Кардіолог із тернопільської лікарні Лілія Бурковська не обирала професію, скоріше та знайшла її

Ця лікарка завжди привітна й усміхнена. Від її непідробної людської доброти стаєш здоровішим більше, ніж від жмень пігулок, дорогих уколів та безкінечних крапельниць. І світлішає у лікарняній палаті, бадьорішають пацієнти, бо отримують здоровий заряд життєдайної енергії на весь день.

Це — про кардіолога Лілію Бурковську. Вона не обирала професію, скоріше та знайшла її — успішну волинську дівчину із добре забезпеченої сім’ї. Народилася майбутня лікарка у шахтарському Нововолинську, закінчила місцеву школу й поставила собі високу мету — опанувати фах медика. Тож два роки працювала санітаркою в міській лікарні.

Батько, Аполлінарій Володимирович, був директором шахти. Мама очолювала міське об’єднання громадського харчування. Обоє були відомими людьми в невеличкому містечку, жителі якого прокидалися під гул та скрегіт електровозів і тепловозів, не дивуючись клубам пилу та диму, що валив із труб копалень.

Ліля в лікарні навчилася всьому, що могла, і через два роки, успішно склавши іспит, таки домоглася свого — стала студенткою Тернопільського медичного інституту. У виші зустріла своє перше та єдине кохання — Володимира. Після четвертого курсу молодого чоловіка скерували продовжувати навчання у Саратовську військово-медичну академію, а його дружину Лілю — до Саратовського державного медичного університету.

Згодом, за державним направленням, молоде подружжя Бурковських з двома валізами найнеобхідніших речей, здебільшого дитячих, двома маленькими дітьми — двомісячною донечкою Юлею та чотирирічним синочком Денисом — поїхало працювати аж на Чукотку в місто Анадир. Молодого спеціаліста Лілю Аполінарівну призначили завідуючою терапевтичним відділення, а її чоловіка, Володимира Антоновича, у хірургічне відділення. Вже сьогодні, з висоти прожитих літ і набутого досвіду, Ліля Аполлінаріївна згадує:

«Ми були молоді, енергійні, не цуралися жодного екстреного чи профілактичного виклику до чукчів, в далекі краї. Добиралися на всюдиході, вертольоті за будь-яких погодних умов, в будні і свята. Чукчі — дуже привітні, добродушні та щирі люди, особливо оленярі, погоничі, мисливці, хутровики, заготівельники. Там пройшли сувору школу гарту, там утвердилася наша молода сім’я, але дуже тягло на Україну, на мальовничу синьооку Волинь, часто снився запах борщу, ягоди, яблука і груші, а ще дзвеніла у вухах українська мила пісня. «Мамочко, ну коли ми вже поїдемо у свою країну?» — часто запитував мене Денис».

З проголошенням української незалежності подружжя лікарів Володимир та Ліля Бурковські переїхало у 1992 році на Миколаївщину — в райцентр Доманівка. Лілія Аполлінаріївна працювала за спеціальністю — кардіологом. Її чоловік завідував хірургічним відділенням. Тут чи не найбільше розкрився професійний талант медиків, їхнє вміння та стремління вчасно прийти і надати медичну допомогу, консультацію, пораду, бо, як пишеться у Святому Письмі, «возлюби ближнього, як самого себе». Після 15 літ самоутвердження і набуття досвіду повернулися Бурковські до міста своєї студентської молодості, палкої любові, де все таке знайоме і близьке. Сьогодні Володимир Антонович — хірург вищої категорії, прекрасний спеціаліст, працює в хірургічному відділенні обласної комунальної лікарні. Лілія Аполлінаріївна після реформування Тернопільської залізничної лікарні з доброго напуття колишнього виконувача обов’язки головного лікаря Тернопільського районного територіального медичного об’єднання, здібного хірурга, чудового організатора лікувальної справи Володимира Лісовського вже другий рік трудиться кардіологом у лікувально-діагностичному відділенні, яке очолює Галина Іванівна Осінчук. У колективі Лілію Аполлінаріївну полюбили не лише за її відданість клятві Гіппократа, а й за чуйність, жертовність, вміння лікувати хворих знаннями і щирою усмішкою.

На медичну стежку ступили їхні діти — Юля і Денис. А чи піде їхніми професійними слідами десятирічний онук Захар, аби продовжити славну династію лікарів Бурковських, — час покаже.

Подільське слово

Коментарі вимкнені.