Дмитро Донцов і його тернопільські кореспонденти

12:29 | 12.08.201913:05 | 12.08.2019 Irena 181 Views

Ось переді мною ще один цікавий архівний документ: витяг з протоколу засідання Окружного суду в Тернополі від 29 січня 1930 року щодо конфіскації часопису ”Літературно-науковий вістник” (1400 примірників) за вживання виразу «Західна Україна», що мало характер злочину відповідно до ст.265 і ст.287 Кримінального кодексу Польщі (Archiwum Dmytra Donsowa. Biblioteka Narodowa w Warszawie. MF 82652, cz.2, s.424).

Донцов Дмитро Іванович народився 29 серпня, за новим стилем 10 вересня 1883 р. в м. Мелітополі нині Запорізької області. У 1902-1908 роках навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету; у 1909-1911 рр. студіював право у Віденському університеті, де познайомився й 1912 р. одружився з Марією Бачинською, донькою відомого галицького священика й громадського діяча о. Михайла Сас-Бачинського. Перебуваючи за кордоном, активно займався публіцистичною діяльністю, співпрацював з газетами соціал-демократичного напряму – львівськими ”Земля і воля”, ”Добра новина” (УСДП), ”Праця”, київськими ”Дзвін”, ”Слово” (1906-1909). Друкувався у петербурзькому часописі ”Наука и жизнь” (1905), був також галицьким кореспондентом московських газет ”Утро Россіи”, ”Украинская жизнь” (редактор С. Петлюра), петербурзької ”Dziennik Petersburski”, віденської ”Ukrainische Rundschau”, дописував до київського ”Літературно-наукового вістника” (редактор М. Грушевський). Виступав з програмними доповідями на всеукраїнських студентських з’їздах у Львові – з рефератами ”Школа а реліґія” (1909) і ”Сучасне політичне положення нації і наші завдання” (1913), де обґрунтував необхідність створення незалежної Української держави, після чого був змушений вийти з УСДРП; заклав засади українського націоналізму. 1914 р. – один із засновників і голова Союзу визволення України (1914). У 1914-1916 рр. – повноважний представник Української національної ради та керівник Української інформаційної служби в Берліні, видавець ”Nachrichten des Ukrainischen Pressbüros” і пресового бюлетеня ”Korrespondenz”. 1917 р. повернувся до Києва, в період Гетьманату очолив Українське телеграфне агентство. У 1919-1921 рр. – керівник Українського пресового бюро в Берліні. Від 1922 р. жив у Львові, де заснував Партію національної роботи і редагував її двотижневик ”Заграва”. Редактор ”Літературно-наукового вістника” (1922-1932) і ”Вістника” (1933-1939). Від 1939 р. – на еміграції в Німеччині, Румунії, Франції, від 1947 р. – в Канаді. Продовжував публіцистичну діяльність, викладав у Монреальському університеті. Автор багатьох книг і статей на ідеологічні, політичні та літературні теми. Помер 30 березня 1973 р. в м. Монреаль, Канада)  визначний український критик, публіцист, політичний діяч.
З його фігурою пов’язаний розквіт неоромантизму на Україні. Коли в Європі доба романтизму відходила в історію, то у нас, на історичній Батьківщині, та еміграції, ця традиція, оживлена Дмитром Донцовим та його однодумцями, давала дивовижні плоди. Сам він написав багато літературознавчих розвідок, нарисів, есеїв. До ранніх його праць належить надрукована ще у Львові в 1922 році стаття “Поетка українського рісорджімента” — про Лесю Українку, стаття, за яку Микола Зеров назвав Донцова “оригінальним інтерпретатором і тонким критиком”. У 1949 році у Торонто вийшла його брошура “Якою має бути література”. Статті про Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка та художницю Марію Башкирцеву склали основу книги Дмитра Донцова “Туга за героїчним. Постаті та ідеї літературної України” (Лондон, 1953). Окрему книжку він присвятив Олені Телізі — “Поетка вогненних меж” (Торонто, 1953). У 1958 році у Торонто вийшов його збірник “Дві літератури нашої доби”, що містив статті, написані в різні роки. Та найбільше уваги у своїй творчості Дмитро Донцов приділяв Тарасові Шевченку: книга “Незримі скрижалі. Містика лицарства запорозького” вийшла в Торонто в 1961 році.
