«У наших Медоборах навіть папороть цвіте»: Віктор Уніят про таємниці Тернопільщини і нову книгу
Історик, краєзнавець, журналіст, публіцист Віктор Уніят уже багато років відкриває для читачів маловідомі сторінки історії Тернопільщини. Його матеріали про релігійні свята, народні традиції, визначні постаті та історичні події стали доброю традицією для багатьох жителів краю. До кожного великого християнського свята він готує ґрунтовні публікації, у яких поєднує історичні факти, місцеві звичаї та цікаві історії з життя Тернопільщини.
Нещодавно Віктор Уніят презентував нову книгу «Неймовірна Тернопільщина: Маловідомі історії рідного краю». До видання увійшли десятки авторських статей, які охоплюють історію, релігію, краєзнавство, топоніміку, біографії видатних земляків та історії населених пунктів області. Це своєрідна мандрівка Тернопільщиною, що дозволяє по-новому поглянути навіть на добре знайомі місця.
В інтервʼю «Погляду» Віктор Уніят розповів про народження книги, маловідомі факти з історії краю, улюблені місця Тернопільщини, зникнення народних традицій та свою найбільшу мрію.
- Вітаємо з виходом книги «Неймовірна Тернопільщина». Які емоції відчуваєте у ці дні?
- Дякую. Найбільше – це відчуття полегшення, бо трішки затягнувся весь процес і я вже не був впевнений, чи книга взагалі побачить світ…
- Як виникла ідея зібрати ці матеріали під однією обкладинкою?
- Мені зателефонував письменник, почесний краєзнавець Богдан Мельничук, каже: «Вітя, там такі цікаві речі у тебе читаю в «Свободі» та видай ці статті окремою книгою… …»
- Чому книга побачила світ лише тепер, хоча, наскільки відомо, була готова ще кілька років тому?
- Усі публікації спершу побачили світ на сторінках обласної газети «Свобода». Книга була підготовлена до друку ще у 2022 році, але через початок повномасштабного вторгнення, плани з видання довелося відкласти, також не вдалося видати з різних причин й у 2025-му до 35-річчя газети «Свобода».
- За яким принципом добирали історії до книги?
- Все просто, до книги увійшли статті які у мене збереглися в електронному варіанті й під рукою… До речі, у книзі є статті, які вперше, десь років 15-12 тому були опубліковані на сайті «Погляд». І я вам за це дуже вдячний.
- Яка з історій стала для вас найбільшим відкриттям?
- Скажімо так, що кожен новий факт це вже є відкриття… Але ці історії не про відкриття, вони про любов – любов до рідного краю, традицій, її Героїв… А найбільшим відкриттям для мене стала історія, що вийшла 2-ма окремими книгами «Тернові долі Олега Цетнарського» та у співпраці з Леонідом Бицюрою і світлої пам’яті Володимиром Стаюрою «Віра та воля» про останній бій УПА… Коли опрацьовував архіви нашого обласного СБУ, якось відчув, що в одному з документів може мова йти про мою тітку… Згодом її дочка, моя сестра, прочитавши книгу запитала: «А ти знаєш, що це за Оля була?..»… Так, це була її мама… Ось так, якесь невідоме провидіння мене до цього підштовхнуло ще й книгу назвав «Тернові долі…»… Тітка, у якої цьогоріч у травні був ювілей – 90 років, жива й можна перевидати і щось уточнити у книзі, але не знаю вже, чи варто…
- Чи були факти, які навіть вас як історика по-справжньому здивували?
- Було різне, студенти-історики їздять вже з першого курсу на археологічні розкопки. Якось під час розкопок затягнулися дощі, що заважали їх проведенню, і один із керівників археологічних досліджень, взявши дві величезні гіляки і вийшовши на найвищий пагорб, бурмочучи собі щось під ніс, розганяв хмари. Не впевнений чи саме це допомогло, але дощі припинилися… Було, що залучали до розкопок й лозоходця, який ходив з так званими енергетичними паличками, рамками вказуючи, де краще копати. Зрештою, чого лишень не було… На той час, як студент 1-го курсу, я цьому справді дивувався… Згодом із накопиченням знань, інформації під час роботи над 4-томним «Тернопільським Енциклопедичним Словником» та тритомником «Тернопільщина. Історія міст і сіл» таких фактів ставало більше…
- Ви багато років досліджуєте історію Тернопільщини. Що, на вашу думку, найбільше недооцінюють жителі нашого краю?
- Малу батьківщину, її природні й архітектурні надбання. Адже у нас на Тернопільщині є все – гори «Медобори», Дністровський каньйон, печери, ріки, Духовний центр Зарваницької Божої Матері, Свято-Успенська Почаївська лавра, стародавні замки, палаци, храми…. Ми завжди за чимось женемося, а свого не бачимо….
- Які місця Тернопільщини ви назвали б обов’язковими для тих, хто хоче відкрити її по-новому?
- Неймовірних, чарівних місць, особливо зараз влітку можна назвати десятками. І про кожне можна написати окрему статтю. У кожного туриста є свої очікування й мета подорожі… Тобто не завжди для тих, кому цікаво відвідати святі місця, буде цікаво у печерах… Насправді нині більшість шукає комфорту – дорога, проживання, харчування… Кому як подобається, когось цікавить релігійний туризм – у нас досить багато місць з комплексами, храмами, монастирями.
