Іноземці по Тернополю вільно можуть гуляти, але не в ночі

Прогулюючись осіннім центром Тернополя, вдалось поспілкуватися з гостями нашого міста – студентами-іноземцями, котрі здобувають тут освіту. Метою розмови було дізнатись, як живеться тут імігрантам,  яка їхня історія. .. Першими були молоді хлопці, котрих зустрів біля драмтеатру. Після знайомства взяв у одного з них інтерв’ю:

Як вас звати? Звідки ви приїхали?

–          Мене звати Хасан. Я з Кенії.

Скажіть, як ваш настрій в таку осінню погоду?

–          Ми вже звикли. Я тут вже 4 роки. Але в нас такої погоди нема. Снігу в нас нема, окрім хіба гори Кіліманджаро.

Чим ви зараз займаєтесь? Працюєте, вчитесь?

–          Навчаюсь в медичному.

Як вам навчання в університеті, чи є важко?

–          В медичному апріорі важко. Але потрібно вчитись. Для цього ми й приїхали сюди.

Чи не шкодуєте, що поступили в медичний?

–          Ні. Знаєте,я завжди хотів бути лікарем.

Як вам тут живеться? Що подобається, а що навпаки?

–          Взагалі Тернопіль маленьке місто, воно є дуже файним для студентів.

Що спонукало вас покинути рідну землю?

–          В Україні були мої друзі. Вони сказали мені, що тут дешевше. В нашому медичному вартість складає близько 10 тис. доларів за рік навчання. Ну а тут приблизно 4-4.5 тисячі. Тому й приїхали. Фінансово там складніше.

Як вас сприймають у нашому місті, як іноземців? Чи нормально вам, чи можливо іноді дискомфортно?

–          Залежить від людей. Знаєте, це як п’ять різних пальців. Так само й тут. В нашій країні теж так є. Хтось ненавидить іноземців, хтось любить, хтось ні. Це присутнє. Добре є розуміти один одного.

Де ще ви були в Україні, та які у вас плани на майбутнє?

–          Думаю, що я вже відвідав всю Україну (сміється). Був у Карпатах, у містах:  Львові, Чернівцях, Вінниці, Одесі, Києві, Донецьку. А на майбутнє планую закінчити навчання і повернутись додому.

 

Також, багато іноземних студентів навчається в нашому технічному університеті. З однією дівчиною вдалось поспілкуватись безпосередньо в приміщенні інституту, в часі перерви між заняттями:

Як вас звати? Звідки ви приїхали?

–          Мене звати Катаріна. Я приїхала з Анголи.

Скажіть, як ваш настрій в таку осінню погоду?

–          Трохи дискомфортно, оскільки там, звідки я приїхала,- немає зими, чи надто холодної погоди,і тому зараз мені трохи незвично.

Скільки часу ви вже є в Україні?

–          Вже близько півроку.

Чим ви зараз займаєтесь? Працюєте, вчитесь?

–          Навчаюсь в політехнічному університеті.

Як вам тут живеться? Що подобається, а що навпаки?

–          Мені тут подобається все. Тернопіль є гарним містом.

Що спонукало вас покинути рідну землю?

–          Тут живе мій чоловік. Тому, власне, й приїхала сюди.

Чи важко вам живеться тут,  якщо так, то в чому саме?

–          Ні, тут не важко. Хіба через мову. Українську трішки розумію.(Катаріна себе явно недооцінювала, оскільки досить вільно спілкувалась українською – прим. авт. )

Як вас тут сприймають? Чи немає ворожого ставлення до вас, як до іноземців? Чи можете вільно гуляти містом?

–          Так,  але не вночі (сміється).

Де ще ви були в Україні, і які у вас плани на майбутнє?

–          Я вже відвідала Львів, Київ, Вінницю, Харків, Івано-Франківськ.

Які у вас плани на майбутнє?

–          На майбутнє.. Хочу додому.. (сміється)

На завершення скажу, що саме цікаве – те, що було абсолютно комфортно спілкуватись українською з обома студентами. Приємно бачити, що студенти відповідально відносяться до тієї місії, з якою вони приїхали на терени нашої неньки.

 

Станіслав Горохівський