Микуляк Данило слідкував за кожним рухом повстанців

Р-31. Справа ч…./48р. Микуляк Данило Васильович, голова сільської ради, с/о РВ МВД, псевдо “Базарний”.

Протокол. 22 лютого 1948 року.

Микуляк Данило Васильович, народився 8 жовтня 1899 року в селі Базар Білобожнецького району Тернопільської області. Українець, одружений.

“Я, Миколюк Данило, народився в селянській сім’ї . У1920 році я одружився з Баран Юльою з села Базар. Батько дружини дав нам хату. З приходом більшовиків у 1939 році мене обрали головою сільської ради. У березні 1940 року більшовики організували в нашому селі колгосп імені Сталіна. Там зігнали від людей більше двадцяти корів. Була тоді тяжка зима і не було тих корів чим годувати. Пастухи виганяли в ліс пасти. Я тоді дав вказівку кожного вечора гнати їх до водопою. Була сильна хурделиця і корови по розходилися в лісі. Ми шукали цілу ніч, а на ранок побачили, що корови погинули в снігу. В цю ніч хтось ще обкрадав сільський клуб. За це мене засудили і відправили в тюрму. Коли німці в жовтні 1941 року бомбили Маріуполь, а я там був у пересильному таборі, то ми всі втекли. Так я повернувся додому. У 1944 році коли на Тернопільщину прийшли більшовики, то в вересні мене знову обрали головою сільської ради. Через місяць мого головування до села Базар приїхало двоє більшовицьких офіцерів з солдатами, один з них начальник РВ НКДБ — капітан Долгов, а другий його заступник, старший лейтенант Ліференко. Вони провели зі мною інструктаж і сказали щоб я слідкував за людьми, які ухилися від ЧА та повинен слідкувати, чи не заходять у ночі озброєні люди в село. Я відповів їм, що не буду слідкувати за цими людьми. Вони почали кричати і погрожувати, що мене судитимуть ще за недосиджений термін в тюрмі. Я злякався і погодився на співпрацю. Вони написали за мене заяву і сказали щоб я її підписав.

Заява.

“Від громадянина Микуляка Данила Василььовича з села Базар Білобожнецького району Тернопільської області до РВ НКДБ, що даю свою згоду на те, що буду всі положенні на мене обв’язки виконувати за що і підписуюсь”.

Цю заяву я підписав під кличкою “Базарний”

Через кілька днів до мене прибув Ліференко. Він почав розпитувати мене про українсько-німецьких націоналістів. Сказав, що їх треба знищувати. На початку лютого 1945 року в село приїхали більшовики. Мене викликали і дали список людей , щоб я показам енкаведистам де вони проживають. Вони пройшлися по хатах заарештували там всіх людей і вивезли в Сибір, а саме: родина Мазур жінка і її сестра, родина Голика, жінка Варвара і 17 літній син Василь та родина Матвіїв, жінка і двоє дітей. Для кожної родини я дав підводу. Кожна сім’я взяла з собою речі. Більшовики описали все майно. Коли ці сім’ї везли до поїзда, то коло села Паушівка бандерівці зробили засідку і почали стріляти. Дехто зумів утекти. Втекла Матвіїв з дітьми та Голик Василь (17 років, молодий хлопець). Через три дні коли я прийшов в сільську раду, то на дворі стояли сані з вбитим молодим хлопцем. В сільські раді були озброєні більшовики. На підлозі лежали поранені Баран Іван і Волочій Петро. Вони переховувалися від ЧА. Мене більшовики вивели на двір, щоб я впізнав хто там є застрелений. Це був Голик Василь, який декілька днів тому втік, щоб його не вивозили в Сибір. Він йшов полем у ночі і попав на засаду. А цих двох затримали в Бариського Андрія. Ще цього дня арештували секретарку сільської ради Стефанишин Марію, яка проживала по сусідству з Бариськом Андрієм. Більшовикам я організував підводу, на яку вони погрузили затриманих і повезли в райцентр. По дорозі вони застрелили пораненого Барана.