Хтось може, ховаючись від спеки, захоче подивитися, що приховують наші відомі печери, але, звичайно, що більшість влітку, в спеку хоче туди, де є вода… У нас можна оглянути красиві краєвиди під час сплавів Дністром… А який гарний Дністер наприкінці вересня, а яка гарна наша осіння, вереснево-жовтнева Волинь… Є дні, коли вже досвідчений турист відкриває наше Тернопілля но-новому…
- Чи залишилися ще «білі плями» в історії області, які чекають на своїх дослідників?
- Звичайно, що так… Їх ще достатньо… Та й про, здавалося б, уже досить відоме з’являють нові цікаві факти, чи уточнюючі дані. Нині дослідникам набагато легше, бо все більше документів оцифровують і вже без поїздок їх можна знайти у мережі Інтернет.
- Ваші матеріали до Різдва, Великодня, Зелених свят тощо вже стали очікуваними для читачів. Звідки виникло бажання досліджувати саме цей напрямок?
- Хотілося поєднати релігійні свята, народні традиції і матеріали про населені пункти краю – їх назви, архітектурні пам’ятки та наповнити це все новим цікавішим змістом для кращого, більш ріднішого сприйняття. І після того, коли перші статті з цієї тематики як «Різдво на мапі Тернопілля», «Великодній кошик, зібраний на Тернопіллі» та інші ви опублікували на своєму сайті, багато читачів позитивно про них відгукнулися і тому я й продовжив публікації.
- Чи є звичаї, які сьогодні майже зникли, але заслуговують на відродження?
- Так, вони по-своєму цікаві і було би добре їх відродити, але наразі, ми спостерігаємо зовсім іншу картину. Вироджуються, зникають наші села і не лише через війну, відповідно йдуть у небуття традиції, перестають «маланкувати», у багатьох селах вже нема вертепних дійств, не виводять гаївки. Що й казати, якщо вже традиційних засівальників, яких так було багато, що двері хати не зачинялася, а нині й не дочекаєшся, щоби засіяли і побажали здоров’я на цілий рік… Нам хоча би це, ознаки самобутньої української культури, традицій зберегти…
- Як вам вдається поєднувати історичні документи, народні перекази та сучасний погляд у своїх публікаціях?
- Головне, все робити щиро, з любов’ю, тоді й усе виходитиме…
- Де найчастіше знаходите цікаві сюжети – в архівах, старих газетах чи у розмовах із людьми?
- І в архівах, і в старих газетах, і в сучасних дослідженнях і, звичайно, черпаю їх з розмов, спогадів, переказів у старшого покоління.
- Чи траплялося, що одна знахідка змінювала ваше уявлення про певну історичну подію?
- Так.
- Чи є люди, які надихнули вас займатися історією?
- На історичний факультет подавати документи мені порадив мій викладач у ВПУ №1 Тернополя, а нині викладач кафедри «Політології та філософії» ЗУНУ, кандидат політичних наук Володимир Томахів. Він, коли почув, що я хочу вступати на філософію, або філологію у Львів, сказав: «Може все таки краще тут на історичний в Тернополі, тим більше ти призер олімпіади…», і я до його поради дослухався. А згодом вже й на нашому історичному факультеті захоплено слухав лекції викладачів. Краєзнавством зацікавився ще у шкільні роки. Першим порадником був Володимир Ханас, згодом Богдан Мельничук, Петро Медведик, Ігор Герета, Петро Тимочко, Михайло Ониськів, Богдан Хаварівський, Сергій Ткачов, Ігор Дуда, Петро Гуцал, Юрій Ковальков та багато інших, які згодом стали друзями у спільному зацікавленні краєзнавством.
- Над чим працюєте зараз? Чи варто чекати на продовження «Неймовірної Тернопільщини»?
- Ще десь у 2016 році майже була готова книга про репресованих та знищених більшовицьким режимом священиків «Невиноубієнні», лише вступне словол мав написати доктор історичний наук Ярослав Стоцький. Упродовж років її доповнював, потім «вилетів» вінчестер, пропали всі матеріали з архівів від Києва й до Тернополя…, більшість фотознімків навіть яких й не відкривав…, але хочу все ж таки «Невиноубієнних» доопрацювати…
- Яку історію Тернопільщини ви найбільше мрієте ще розповісти?
- Нині у всіх одна найбільша мрія і незалежно від областей – це про якнайшвидший всепереможний мир, повернення до рідних домівок наших воїнів, біженців. І про це ми всі, сподіваюся, розповімо разом…
- Якби потрібно було одним реченням запросити читачів відкрити для себе Тернопільщину, що б ви сказали?
- У наших Медобрах навіть папороть цвіте…
Тож приїжджайте, цікавтеся, подорожуйте, досліджуйте, пізнавайте, збагачуйтеся вічними духовними джерелами нашого краю, його природніми й архітектурними перлинами, наповнюйте свої душі позитивною енергією…
Спілкувалася Надія Греса
