«У час війни немає слова “не можу”. Є слово “треба”»: Оксана Гопанюк-Голуб про волонтерство
«Будь взаємно» — це розмова про людей, які допомагають там, де їхня підтримка потрібна найбільше. Героїнею випуску Тернопіль1 стала лікарка та волонтерка з Тернополя Оксана Гопанюк-Голуб.
До волонтерства вона долучилася ще під час Революції Гідності. Їздила на схід, працювала у Логістичному центрі допомоги бійцям АТО, а після початку повномасштабної війни продовжила допомагати військовим у «Бункері С».
Сьогодні волонтерка займається різними напрямками допомоги — від автомобілів, ліків та амуніції до продуктів і засобів гігієни. Її медична професія також допомагає краще розуміти потреби військових.
Авторка та ведуча програми Ольга Шахін поговорила з Оксаною Гопанюк-Голуб про те, як почалося її волонтерство, чому зараз намагаються знаходити необхідне без постійних зборів коштів, як змінилися потреби військових та що допомагає продовжувати цю роботу через роки війни.
«Бункер С» працює з 2014 року»
— Оксано, ми зараз знаходимося у приміщенні «Бункер С». Розкажіть, будь ласка, як ви сюди потрапили і взагалі, що це таке — «Бункер С»?
— Наш «Бункер С», про який всі знають і чують, — це кузня наших добрих справ і так далі. Ми знаходимося в одному з приміщень «Бункер С». Ми його так назвали — «Бункер С3». Він був утворений під час повномасштабної війни, у 2022 році, коли була величезна потреба в допомозі бійцям: військове спорядження, засоби особистої гігієни. І ми утворили тут додатковий склад.
«Бункер С» функціонував ще із 2014 року. Я в той час була в Логістичному центрі допомоги бійцям АТО, але наша співпраця зародилася ще у 2014 році, коли вони робили продукцію та виготовляли її. Я знала про них, про їхню діяльність. Коли мала вільний час, приходила їм допомагати.
А вже під час повномасштабної війни стала заступницею голови нашої громадської організації, тому що всі наші бійці-чоловіки воюють. І мені так випало. У зв’язку з тим, що я вже не можу підписати контракт із ЗСУ, це мій вклад, моє призначення в житті.
На початку, як і зараз, у нас були різні потреби. Колись вони були величезними, зараз потреби звужуються, зменшуються, але все одно залишаються.
Будучи волонтерами з 2014 року, з Майдану, ми їздили туди, на передову, робили різні добрі справи, і вони продовжуються. Перші мої поїздки були до міста Щастя. Потім якось так сталося, що нас вивели вже на Донецьку область. До 2018 року ми частіше їздили, а потім потреба впала, почався новий підхід до воєнних дій і так далі.
До 2022 року я вже більше займалася волонтерством у «Бункері С». Основний напрямок допомоги — це ремонт автомобілів, допомога з транспортом. Автомобілі ремонтують і відвозять туди.
І багато бійців у нас тут підключається. Як бачите, склад у нас завжди такий динамічний. З багатьма ми працюємо: «Медики Майдану», штаб «Перемога», з тими організаціями, з особисто багатьма волонтерами по всій Україні.
Є запит — потім починаєш думати, хто це може зробити. При цьому ми намагаємося зробити це без донатів, а якщо треба донати — шукаємо.
Дуже важко зараз стало скрізь. Якось через час нівелює гостроту тих проблем, які виникають. І люди — хто втомився, хто не хоче, хто пішов у кущі. А ми далі продовжуємо співпрацювати.
«Майдан був корінням»
— Чи пам’ятаєте ви, як саме ви захотіли стати волонтером? Чи сталася якась подія?
— Напевно, Майдан, який був таким короткочасним, а потім Майдан у 2014 році. Звідти бійці, добровольці відправлялися на фронт, і ми одразу, маючи з ними контакт, зв’язок, почали допомагати. Вони ж у «голібосі» були, в тапочках воювали.
Так у нас зародилася співпраця з багатьма друзями, які, на жаль, багато з них уже загинули. І в мене вони в телефоні, я їх не можу ніяк видалити.
