70 років минуло від страшної трагедії у селі Молотків на Тернопільщині (фото)

Вже сімдесята весна віддаляє нас від дня страшної трагедії, що сталася у селі Молотків 29 квітня 1943 року. Вона забрала життя 617-ти ні в чому не винних мирних жителів, серед яких 92 дітей. У пам’ять про них в центрі села стоїть величний Меморіал. Урочисті заходи на вшанування цієї болючої, сумної дати відбулися в с.Молотків 9 травня об 11.00 год.

Вже 70-а весна кладе вінок безсмертя на бетонні плити…

Минає 68 річниця від закінчення Другої світової війни. А рани все ятряться, а серце щемить, завмирає. Вогняна віхола боляче обпалила кожну українську сім’ю. Майже у кожній хаті не дочекалися батька чи матері, сина чи дочки, сестри чи брата. Тисячі дітей повиростали сиротами в нестатках і смутку, не зігріті батьківською ласкою, теплом родинного вогнища.

І вже сімдесята весна віддаляє нас від дня страшної трагедії, що сталася у селі Молотків 29 квітня 1943 року. Яка забрала життя 617-ти ні в чому не винних мирних жителів, серед яких 92 дітей. У пам’ять про них в центрі села стоїть величний Меморіал.

Повертаються із забуття багато духовних цінностей народу, і все це в ім’я тих, хто загинув у пеклі війни. Торкнімосянезгасної пам’яті, найчутливіших струн душі, обпаленого безсмертя, скропленого животворною росою.

У швидкоплинному потоці часу мовчить граніт Меморіалу.

Години! Зупиніться бодай на хвилю. Це так потрібно нам, сьогоднішнім, аби зримо уявити собі, душами відчути принаймі часточку з того лиховісного і стражденного, якого вам судилося бути німими свідками. Що живе у пам’яті вашій…

Хвилини! Заждіть хоча б секунду. Це так необхідно дітям нашим, щоб могли осягнути серцями, якою незмірно важкою може бути хвилина.

Секунди! Затримайте стрімкий біг свій, ну, хоч на тисячну часточку свого короткого життя. За секунду пам’ять знову почне підрахунки хвилин, годин, років, що минули від пори Молотківської трагедії квітня сорок третього. Відрахунок суворий і болісний, непідвладний часові.

Сьогодні ми ще і ще раз звертаємося до трагічного минулого, осмислюємо події багаторічної давності. Шукаємо та не знаходимо відповіді на питання: за що спалили Молотків? Що стало причиною некерованої люті? Якою була вже не причина, але хоч привід до винищення сотень людей?

Коли перечитуєш «Книгу Пам’яті», спогади очевидців Молотківської трагедії, в уяві постають картини страшних злодіянь фашистів. Крізь розпалене катами полум’я мовби прориваються у наше сьогодення стогін, передсмертні муки приречених: матерів, від яких забрали і кидали в полум’я немовлят; дітей, на чиїх очах спалювали матерів; не порятованих стариків, чию старість не пощадили фашисти. Найбільший і найцінніший експонат нашого Меморіалу є Пам’ять. Мить! Зупинися на мить. І повідай…

Зі слів свідка трагедії, яка дивом залишилася живою в цей страшний день, Анастасії Павлівни Седнецької: «Від вогню і куль ніде було вберегтися.Сховалася в кущі черемхи, де вже принишкли Федора і Катерина Максимюки, Марія Рудюк з дітьми. Недалеко від схованки проходили фашисти. Помітили, що в кущах хтось є. Двоє зупинилися, почали цілитися з пістолетів. Не переповісти словами пережитого. Душогуби холоднокровно розстрілювали жінок і дітей. До мене підповзла поранена дівчинка. Досі пам’ятаю її голос: «Тьотю, маму вбили…Тьотю, болить…» Я почала заспокоювати її. Але від чергового пострілу гітлерівця сіпнулося в передсмертній агонії маленьке тіло. Фашист стояв над нами і сміявся. Потім зірвав з мене хустину і вистрелив у потилицю. Та куля пройшла через щоку. Я одна й зосталася в живих…» Кров холоне в жилах…

АнастасіяКирилівнаВараниця переповідала: «Після того, як фашисти поїхали із села, я подалася шукати своїх дітей. І лише по клаптиках одягу впізнала їх. Вони були спалені. Забрала їх в запаску і понесла хоронити. Викопала могилку і поклала туди своїх діточок…».

Наперекір смерті вижила Уляна Сагадюк: «Я з кількома жінками втікала до сусіднього села. Фашисти помітили нас та повернули назад. Дулами автоматівпочали заганяти нас у вогонь. Хто чинив опір – розстрілювали. На моїх очах вбили двох моїх діточок. Потім вистрілили в мене, – я впала. Один з гітлерівців помітив, що я ще жива. Знову пролунав постріл. Цього разу куля ковзнула по обличчю, прошила око».

Очевидці звинувачують війну. Плачуть люди. І сльози їхні священні. Бо кожна сльозинка – то невблаганний свідок проти тяжкого нелюдського злочину. Скорботнапам’ятьпрозагиблих– величний Меморіал. Він не дасть забути ні нам ні дітям нашим, ні онукам болю і гніву Молоткова. Ми пам’ятаємо минуле в ім’я прийдешнього.

Вже сімдесятавеснакладевінок безсмертя на бетонні плити. 29 квітня, в День Памяті, ми об’єднуємось у спільній молитві заради майбутнього. І хай ця щира молитва захистить нас від болю минулого. І опустяться душі наших братів і сестер, батьків і матерів, дідів і бабусь на поминальні хліби, бо селянська душа тільки на ньому, святому, знаходить свій спокій. Із квітами серця кладемо на граніт, засвічуємо свічки Пам’яті, нехай вони горять, зігріваючи зорі, небо й душі тих, кого в 1943-му не відспівали, не оплакали, не провели, не поминали.

Оксана БОРУХ, директор музею «Молотківська трагедія»