Ґрунтовна літературознавча частина — також складова усіх його публіцистичних писань. У своїх працях він часто посилається на думки та ідеї, що належать українським письменникам. Найбільше він полюбляє Шевченка: цитатами із “Кобзаря” рясніють його книги “Правда прадідів великих” (Філадельфія, 1952) і “Дух нашої давнини” (Прага, 1944). Багато цінних думок на тему літератури зустрічаємо в його книгах “Хрестом і мечем” (Торонто, 1967) і “Націоналізм” (Львів—Жовква, 1926, перевид. Лондон, 1966), посилань на літературні джерела чимало і в інших його книгах “Маса і провід” (Львів, 1933), “Демаскування шашель” (Мюнхен, 1949), “Росія чи Европа та інші есеї” Лондон, 1954), “Від містики до політики” (Торонто, 1957), “Підстави нашої політики” (Нью-Йорк, 1957) та ін. Таке щедре користування літературними матеріалами свідчить про те, якої ваги надавав Дмитро Донцов літературі у житті нації, що бореться за своє існування.
У своїй доповіді 3 грудня 1931 року “Literatura stepu”, виголошеній у Варшавському пен-клубі, Дмитро Донцов підкреслював, що ”українська літературна Вандея на еміграції в особі Євгена Маланюка, Юрія Липи, Уласа Самчука та Леоніда Мосендза дивиться в минуле, не має перед собою ні Шатобріана, ні Йозефа Майстра, а пропагує ідеал переміни спокійної і в спокої розкішної Еллади у новий Рим з його спартанськими рисами” (Donsow D. Literatura stepu // Archiwum Dmytra Donsowa. Biblioteka Narodowa w Warszawie. MF 80378. Z.2, s.712).
Дмитро Донцов у своїх політичних і літературознавчих працях висуває концепцію нового націоналізму як світогляду народу, тих одиниць, що визнають ідею нації, себто ідею людської спільноти, хочуть бути організованими в окрему політичну силу на принципі волі, якій він надає головне значення, ідеям прометеїзму.
Відродження прометеївського духу і одержимості пророчиці Леся Українки бачить Донцов в творчості поетів періоду міжвоєння, тих, що гуртувалися біля нього і друкувалися в журналі “Вісник”. Він називає їх “трагічними оптимістами” (одноіменна стаття 1936 року, що увійшла до збірника “Дві літератури нашої доби”). Ось як пояснює Дмитро Донцов поняття “оптимізму” і “трагізму”: “Безплідне скигління — ось що є трагізм без оптимізму. Безплідне мрійництво — ось що є оптимізм без трагізму”.
Особливе значення має стаття Дмитра Донцова “Модерна література розкладу”, написана 1958 року, відповідь деяким авторам і критикам, що вели наступ проти ідеології “Вісника”, проти “експансії” націоналізму в літературі. Дмитро Донцов бачить в угрупованні “МУР” літературу занепадницьку, й адептами цього занепадництва вважає Юрія Шереха, Юрія Косача, Софію Парфанович, Юрія Костецького, Святослава Гординського, Тодося Осьмачку. Характеризує він цю хвору, на його думку, вітку сучасної літератури словами із статті Питирима Сорокіна “The Crisis of Our Age”: “Їх головними темами стали два фройдівські інстинкти: убивство чи самогубство і секс, в усіх своїх формах збочення і розгнузданости. Мистецтво тих авторів звело себе до ролі стимулянта плотських апетитів, знаряддя, розваги, забави й відпруги, чи навпаки, лоскотання втомлених нервів, до ролі аптечних таблеток чи кокаїни… Ці автори почали приноровлюватися до вульгарного смаку голоти”.
Дмитро Донцов у своїх творах вимагає від літератури (зрештою, як і від провідної верстви), що є складовою духовної еліти нації, відчуттєвої, конкретної, метафоричної пластики лірики — бути на висоті, не зводити ”ментальність” до інстинктів.
У Національній бібліотеці у Варшаві відкрито архів Дм. Донцова  частину документів Бібліотеки наукового товариства імені Шевченка у Львові. Драматичну долю цих цінностей описала Галина Сварник у ряді своїх статей: у березні 1944 р., перед наступом радянських військ, Наукове товариство ім. Шевченка евакуювало 36 цінних скринь з своїми архівами, які відправило на Захід. У Польщі, в Нижній Сілезії, поїзд потрапив під бомбардування і згодом документи опинилися у колишньому маєтку графині фон Пфайль. Першими ними зацікавилися радянські спецслужби, які розшукували документацію дивізії СС “Галичина”. Вони, як свідчить звіт наукових працівників Національної бібліотеки, порозбивали скрині, порозривали мішки, забрали потрібну їм документацію, а решту використовували для розведення вогню, фізіологічних потреб тощо. Частину уцілілих документів перевезли до бібліотеки Вроцлавського університету, а частину  до Варшави. Пані Галина Сварник зі Львова, відомий джерелознавець, своєю безкомпромісною поведінкою домоглася легалізації архіву і в рамках польсько-української угоди про взаємний обмін архівними й бібліотечними збірками упорядкувала та мікрофільмувала документи. Вона опублікувала список матеріалів, відкритих для доступу: серед них архіви Легіону Українських Січових Стрільців (1914-1918), товариства “Просвіта”, уряду Української Народної Республіки, Української Галицької армії (1918-1920), інтернованих вояків УНР і УГА, партизансько-повстанського штабу УНР, Івана Липи та його сина Юрія Липи, Дмитра Донцова тощо.
