Невеселі жарти про галичан

Галичанка народжується для того, щоб: у три роки пасти курчата; у шість-сім навчитися доїти корову Маріанну і длубатися пальцем у носі; у дванадцять виявити ріст волосся на власному тілі у найнесподіваніших місцях і вишити свою першу подушку; у шістнадцять бути нагло притиснутою за шкільним п’єцом однокласником Іваном і виявити у його штанях страхітливого патика, схожого на міліцейський; у вісімнадцять закінчити школу із твердим переконанням, що найбільшим скарбом у цьому світі є її цнота; у двадцять спекти свій перший цвібак і закохатися у сорокарічного вчителя, якому подарувати свою цноту за прочитаний хрипким голосом вірш Б. І. Антонича; у двадцять два, переживши трагічну любов, вийти заміж за Гриця з першої бригади і на другий же день після весілля вперше дістати в писок за те, що не була незайманкою; у двадцять три народити першу дитину і зрозуміти, що пов’язала свою долю з пияком, ідійотом і злочинцем; у двадцять чотири народити близнят і різко набрати вагу до одного-двох центнерів; у тридцять уперше вдарити Гриця виваркою по голові, коли той укотре обізве її льохою; у тридцять п’ять вступити до лав Союзу українок і вперше відвідати знахарку, щоб та наслала якогось дідька на Гриця, бо п’є; у сорок вчити доньку вишивати і народити ще одну дитину, будучи свято переконаною, що дітей бузьки приносять; у сорок два вставити перші золоті зуби; у п’ятдесят переконати дочок, що всі мужчини звірі, яких треба тримати за гратами; у шістдесят вишити першу хоругву до церкви; у шістдесят п’ять поховати чоловіка і так за ним голосити, ніби він був ангел небесний; у сімдесят бавити онуків і вчити їх хреститися; у сімдесят п’ять з’їздити нарешті до родини в Канаду, притягнувши звідтам старі лахи і ревматизм; у вісімдесят тихо згаснути на самоті, усвідомивши, що все на цьому світі гімна варте, крім здоров’я…

Кожен порядний галичанин має родину в Канаді або Америці. Хто не має, тому ніколи не бути депутатом, мером або війтом. Йому світить лиш кар’єра священика. Раз на рік з – за океану на галицькі терени прибуває до родини одна пачка з добре таки зужитими двадцять літ тому речами, серед яких неодмінно є корейські квітчасті хустки, капи на двоспальне ліжко і пакуночок із протизаплідними пігулками для дев’яностолітньої тети Парані. Саме ці дарунки долі стають надовго, часами – навіки, яблуками розбрату для дружніх галицьких родин. За кожну запрану спідню сорочку чи краватку із замацьканим вузлом галичани так сваряться і так гніваються, що лиш землетрус, буревій, всесвітній потоп і захоплення москалями наших спиртзаводів можуть їх на якийсь час об’єднати. Або приїзд коханої цьотки з Канади…
Богдан Волошин