Через три тижні пізніше, в неділю вечором, в село приїхали саньми та кіньми коло двадцяти повстанців. Вони пройшлися по селі і скликали майже всіх людей на збори. Там виступив з промовою досвідченіший оунівський пропагандист. Він пояснював людям міжнародну ситуацію, про терор німців на Україні та про більшовицьку діяльність. Наказував беззастережно виконувати всі доручення українських повстанців. Та застерігав людей не виказувати більшовикам один на одного та повстанці. Мітинг тривав до двох годин і закінчився Слава Україні — Героя Слава.

У кінці червня 1945 року в село прибуло 20 бійців, офіцер та капітан Долгов. Вони мали з собою польову кухню. Мене забрали і ми поїхали за село зі сторони села Криволуки. Там коло хреста побачив я запряжені коні до ваза, а коло воза лежало трьох вбитих людей. Один кінь лежав поранений. Мені сказали чи не знаю я цих людей. Я впізнав пропагандистів, які проводили у нас в неділю збори.

В місяці березні 1946 року я раненько почув в селі стрілянину зі сторони села Буряківка. Через деякий час я побачив, як під сільську раду привезли двох вбитих людей, а з ними Бобовського Василя, який декілька днів тому повернувся з червоної армії. Цих вбитих людей ніхто не впізнав. Повстанців вбили в хаті Бобовського. Бововський пояснив, що до нього прийшли двоє озброєних і попросили поїсти. Через пару хвилин ввірвалися енкаведисти. Один повстанець вискочив через вікно і його там застрелили, а другого більшовики закидали гранатами в хаті.

Через три неділі в село знову приїхав Ліференко. У мене забрали списки тих людей які повернулися з Німеччини. Почали скликати дівчат які були в Німеччині. В сільраді було чути крик і плач. Викликали Федорчук Марію, Посіда Катерину, Мотуз Параску, Птах Катерину, Оринчук Ганну. Ліференко бив їх ногами і кричав на них. Мене попередили, щоб я негайно повідомляв в район хто повернувся з Німеччини. Через тиждень Ліференко знову прибув в село і почав розшукувати тих хто втік з Донбасу. Мене зобов’язав щоб я знайшов їх і хай вони прийдуть в район до нбого з повинною. На третій день до мене приходили Мальків Михайло — дезертир з ЧА,Ткач Федь — дезертир з ЧА, Крихівський Василь втік з Донбасу, Баран Данили та Кріль Михайло також втекли з Донбасу. Я їх відправив з повинною до Ліференка.

В середині серпня 1946 року в село приїхав з району Куценко з старшим лейтенантом та бійцями. Вони мали провести висилку в Сибір три сім’ї, а саме Баран Ганну, чоловік якої засуджений, Паламар Поліну та до Гулей Гната. Двох перших вдома не застали. Вони десь переховувалися. А Гулей Гнат вже мав за 80 років і дивлячись на його старість залишили помирати в селі. Потім поїхали до Головацької Ганни. Її, дочку Марію та чоловіка Олексія вивезли в Сибір.

В кінці грудня 1946 року більшовики заарештували 19 літнього Барана. Він розказав енкаведистам, що Шевчук Микола, Миколяк Микола, Гуменюк Іван, Шпачинський Саварин, Матуз Василь, Терлецький Михайло мали зброю. Їх всіх потім заарештували і заставили признатися та здати зброю. Всіх, крім Шпачинського засудили. На початку лютого 1947 року до мене у ранці в сільську раду прийшов Баран Стефан і сказав, що минулої ночі на його подвір’ї була сутичка повстанців та енкаведистів. При перестрілці був вбитий один повстанець. Потім прибув начальник гарнізону і витребував характеристику на Барана Стефана.

В липня 1947 року розпочалися жнива. У зв’язку з невиконанням хлібопостачання, до села приїздили з району цілими групами, щоб прискорити здачу хліба. Вони забирали з поля не обмолочене збіжжя і молотили його машиною, яку привозили з собою. Переймали по дорозі фіри зі снопами і навіть забирали з стодолів та молотили все на машині. Так, до половини вересня більшовики стягнули з села 1650 центнерів збіжжя.

20 жовтня 1947 року вечором в село приїхали енкаведисти і провели перевірки в Баран Марії, Баран Ганни, Смітюк Івана. На другий день всі ці сім’ї були вивезені в Сибір.

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