Згаданий архів Дмитра Донцова цікавий тим, що проливає світло на взаємини редактора ”Вісника” з багатьма визначними громадськими і культурними діячами та громадськими організаціями Тернопілля. Окрім праць Дмитра Донцова політичного, публіцистичного характеру, листів та меморіалів, вирізок з газет, журналів, текстів відчитів, запрошень, програм, рекламних проспектів та інших документів тут можна ознайомитися з оригіналами художніх творів, надісланих до часопису авторами з Тернопільщини Володимиром Бачинським, Романом Бжеським, Володимиром Домбровським, Ростиславом Кедром, Наталею Лівицькою-Холодною, Михайлом Рудницьким, Уласом Самчуком та ін. Скажімо, в архіві Дм. Донцова зберігаються оригінали віршів циклу Євгена Маланюка “Над Дністром”, написані у серпні 1936 р. у Заліщиках, які свого часу друкувалися у “Літературно-Науковому Віснику”. Тут же натрапляємо на оригінали поем тернопільського поета Ростислава Кедра (родом із села Завалів Підгаєцького району) “Мойсей” та “Мікелянджело”.
В архіві зберігаються оригінали листів визначних тернополян до редактора ”ЛНВ” і ”Вістника”: Степана Барана (2 листи), Олександра Барвінського (2), Євгена Барвінського (2), Дмитра Бучинського, Романа Бжеського (57), Степана Дністрянського (3), Івана Калиніва, справжнє прізвище Володимир Ковальчук (7), Ростислава Кедра (5), Володимира Левицького (12), Євгена Олесницького, Івана Пулюя (6), Михайла Рудницького, Уласа Самчука (55), Василя Сімовича, Павла Шандрука (2), Миколи Шлемкевича (16). Тут же містяться листи менш знайомих дописувачів – Зиновії Комарницької з с.Колодрібки Заліщицького району, Петра Табінського та Антона Котовича з Крем’янця, листи з друкарні А.Салевича у Тернополі від 4 травня до 23 вересня 1930 року про склад і друк ”ЛНВ”, запрошення філії Товариства ”Учительська громада” в Тернополі від 22 грудня 1926 року до Дмитра Донцова на лекції, запрошення Товариства письменників і журналістів ім. І.Франка за підписом Михайла Рудницького від 10 листопада 1927 року на академію з нагоди 40-річної літературної діяльності Ольги Кобилянської. Ось переді мною ще один цікавий архівний документ: витяг з протоколу засідання Окружного суду в Тернополі від 29 січня 1930 року щодо конфіскації часопису ”Літературно-науковий вістник” (1400 примірників) за вживання виразу «Західна Україна», що мав характер злочину відповідно до ст.265 і 287 Кримінального кодексу Польщі (Archiwum Dmytra Donsowa. Biblioteka Narodowa w Warszawie. MF 82652, cz.2, s.424).
Листів до Дмитра Донцова багато, наведу один із них:
”Ч.238/31
Т-во “Молода громада” в Тернополі
Вельмишановний Пане Доктор!
З рамени Т-ва “Молода громада” в Тернополі осмілюємося запросити Вельмишановного Пана Доктора до Тернополя з відчитом на тему: “Поворот до традицій української інтеліґенції”.
З огляду на це, що для тернопільської авдиторії найвідповішнішим днем для відчиту є неділя, просимо п. Доктора вже на найближчу неділю ц.р., 5.ІV. 1931, на год 5-ту, по полудню. Впрочім, щодо цього ми просимо ласкаво дати нам відповідь.
Кошти з цим звязані покриває Рада Т-ва “Молода громада”.
Відповідь просимо, по можливості, якнайскорше прислати на руки п. Кучерського Єф., Тернопіль, Білогірська, 10.
В Тернополі дня 31 березня 1931 р.
За Раду Т-ва
голова Марисяк Кость
секретар Кучерський Єфрем
P.S. На приїзд П. Доктора буде ждати на станції представник Т-ва” (Archiwum Dmytra Donsowa. Biblioteka Narodowa w Warszawie. MF 82672, с.345).
