою.

В інституті грав у волейбол, боксом займався. На Чуї організував заняття з волейболу і футболу. На з’їзд сибіряків нас відправили на змагання до селища Мама. Зайняли друге місце з волейболу серед чотирьох чи п’яти команд.

І бокс виручав. Умів захиститися й дати здачі хамам та заздрісникам. Як була загроза, міг суперника повалити.

Через 9,5 року ми з мамою повернулися додому. Після смерті Сталіна нас звільнили.

У Тернополі жив мій друг, якого звільнили швидше. Ми з мамою два роки винаймали там квартиру. Коли тато прийшов із тюрми, вони поїхали на Львівщину, в село Мшана. Половину нашої хати зайняли переселенці з Лемківщини, двоє старих лемків. Батьків не пустили до другої половини. Люди із села, коли про це вчули, прийшли увечері. Зачинили хату, окружили і так тримали цілу ніч. Зранку відпустили. Тато й мама зайшли у другу частину хати. Зжилися. Коли лемко помер, тато мусів його хоронити. Його дружина їздила до Львова молоко продавати. Одного разу пішла на станцію – впала і померла. Тато ще і її ховав.

А я в Тернополі лишився. На різних роботах працював. Знову вступив до поліграфічного інституту у Львові. Через шість років отримав диплом. Тут мене сприймали спершу з підозрою, не довіряли, бо, мовляв, бандерівець.

У радянські часи багато людей пройшли через табори. Боялися одне одного.

З дружиною Любою зустрічалися в Сибіру. Ми любили одне одного, але не одружувалися там. Рабів плодити не хотіли. Побралися тут. Дружина на три роки старша. Ми їхали разом до Сибіру і назад разом верталися. Вона була студенткою п’ятого курсу медичного інституту. Працювала лаборанткою в лікарні в Сибіру. Їй дозволили поновитися.

Померла два роки тому.

Не знаю, скільки намалював картин. Частину вкрали. Мав багато заздрісників, бо отримав підвал під майстерню. Двічі цупили. Тепер можна будь-який замок відкрити. У мене є різні техніки робіт: гравюри, ліногравюри – це робота на камені. Також травлення, гратографія. Живопис теж є.

Автор: Наталія ЛАЗУКА, фото: Володимир ЯВНИЧ