У мене була бабуся, вона слухала «Радіо Свобода», читала газети — це все в нас було вдома, щось розповідалося в школі. Потім десь якусь інформацію отримувала, брала Олеся Гончара, «Собор», потім був заборонений. Самвидави були, «Радіо Свобода» слухалася.
Не знаю. Плюс, напевно, небайдужість — це саме коріння, плюс твоя зацікавленість. Небайдужість мною керує.
При цьому як можемо — що в наших силах і понад сили. Тому що я завжди, коли бійці мені говорять: «Ви бережіть себе», — кажу: «Хлопці, мені тут у сто разів краще, ніж вам уявляти собі ситуацію, де ти вдома, де ти поїв, де ти нехай там зайнятий».
І кожного разу, як нема зв’язку, переживаєш: що там, як там. Це рутинна робота, яка в нас тягнулася, але я ніколи не пожалію про те, що це було моє рішення, це мій вклад у мрії і перемогу моїх предків і в надії на те, що нащадки, наші діти будуть жити у вільній, нормальній країні.
Тому що, повірте, я в багатьох країнах була, але в себе вдома небо синє і вдома своє повітря. Тут твої родичі, тут твоє все. Ти себе постійно почуваєш вдома.
«Зараз треба буде передавати заморожені вареники»
— Скільки з вами дівчат ліплять вареники?
— Там те ядро, що утворилося, воно є. Ми взаємодіємо, бо треба муку, картоплю — усе в нас як одна кухня.
А туди приходять багато жіночок, які раніше працювали, і так само багато переселенців. Вони теж гостро відчувають нестачу жіночих рук.
Зараз наступить зима, і треба буде передавати заморожені вареники. А вони завжди актуальні, вареники наші.
А тут ми з тією командою… На початку було в нас більше людей. В основному в нас так: п’ять жіночок і два-три хлопці. Не відмовляється багато хто. Ми залучили декого, хто почав волонтерити, щось купує.
Ми обмінюємося інформацією — що в кого є і так далі.
«Як лікарю мені простіше підбирати медпрепарати»
— А як ви знаходите час, сили? Ви лікар і поєднуєте свою роботу з волонтерством.
— Я, як лікар, відсунула свою професію трохи на узбіччя, тому що я працюю на пів ставки лікарем-травматологом обласної лікарні.
Між графіками я суміщаю. Тобто мені, як лікарю, простіше підбирати медпрепарати, які потрібні у щоденному, буденному житті, і тим більше хлопцям на війні. Це засоби гігієни.
Мені лікарський досвід дозволяє підбирати більш детально, за різними напрямами. Ще ми пишемо на кожних медикаментах, що це і до чого воно належить.
«У цьому і полягає майстерність волонтерства»
— Ви на початку сказали, що не просите донатити кошти. А як вам вдається це все знайти?
— У цьому і полягає майстерність волонтерства. Дехто отримує допомогу Заходу. Зараз ця допомога вичерпалася. Дехто отримує медицину великими об’ємами. Ми до них просимося.
Тому що в мене багато бійців завантажуються в автомобілі, їдуть безпосередньо, говорять: «Дай щось із медицини. Я знаю, що їм треба».
Я намагаюся по тих усіх пунктах пройтися і подумати. І багато нам допомагають аптеки.
Є потреба — думаєш, як її втілити в життя, як туди дістати.
Змінився стиль війни, і зараз зовсім інші підходи. Засоби хімічного захисту навіть такі були. Мене здивувало, бо вони кидають хімічні реактиви і фосфорні бомби. Треба було шукати захист від тих речей.
І ще, що дивно, останнім часом з’явилися велосипеди. Ми вже передали п’ять велосипедів.
Маємо такого пана Петра, жителя Борщівщини, старшого чоловіка. Він працює в Польщі. Він примудряється привозити, передавати автобусами ті велосипеди.
По медицині дуже багато. Мені сумно через те, що наші хлопці кажуть: «Ми зараз у кротячих норах, там нема свіжого повітря», і літом вони просять: «Дайте протизастудні».