Ми не знаємо, чи 5 квітня 1931 р. побував у Тернополі Дмитро Донцов, однак про те, що увага тернополян до його особи була особливою, свідчать численні листи наших земляків до редактора ”Вістника”.
З цікавістю читаються і листи Дмитра Донцова до тернопільських кореспондентів Олександра Барвінського, Євгена Барвінського, Дмитра Бучинського, Романа Бжеського, Степана Дністрянського, Івана Калиніва, Ростислава Кедра, Володимира Левицького, Євгена Олесницького, Наталі Лівицької-Холодної, Івана Пулюя, Михайла Рудницького, Уласа Самчука, Василя Сімовича, Павла Шандрука, Миколи Шлемкевича та ін. Можна ще згадати лист Дмитра Донцова до Бориса Козубського з Крем’янця від 3 травня 1930 року про вибори про вибори до Сейму і Сенату.
Напр., деякі з листів Дмитра Донцова до Уласа Самчука було опубліковано в періодиці. Так, у газеті ”Неділя” (Ашафенбург, 1947, ч. 90, 14 вересня; ч.96, 26 жовтня) з’явився дуже гострий «Лист Д. Донцова до Голови Т-ва ”МУР”, п. Уласа Самчука від 21 липня 1947 р.» (архів УВАН, фонд XL, папка «Дмитро Донцов», без номера справи, 10 сторінок машинопису, с.3-4). Наведу деякі фрагменти цього листа, він доволі актуальний, бо суперечність між романтичним індивідуалізмом Дмитра Донцова і модерністським індивідуалізмом є наріжним каменем багатьох сьогоднішніх дискусій про літературу:
”В № 1 «МУР»-у з’явилася стаття Вільна українська література. Не особа автора статті (Ю. Косача) цікавить мене. Свого часу «Вістник» не скористав з пропонованого ним співробітництва, і він чи в «Назустрічі», чи в большевицьких «Нових Шляхах» все був у ворожім таборі. Мене зацікавив інший факт: що цей напад уміщений без жадної редакційної примітки в журналі Т-ва, якого головою є бувший співробітник «Вістника», Ви, пане Самчук. Не маючи на разі власної трибуни, мушу вибрати форму листа, щоб поставити Вам кілька питань, на які, коли потрафите, дайте собі на самоті з своєю совістю відповідь. 1) «МУР» у згаданім нападі закидає «В-кові», що він чи його редактор зосередив у себе всі маґістралі літературного життя доби (20-ті й 30-ті роки б.р.), що стало згубним для того життя. «МУР» твердить, що мені вдалося посісти командні висоти і узурпувати провідництво літературного життя. Ви теж є цеї думки? Що значить узурпувати? Узурпувати якусь команду можна лише там, де вона є в інших руках з якогось легального титулу. Отже, хто тоді у нас мав право легально займати ті командні висоти? Одне з двох. Або «Вістник» справді захопив (не узурпував) оті «висоти», то тоді мав право і тримати їх. Бо ж не большевицьким способом захопив їх, а шляхом вільної конкуренції. Сам напасник пише, що були в «Вістнику» «блискучі таланти». Може в них і було його право на «узурпацію», якщо така була? В такому разі проти чого протестує «МУР»? Або ж «Вістник» тих «висот» не займав, але тоді як же можна робити його відповідальним за ту чи іншу долю літератури? Ви ж мусите пригадувати собі, що «Вістник» не був єдиним літературним журналом в Галичині. Крім нього, були «Назустріч», «Поступ», «Дажбог», «Ми», «Дзвони», «Вікна», «Нові Шляхи». Чому ж їх не згадує напад, чому не пробує довести, що може якраз не «Вістник», а вони мали згубний вплив на літературу? Аджеж саме ті журнали займали командні висоти, бо були органами офіційних літературних чи політичних груп — католиків, гетьманців, демократів, большевиків. Командні висоти займало офіційне «Т-во письменників і журналістів». Це ж ті кола, не «Вістник», творили літературне «жюрі», роздавали літер[атурні] нагороди; це ж вони промовляли «екс катедра» і вирішали від імени організованої суспільности, які автори варті щось, а які нічого. Вони ж і повинні бути відповідальні за долю літератури, за її упадок, а не «Вістник», що завжди був ізгоєм, «ненавидженим» «порядним товариством» і ним поборюваний (…) 2) «МУР» уважає, що «Вістник» мав згубний вплив на літературу доби. Чи Ви дійсно думаєте, що коли «Вістник» упродовж 17 років майже сам протиставлявся отруйним впливам большевицьких «Вікон», чи «Нових Шляхів», чи органові львівських «наплювістів» з Мих[айлом] Рудницьким на чолі і з його Нагодами й Пригодами замість літератури, — то це було згубливе для нашого