Німецький політолог: Червоні прапори в Україні – це небажання розпрощатися з радянською системою

Експерт зі Східної Європи, професор Кельнського університету Ґергард Сімон про червоні прапори в Україні 9 травня, тиск Росії на Україну та ностальгію за СРСР.
– Пане Сімон, 9 травня в Україні знову майорять червоні радянські прапори. Наскільки це символічно?
– Це є дуже символічним. Червоні прапори пасують до нового трактування історії. Воно ж полягає головним чином у тому, щоб знову висунути на передній план радянські стереотипи й у такий спосіб бути схожими на Росію. Йдеться ж не тільки про червоні прапори. Сама війна знову називається Великою Вітчизняною війною, що почалася 22 червня 1941 року. Себто, усі намагання орієнтованих на Захід українських істориків, публіцистів і політиків говорити про Другу світову війну, виявилися марними. Адже Друга світова війна розпочалася у вересні 1939 року, коли вермахт і Червона армія зайняли Польщу, а це не пасує у нове старе бачення історії. Нині всі хочуть говорити тільки про Велику Вітчизняну, тобто про німецько-радянську війну. Все, що трапилося ще у той проміжок історії, просто виноситься за дужки.
-Чому так відбувається?
– Йдеться передусім про зближення з Росією, наголос на спільному минулому, з чого виводиться й очікування спільного майбутнього. Чи виправдається це очікування – це вже геть інше питання. Адже не можна не помітити, що в Україні є намагання протидіяти цьому. Інтелектуальна еліта в Україні, та й уся українська громадськість аж ніяк не підтримують цей новий напрямок у трактуванні історії.
– Утім, цей спротив не є потужним. Протести не дуже чисельні. Як ви це поясните?
– На разі через трактування історії люди на вулиці не виходять. Утім, є ж ще газети, часописи, форуми в інтернеті, які дуже негативно сприймають ці нові напрямки в українському трактуванні історії й виступають з критичними заявами. А критику в Україні ще можна висловлювати й чути. Не чутна вона тільки через державне телебачення.
– Російські високопосадовці дедалі частіше приїжджають до України й намагаються спонукати її до вступу до Митного союзу. Наскільки успішними будуть ці намагання?
– Тиск помітний, нема питань. Росія дійсно тисне й хоче, що вступ до Митного союзу відбувся. Цього навіть не намагаються якось завуалювати. Питання однак у тому, що означає цей тиск і ці численні візити? Чи означає все це, що Україна готова піти назустріч? Чи, може, це означає якраз, що такої готовності немає? Може бути, що в такому інтенсивному відвідуванні таки є потреба, з російської точки зори. Аби вплинути на Україну в такий спосіб, щоб вона рухалася в потрібному для Москви напрямку. Утім, невідомо, чи це дійсно вдасться. У мене такого враження немає, принаймні якщо проаналізувати минулий рік україно-російських відносин. Мені не здається, що керівництво України на чолі з президентом Януковичем готове віддати всі впливові важелі зі своїх рук і слідувати всім забаганкам Росії. У мене радше виникає враження, що особливо в галузі економічних відносин нова влада в Україні готова йти лише шляхом власних інтересів. Але навіть якщо моє враження хибне, то варто прислухатися до українських економістів, навіть тих, які наближені до нинішнього уряду. Вони твердять, що з економічної точки зору вступ України до Митного союзу матиме негативні наслідки. Натомість поширена думка, що Україні потрібна угода про асоціацію з Європейським Союзом, а також економічна інтеграція до ЄС. Йдеться про те, що з точки зору економіки такий перебіг був би кращим варіантом. Такі аргументи, на мій погляд, не проходять непоміченими повз Януковича та Азарова.
– То в чому ж кінцева мета Москви?
– Міцно інтегрувати Україну у поле впливу Росії, з політичної, економічної точок зору, а також з точки зору політики безпеки. Щоб було схоже на ситуацію з Білоруссю. Москва, гадаю, не переслідує мету ліквідувати Україну чи відновити Радянський Союз. Але є ціль впливати на Київ, у всіх важливих сферах – політиці, економіці, безпеці. Росіяни завжди думають у першу чергу про себе й свої інтереси. Тому керівництво в Москві намагається переконати українців у тому, що інтереси України й Росії мають одне спрямування. Насправді ж це зовсім не так.
– Повернімося до червоних прапорів. Це своєрідний жест прихильності до Росії? Йдеться про якісь торги чи все ж про переконання?
– Боюся, що мова йде про переконання. Не думаю, що політичний торг відіграє якусь роль. У мене таки є враження, що великій частині громадськості й політиків в Україні таки подобаються червоні прапори.
– Звідки такі симпатії, адже Радянського Союзу вже 20 років як немає?
– Але є його спадщина, є ностальгія за СРСР. Донині спостерігається неспроможність і небажання дійсно розпрощатися з радянською системою. Забути й сказати, що то була диктатура, яка призводила тільки до нещастя. Треба сказати, що то був хибний шлях. Утім, таку позицію донині не відстоює більшість українців. Така ситуація пов’язана передусім з тим, що справжнього переосмислення історії за минулі роки так і не відбулося, цим недостатньо займалися у минулі 20 років. В Україні немає єдиної позиції щодо новітньої історії, натомість дуже багато різних думок з цього приводу. А ці червоні прапори символізують передусім стару радянську систему, яка принесла горе як росіянам, так  і українцям.
Розмову провів Роман Гончаренко, Редактор: Леся Юрченко

-1 thoughts on “Німецький політолог: Червоні прапори в Україні – це небажання розпрощатися з радянською системою

  • 13:34 | 10.05.2011 о 13:34
    Permalink

    Червоні прапори в Україні – це також і символ перемоги над німецькими нацистами !!! І немає чого німцю пхати до нас свого носа.

Коментарі вимкнені.