Невеселі жарти про галичан

Галичанка народжується для того, щоб: у три роки пасти курчата.

У шість-сім навчитися доїти корову Маріанну і длубатися пальцем у носі.

У дванадцять виявити ріст волосся на власному тілі у найнесподіваніших місцях і вишити свою першу подушку.

У шістнадцять бути нагло притиснутою за шкільним п’єцом однокласником Іваном і виявити у його штанях страхітливого патика, схожого на міліцейський.

У вісімнадцять закінчити школу із твердим переконанням, що найбільшим скарбом у цьому світі є її цнота.

У двадцять спекти свій перший цвібак і закохатися у сорокарічного вчителя, якому подарувати свою цноту за прочитаний хрипким голосом вірш Б. І. Антонича.

У двадцять два, переживши трагічну любов, вийти заміж за Гриця з першої бригади і на другий же день після весілля вперше дістати в писок за те, що не була незайманкою.

У двадцять три народити першу дитину і зрозуміти, що пов’язала свою долю з пияком, ідійотом і злочинцем.

У двадцять чотири народити близнят і різко набрати вагу до одного-двох центнерів.

У тридцять уперше вдарити Гриця виваркою по голові, коли той укотре обізве її льохою.

У тридцять п’ять вступити до лав Союзу українок і вперше відвідати знахарку, щоб та наслала якогось дідька на Гриця, бо п’є.

У сорок вчити доньку вишивати і народити ще одну дитину, будучи свято переконаною, що дітей бузьки приносять.

У сорок два вставити перші золоті зуби.

У п’ятдесят переконати дочок, що всі мужчини звірі, яких треба тримати за гратами.

У шістдесят вишити першу хоругву до церкви.

У шістдесят п’ять поховати чоловіка і так за ним голосити, ніби він був ангел небесний.

У сімдесят бавити онуків і вчити їх хреститися.

У сімдесят п’ять з’їздити нарешті до родини в Канаду, притягнувши звідтам старі лахи і ревматизм.

У вісімдесят тихо згаснути на самоті, усвідомивши, що все на цьому світі гімна варте, крім здоров’я…

Кожен порядний галичанин має родину в Канаді або Америці.

Хто не має, тому ніколи не бути депутатом, мером або війтом. Йому світить лиш кар’єра священика.

Раз на рік з-за океану на галицькі терени прибуває до родини одна пачка з добре таки зужитими двадцять літ тому речами, серед яких неодмінно є корейські квітчасті хустки, капи на двоспальне ліжко і пакуночок із протизаплідними пігулками для дев’яностолітньої тети Парані.

Саме ці дарунки долі стають надовго, часами – навіки, яблуками розбрату для дружніх галицьких родин.

За кожну запрану спідню сорочку чи краватку із замацьканим вузлом галичани так сваряться і так гніваються, що лиш землетрус, буревій, всесвітній потоп і захоплення москалями наших спиртзаводів можуть їх на якийсь час об’єднати.

Богдан Волошин