письменства? Чи Ви справді думаєте, що протиставляти весь той час тим органам преси таких авторів як Стефаник, Черемшина, О. Теліга, Ольжич, Маланюк, Стефанович, Мосендз, ну і Вас, пане Самчук, або другого члена «МУР»-у Юрія Клена, — це значило згубливо впливати на нашу літературу? Дехто каже, що ці автори припадково опинилися у «Вістнику». Невже? Чом же вони не опинилися припадково деінде? І чом не опинився припадково у «Вістнику» автор нападу в «МУР»-і, а натомість припадково опинився з А. Крушельницьким і М. Рудницьким? Чи це було згубне для нашої літератури, коли «Вістник» — перший в Галичині — знайомив читача з тими творами Хвильового, Косинки чи Фальківського, за які їх потім розстріляли, в яких, не зважаючи на російську цензуру, бриніла протибольшевицька нотка? Чи Ви думаєте, що іронізувати над «переможним чвалом квадриги трагічних оптимістів», з яких двоє заплатили власним життям за вірність своїм ідеалам Правди і Краси, — що іронізувати над ними є доказом сумлінности критика чи бездонним цинізмом типового «наплювіста»?.. Накреслювані «Вістником» проблеми дискутувалися у Львові, в Чернівцях, у Празі, у Берліні, де лиш були українські органи преси. Про «Вістник» була мова на судовій розправі «Спілки Визв[олення] України» в Харкові в 1931 р. На накреслені «Вістником» проблеми живо реагувала українська преса в Києві і Харкові. Чи Ви цього не знаєте? Що, особливо у Львові, полемісти знижалися до рівня останнього нападу в «МУР»-і, це вже була не моя вина. В Харкові чи в Києві іноді ці дебати кінчалися погрозами й відкликом до Чека. І це, власне, характеристичне: чи «Вістник» діяв згубно на свою суспільність чи ні, найкраще видко з того, як дивилися на акцію «Вістника» чи його редактора споконвічні противники української національно-культурної і політичної окремішности — росіяни. Насамперед большевики, отже ці останні, які мали за ціль деморалізацію нашого суспільства, якраз «Вістник» найзавзятіше поборювали! Чи тому, що він розкладав і деморалізував наш загал, чи може тому, що якраз скріпляв його моральні і його відпорні сили? 3) Говориться в нападі «МУР»-у, що «Вістник» зірвав з українськими традиціями та відірвав нашу літературу від Европи… З якими традиціями? Від якої Европи? «Вістник» не зривав з традиціями старої християнської Европи та її авторів весь час пропаґував своїм читачам, як: Меріме, Кіплінґа, Сервантеса, Шекспіра. Він зривав лише з традиціями упадочної Европи, якій марку і в літературі, і в політиці надавав соціялізм. «Вістник» відрікався традицій еротоманів: Цвайга або Маргерита, або деґенерата Пруста, чи большевика Барбюса. І це було його право, як правом деґенератів було захоплюватися деґенератами. Зірвав «Вістник» з українськими традиціями? З якими? Мої противники воліли традиції 19-го віку — Куліша й Драгоманова, що гостро відмежовувалися від традицій старої козацької й князівської України і від Шевченка, що проклав нам до них міст. Я, навпаки, підносив ці останні, відмежовуючись від традицій Драгоманова й Куліша. Оце і все. На якій підставі має хтось право вважати, що інших традицій, крім 19-го віку, ми не маємо?.. Чи ж не пошані цих традицій були присвячені літературно-критичні статті в «В-ку» про Лесю Українку, Стефаника, Черемшину, О. Пчілку, Шевченка? «МУР»-ові ці статті не подобаються? Це — річ погляду. Річ погляду на те, що таке літературна критика. Для мене це значить — відкривати дух, яким надхнута творчість письменника, відкривати те, що він хотів сказати в пориві творчости нам. Для моїх противників літературним критиком був той, хто знав, скільки разів ужив поет того чи іншого епітета або виразу і які рими в нього найчастіше зустрічаються. А хто знав, як був одягнений Шевченко під час арешту або чи в 1841 чи 42-му році написав якийсь вірш, той був геніяльним шевченкознавцем. Критика, яка цим менше цікавилася, лише заглиблювалася в трудніші і складніші проблеми духа поетової творчости, називалася мовою цих примітивних і невибагливих людей «публіцистикою». 