«Волонтер бачить потребу і вирішує, якнайшвидше її втілити»
— У цьому приміщенні дуже багато подяк, багато прапорів підписаних. Із кількома підрозділами ви співпрацюєте і взагалі як до вас звертаються? Чи просять хлопці про допомогу?
— З багатьма. Ми працюємо ще з 2014 року, і ці зв’язки залишилися до сих пір.
Як, наприклад, ви бачите — артилерійська розвідка 44 бригади. Тут утворився 55-й окремий стрілецький батальйон на Тернопільщині. Вони одразу приходили. Коли створювалися ті підрозділи, вони не були матеріально забезпечені, бо держава працює, відстаючи.
А я завжди кажу: волонтер бачить потреби, він вирішує якнайшвидше їх втілити в життя — як це зробити, якими шляхами, до кого звернутися, де постукати, де погрюкати.
І так буває.
За 72 бригаду, в час, коли вони стояли на захисті Києва, ми зв’язалися з київськими нашими старими волонтерами. Потім — третя окрема танкова бригада.
В основному на нас виходили ті бійці, якісь тернополяни, або наші старі друзі, з якими ми раніше спілкувалися. А потім уже в нас працює «сарафанне радіо».
— А я такий: «А хто вам дав телефон?» Я вже не пам’ятаю, хто й дав. Головне, що він вийшов і йому щось треба.
І ми намагаємося за цими потребами відповідно забезпечити.
Подяки ми маємо з різних напрямків. Ми вже й не пам’ятаємо всіх. Дехто ображається на нас, що вони стараються, роблять такі цікаві подяки і кажуть: «Що ви тут не вивішуєте?»
Часто хлопці дякують дівчатам, знімають, пам’ятають, передають, приходять, присилають подяки і підписані прапори.
«Дякуємо нашим друзям-волонтерам з “Бункеру С” та особисто Оксані за закриття наших термінових потреб».
Є і подяка від бійців 42 бригади зводу артилерійської розвідки за надану допомогу Оксані Голуб та «Бункеру С».
І це стимулює тебе, що твоя праця приносить користь, напевно, і через те ти її підтримуєш.
«У час війни немає слова “не можу”. Є слово “треба”»
— Що ви б хотіли сказати іншим людям чи волонтерам, які сьогодні кажуть, що вони зараз не мають сили цим займатися?
— Знаєте, мені вчора один із бійців сказав про те, що на Сході говорить: «Хлопці, я дивуюся, як вони не мають ніяких стимулів там залишатися».
І сказав такий вислів: «То тільки залізні нерви їм дозволяють вистояти. Ну, ти почав ту роботу — ти завжди мусиш її доробити. Тут у кущі втекти завжди простіше».
Сильні це роблять, а ми сильні.
Немає меж досконалості. Коли ти хочеш допомагати, завжди у своїй роботі знаходиш якісь проріхи, коли взнаєш інформацію, що таким способом можна було легше і швидше це зробити.
Це найважче, напевно. Коли сам перед собою, перед своєю совістю звітуєш, то найважче, бо вона тебе постійно шкребе, що ти достатньо зробив.
Я так вихована, я по-іншому не вмію. Може, хтось вміє по-іншому?
Нема слова: «У час війни це нема слова “не можу”, “не хочу”». Є слово «треба».
Кожна наша маленька праця складається у великий колобок добрих справ, накачується, накачується.
«Перемога не буде без участі кожного з нас»
— Хочеться звернутися до наших глядачів, щоб не забували, що в нас війна і що кожен із нас мріє про перемогу.
Треба думати про покоління, щоб покоління молодих людей не виїжджало за кордон, щоб тут мали можливості, умови проживання.
А для цього кожен із нас має працювати, працювати, допомагати, донатити. Якщо не можете — можете фізичною працею займатися, вивчати потреби, передавати, ділитися.
І все-таки перемога не буде без участі кожного з нас.
Коли мене запитують: «Коли це все закінчиться?», мені хочеться питати: «А що ти особисто вклав у те, щоб та перемога сталася?»
І треба це питання задавати собі кожному.
Я попрошу вас: будьте взаємно відповідальними.