4) Невибагливість їх смаку стане ще більш очевидною, коли подивимося на те «позитивне», на ту Европу, на тих письменників та ідеологів, яких вони протиставляли «Вістникові». Це були або росіяни, або большевики, або аматори «єдіной і нєдєлімой». Був це, передусім, Драгоманів, якого нам рекомендує автор нападу, той самий Драгоманів, якого Франко називав «наївним мужиком, що поза своєю громадою не бачив світу». Був це Грушевський, той, що за словами Вашого колеги з «МУР»-у Ю. Клена «поплентався на схилі літ сліпим під Кремль, у третій Рим»… Ось хто були ті великі европейці, в яких «МУР» учить нас вчитися західницького духу! Далі, «МУР» рекомендує незабутнього Винниченка, автора лубочного (але «поступово-соціялістичного») романа Соняшна Машина, драм з життя людських павіянів, філософа «полового вопроса», малоросійського Баркова «на поважно». Він теж має бути герольдом европеїзму, нашим стовпом вогняним в мандрівці по пустині! А далі іде ґалерія славних прихильників «третього Риму» — Барбюса, французького большевика, А. Сінклера, американського большевика, ну і два стовпи московського месіянства — Лев Толстой, що своєю анархічною проповіддю торував шлях до комунізму, і Достоєвський, пророк «народа-богоносца», ненависник західньої цивілізації, проповідник «нової людини», отих усіх убійників, епілептиків, повій, ідіотів і «бєсів», які мали оздоровити «згнилий світ» Окциденту… Забув ще згадати останнього представника «нової Европи», якого рекомендує напасник (в «Арці»), це — Сартр і екзистенціялізм. Чим він так приподобався напасникові з «МУР»-у? Мабуть, тим, що відповідає його вдачі… 4А) Дальші згубні впливи, в яких обвинувачується «Вістник» (очевидно голословно!), — це нетерпимість, фанатизм, догматизм, ксенофобія, шовінізм, чорне реакціонерство і т.п. Хто читав промови громовержців Громики чи Молотова, той завважить відразу, з чийого арсеналу, з арсеналу чиєї доктрини запозичені обвинувачення в тих страшних гріхах. Це просто наліпки, які мають на меті знеохотити хиткі й слабі уми, зогидити їй гарні і шляхетні в своїй суті ідеї. І так: «шовінізмом» вони вирішили прозвати невигідний їм патріотизм; «ксенофобією» — оправданий гнів до насильника; «нетерпимістю» — моральний опір розкладовим доктринам; «фанатизмом» — глибоку віру в свою правду; «догматизмом» — аксіоматичність підставових Правд, в які людина чи загал вірить і без якої він розпався би; «реакціонерством» — заперечення віри того «грядущого Хама», що вже розсівся в багатьох столицях Европи… 5) Виступаючи в похід, напасник з «МУР»-у мусить мати і свої позитивні ідеї? Є це також до несхочу знані прекрасні гасла «гуманности», протесту проти «визиску людини людиною», співпраця націй, раціоналізм, вільнодумство, поступ тощо і, очевидно, Ренесанс і Революція французька… Знаємо ціну цим фразам в «Рад[янській] Україні», знаємо її і в прихильника Барбюса або Вольтера й Руссо, на яких напад «МУР»-у не забуває покликатися. Цей гуманізм простісінько привів нас від Жана Вальжана Ґюґо до Вотрена Бальзака, від Турґенівських мужиків до Ґорківських босяків, від Сонєчки Мармеладової до Гарсонки Маргерита, від Некрасівських бурлаків до «12-ти» збоїв Блока, до ідеалізації того шумовиння, тої голоти, яку Бакунін звав «гранд канай попюлер», а Маркс — «люмпенпролетаріятом». Це той гуманізм Вольтера й Руссо, що привів до Робесп’єра і ґільйотини 1793, або гуманізм Толстого й Достоєвського, що привів до практики Чека. Інтернаціоналізм (співпраця націй) Бонапарта і Сталіна, себто те гасло, яке довело до їх практики або, з другого боку, до нових «рабів з кокардою на лобі», до Тичин і Любченків, активних й пасивних бігунів того «інтернаціоналізму». І прийшло до того саме тому, що фальшиві пророки поставили в осередку своєї доктрини людину, детронізуючи її Творця, який повинен стояти в центрі всього. Без Нього як осередка наступає та анархія думки, волі і почуття, яку спостерігаємо в сучасній Европі; анархія, що перетворила гуманізм у моральний квієтизм і непротивлення злу; раціоналізм — в боговідступство, а вільнодумство — в заперечення всяких керуючих аксіом в житті особистім і громадськім. Проти цеї власне анархії змагався «Вістник», ця ж анархія сплодила захвалюваний «МУР»-ом ідеал людини, яка «сумнівається й шукає», замість вірити й діяти. І в наші часи знайдуться такі, що, сумніваючись і шукаючи, знайдуть замість Христа — Каяфу. Але коли ці шукачі правди, що нишпорять за нею по большевицьких смітниках Росії й Европи, згадують при цім і Бога, то є це таке саме блюзнірство, як у Блока, що на чолі своїх 12 розбійників поставив Христа… 6) Навздогін за іншими противниками «Вістника», і «МУР» теж нападає на нього в ім’я моралі. В одних була це мораль К. Маркса, в других — мораль новітніх Кочубеїв, у третіх — мораль ласкавого телятка (що дві матки ссе). В обороні тієї моралі виступає проти мене і «МУР». Головно не подобається йому, що «Вістник» займався «реабілітацією злочинця як героя», культом «драпіжника». За ними, виходить, що Сини Стефаника, що повстанці в цілім ряді спогадів Тютюнника, Крезуба та ін. — це були розбійники? На щастя, і ці моралісти, як і все інше під місяцем, — не нове… 7) Один критик на одну п’єсу напасника з «МУР»-у знайшов у персонажах автора «подвійні душі» і товмачить це психічною «двоїстістю» самого автора. Небезпечний знак! Чи Ви поділяєте цю пропаґанду принципіяльної безпринципности і апотеозу безідейности? Многогранність письменника — це одна річ, виправдання його кльовнад — друга. Шевченко напевно був многогранний, всебічний. Але напасник з «МУР»-у всебічністю перевищив і Шевченка, бо у цього не знайдете апотеози підлости. Не стаю в позу мораліста, і кожний з нас має напевно багато гріхів до замолювання. Але, як зразок до наслідування, все ж волію, щоб письменники брали не зовсім всебічного Шевченка і таких поетів, як Теліга і Ольжич, ніж авторів Похвалі глупоті чи підлоті… 8) …В нашій добі свідомий свого покликання автор повинен зректися ідолятрії «людини» і матерії, а повернути до адорації Того, хто — нераз казав Шевченко — є єдиним джерелом Правди, Добра і Краси. Розуміючи того Бога, як знов же розумів його автор Гайдая — як «Бога сили, Бога слави». Анархія ідей в сучасності вимагає аксіом, анархія почувань — віри, анархія волі — нового ентузіязму. «Скептикам» і «шкурникам» нема що тут робити. Ціну їх «свободолюбства» прекрасно знають земні кесарі, які так зручно вміють запрягати їх в почот своїх панегиристів. 8А) …Без відродження того духа Україна не відіграє тої рішаючої ролі, яку їй готова призначити Доля, в розпочатій уже страшній боротьбі християнської Европи з діяволом. Повторяю, в цій боротьбі нема місця «скептикам», які самі не знають, що ненавидять і що люблять. Нема місця літеплим душам, які виригне Господь з уст своїх. В цім змагу є місце лише і для діячів, і для мистців одної любови…
Рost scriptum. В запалі «полеміки» напасник з «МУР»-у називає мене різними милими епітетами — «дуболобий», «шарлятан» і ін… З приводу одного такого полеміста і Маланюка, на якого той нападав, писав недавно В. Державин, що виступи, подібні до виступів Доленґи проти Маланюка, в варшавськім «Ми» в 1934 р., «сприймаються сучасністю як політичний памфлет, не гідний серйозної уваги»… Чи Ви згожуєтеся з висказом Ю. Клена, що «коли ми зустрічаємося з неетичною методою критики, то єдине, що, лишається нам, — не сідати з тими людьми за один стіл»? Чи думаєте, що, навпаки, треба сідати і таку полеміку похваляти? Чи вважаєте, що уміщання Вами без жадної дезавуючої примітки нападу проти мене і «Вістника» направду свідчить, що члени «МУР»-у, як Ви кажете, разом з Вами і напасником, «служать одному Богові»? Якому?
21 липня 1947”.
Як бачимо, Дмитро Донцов у цьому листі запевняє, що не «узурпував» влади, будучи редактором ”Вістника”, а «шляхом вільної конкуренції» з іншими галицькими часописами виводив українську літературу на нові магістралі духовного життя доби. Тут не йдеться про якусь узурпацію. Отже, нападки Юрія Косача, Антона Крушельницького, Михайла Рудницького на ”Вістник” несправедливі. Нема жодних підстав говорити про згубний вплив ”Вістника” на літературу доби, бо в ньому друкувалися кращі з кращих, такі автори, як Василь Стефаник, Марко Черемшина, Олена ,Теліга, Олег Ольжич, Єваген Маланюк, Юрій Липа, Наталя Лівицька-Холодна, Олекса Стефанович, Леонід Мосендз, Улас Самчук. «Вістник» перший в Галичині знайомив читачів з творами письменників, яких більшовики знищили: Миколи Хвильового, Григорія Косинки, Дмитра Фальківського та ін.
Дмитро Донцов апелює до Уласа Самчука, колишнього співробітника ”Вістника”, чи справді він розділяє закиди на адресу часопису, чому ж у №1 збірника ”МУР-у” з’явилася стаття Юрія Косача ”Вільна українська література” без жодної примітки, чи п.Самчук подібну «критику» зачисляє до «літературної полеміки”? Хіба він не знає, що ”Вістник» як антирадянське видання фігурував на судовій розправі «Спілки Визволення України» в Харкові 1931 р.? Далі він ставить під сумнів тезу Юрія Косача, що ”Вістник” ”відірвав нашу літературу від Европи”. Від якої ”Европи”? – запитує він, коли на сторінках часопису друкувалися твори Сервантеса, Шекспіра, Проспера Меріме, Ред’ярда Кіплінґа та ін. Так, не друкували ”еротоманів Цвайга і Маргерита”, ”дегенерата Пруста”, ”большевика Барбюса”. Не друкували тих письменників, які опинилися на «смітниках творчости», таких, як Сінклер чи Винниченко, не терпіли духу «драгоманівщини» і «новошляхівщини». Критикували Михайла Грушевського, який, за словами Юрія Клена, «поплентався на схилі літ сліпим під кремль, у «третій Рим», заперечували доктрину Сартра про екзистенціалізм, вважаючи її хибною, а героїв цього письменника «розщепленими в собі». Цей ряд можна продовжити. По суті, окрім окремих ідеологічних та психологічних акцентів і особистих естетичних смаків Дмитро Донцова, йдеться про естетичні програми «Вістника» і «МУР-у», які різко розходяться. Донцов, як прибічник традиційної гуманітарної культури європейського заходу не сприймає «наукової культури», породженої машинним виробництвом, не сприймає її нових форм, протиставлених гармонійним формам класичного мистецтва, йому чужа література, яка базується на суб’єктивності модерністського світосприймання (напр., твори Марселя Пруста). Дмитро Донцов не сприймає нової якості свідомості, нового світорозуміння, що постало на основі інтуїтивізму Анрі Бергсона, феноменології Едмунда Ґуссерля, психоаналізу Зиґмунда Фройда, Карла Ґустава Юнґа, екзистенціалізму Сірена К’єркегора, Мартина Ґайдеґґера, Жана Поля Сартра, Карла Ясперса, Миколи Бердяєва. Власне в цьому весь критичний пафос листа – повторення основних положень його попередніх праць, напр. книги «Дух нашої давнини». Тому й перепадає на горіхи Уласу Самчуку, який виявився чутливішим і проникливішим щодо нових тенденцій розвитку мистецтва ХХ ст.
Звісно, можна було б послатися й на інші листи Дмитра Донцова до тернополян, я не кажу про ті з них, які стосуються питань набору тексту і друку часопису, його передплати, реклами, фінансової сторони і т.п. На кожному з них лежить печать його таланту, неординарного мислення, аналітизму і багатосторонності знань. Його праці відчутно вплинули на українську і світову суспільно-гуманітарну культуру. Розроблені ним засади українського націоналізму, зокрема ідеї незалежності нашої держави, національної еліти, спроба пов’язати геополітичне майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною наскрізною ниткою проходять через його філософсько-політичну і публіцистичну діяльність на посаді редактора «Літературно-наукового вістника» і «Вістника». Стратегічні концепції Дмитра Донцова притягували до себе інтелектуалів і молодь Тернопілля, які за умов авторитарного польського панування не могли реалізувати свої національні та загальнолюдські права. Разом з тим він спирався на ідеї філософського ірраціоналізму Артура Шопенґавра, Миколи Гартмана і Фрідріха Ніцше, по суті відроджував неоромантизм, що призвело до суперечностей між безмежністю духу і символічними формами культури, які сковували його.
Динамічні цивілізаційні процеси першої половини ХХ століття призвели до катастрофічного розриву між класичною гуманітарною культурою і «механізацією світу» (Освальд Шпенглер). Дмитро Донцов як прибічник класичної християнської культури не зміг сприйняти нових символічних форм культури, породженої добою «машинної індустрії», звідси його негативні оцінким творчості Стефана Цвейга, Люїса Сінклера, Марселя Пруста, Жана-Поля Сартра, Станіслава Пшибишевського, українських письменників Володимира Винниченка, Юрія Косача, Михайла Рудницького, Ігоря Костецького, Святослава Гординського та ін., він їх називає «адептами занепадництва». І це не лише проблема Дмитра Донцова, це проблема драматизму переломної епохи ХХ ст., коли людський дух виявляє, що старі культурні форми затісні для його розвитку і шукає для себе нових форм втілення змісту.