Професор із Тернополя Микола Кашуба: «Знання – це товар, який не підлягає поверненню»

Професор Микола КАШУБА із сином Олексієм (м. Дрезден, Німеччина, 2016 р.)

Доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри загальної гігієни та екології ТДМУ Микола Кашуба – відомий вчений у галузі медицини, педагог, письменник, член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Дар медика й літературний талант – два крила його особистості. Микола Олексійович – автор і співавтор монографій, підручника, наукових праць, зокрема, підручника для студентів фармацевтичних факультетів з екології, колективної монографії «Професійне здоров’я населення України», створеної разом з академіком Ю.І. Кундієвим й членом-кореспондентом НАМН А.М. Нагорною, монографії «Токсикологія аерозолів» ( Кундієв Ю.І., Корда М.М., Кашуба М.О.). Отримав сім авторських свідоцтв і патентів на винаходи. В творчому доробку Миколи Кашуби – поетична збірка «В начале было слово», збірка афоризмів «Думи мої …», книги «Гортаючи життя сторінки», «Homo sapiens в различных ракурсах», «Які ми є» та інші. Майстер слова, він володіє рідкісним талантом писати коротко, але яскраво й у кожному тексті доходити до самої суті. Сьогодні професор Микола Кашуба – гість рубрики «Вітальня» у виданні ТДМУ “Медична академія”.

«Я зростав допитливою дитиною та книголюбом»

– Кажуть, життя прожити – не поле перейти. Де розпочали ви свій життєвий шлях, які віхи на ньому вам найбільш пам’ятні?

– Народився я в Кременці 9 квітня 1949 року. Моя мама – кременчанка. Батько родом з Ізюму Харківської області. Доля йому випала нелегка. З початком Другої світової війни зовсім молодим хлопцем його забрали на фронт. Мав кілька поранень. Після війни військова частина, де служив мій тато, була дислокована в Кременці, де й зустрів він свою майбутню дружину. Побралися. Народився я. Часи були важкі, післявоєнні, тож жилося скрутно, але в сім’ї завжди панувала злагода, любов. У 1960-х роках, працюючи водієм, батько потрапив в аварію й сильно покалічився. Тривалий час лікувався, але піднявся на ноги, працював на виробництві. Був визнаним спеціалістом з ремонту автомашин, неперевершеним майстром, фанатом своєї справи. Мав низку авторських свідоцтв на винаходи, пов’язані зі способом обробки гумових і пластикових деталей. Вже після батькової смерті неодноразово приїжджали фахівці, аби освоїти його методи.

Я зростав дуже допитливою дитиною і затятим книголюбом. Бувало, сяду робити уроки… На столі переді мною підручник, а на колінах – чергова художня книжка, скатертиною прикрита, щоб мама не зауважила. Дорослі дивувалися: «Така працьовита дитина, цілий день уроки робить!». Коли мама «розкусила» мою хитрість, перейшов до читання вночі під ковдрою при світлі настільної лампи. Одного разу, читаючи, заснув і постіль загорілася. Тоді зрозумів, що це небезпечно, але моя любов до книг меншою не стала.

Мені все хотілося знати. Особливо мене цікавив космос, позапланетне життя, про яке писали письменники-фантасти, і я, начитавшись, не давав батькам спокою своїми запитаннями. Коли їм, заклопотаним справами, уривався терпець, вони «сплавляли» мене до мого дядька. Він мав терпіння вислуховувати всі мої численні «чому?» та як міг відповідав. Недалеко від нас – через хату – мешкали батьки видатного фізика-теоретика, академіка Ігоря Юхновського. Щоліта Ігор Рафаїлович з родиною приїжджав до Кременця їх провідати. Дружина академіка Ніна Василівна, нині, на жаль, уже покійна, ставилася до мене дуже приязно, а з його сином і донькою ми були друзями. На той час я вже начитався про Ейнштейна й у мене виникало безліч питань стосовно теорії відносності, квантування часу і т.д., які не втомлювався задавати Ігорю Рафаїловичу, доки не почув: «Я займаюся низькотемпературною плазмою, а не фахівець з теорії відносності. Шукай собі інше джерело інформації». Я був розчарований. Як же так? Академік не дав мені відповіді!

– Мабуть, батькам не доводилося заохочувати вас до навчання, яке вам легко давалося?

– Вчився я добре, але проблем і непорозумінь з вчителями не бракувало. Особливо з вчителем фізики, який навчав суто за шкільною програмою, пояснював, а потім запитував, як працює правило важеля, що таке правило лівої та правої руки тощо. Мене ж більше цікавило, чому відбувається квантування часу, що таке квантовий простір, як і чому залежить маса тіла від швидкості та багато чого з теорії Ейнштейна. Вчителя мої запитання дратували й у моєму щоденнику з’являвся черговий запис про погану поведінку. Загалом я школу недолюблював. Кожен день ходити на уроки, де обов’язково щось будуть питати… Що тут приємного? Але мені пощастило з вчителькою хімії… Зрозуміло, що не можна пов’язувати навчальну дисципліну з особою вчителя, але так вже влаштована наша психіка. Вчителька хімії була мені симпатична й хімію я полюбив. Знав її на «відмінно», на олімпіади їздив. Мені навіть довірили ключ до лабораторії, де я виконував різні досліди. Одного разу десь вичитав, що коли червоний фосфор змішати із селітрою, то вийде «бабах», як від хлопавки. При цьому можлива детонація навіть від гучного звуку. Не скажу, що страждав піроманією, але який підліток не любить гучні, вогняні феєрверки? Вирішив перевірити. Але в хлопавці згаданої суміші – крапля, я ж насипав гірку того, гірку іншого, змішав. В долоні ляснув – нічого, тупнув ногою – нічого. Тоді взяв, хоча й розумів, що це небезпечно, довгу щітку, якою підмітали підлогу, замахнувся і … бабахнуло так, що шиби вилетіли. А в класі поверхом вище саме проходили шкільні збори. Прибігли всі – і вчителі, і батьки. Побачили лабораторію без вікон, просякнуту фосфорним ангідридом, і мене, що задихався. Я отримав стільки позитивних, а ще більше негативних емоцій, що не передати. Але тепер точно знаю – суміш фосфору та селітри від звуку не детонує. Були й інші цікаві шкільні історії.

«На заняттях спортом навантаження були непомірні»

– На зміну шкільним рокам прийшли студентські. Розкажіть про цей період вашого життя.

– На той час, коли я закінчив школу, моя улюблена вчителька хімії переїхала з Кременця до Дніпропетровська, де працювала в хіміко-технологічному університеті й запрошувала мене туди вступати. Але мама не хотіла відпускати єдиного сина так далеко від дому. Батьки вмовляли подавати документи до Кременецького педагогічного інституту, я погодився за умови, що вчителем не працюватиму. Займався легкою атлетикою й у майбутньому бачив себе тренером. Тому вступив на факультет фізвиховання, хоча в приймальній комісії мене «вербували» на біологічний. Якби його обрав, доля, мабуть, по-іншому склалася б.

1970 року закінчив педагогічний інститут. На ранок після випускного вечора представник військкомату знайшов мене в гуртожитку, щоб повідомити: «Тебе чекають у Прикарпатському військовому окрузі». «Та я ще всіх документів не оформив», – кажу. «І не треба». Посадили в потяг – і до Львова. Тоді кожен військовий округ мав у своєму складі спортивний батальйон. Армійські спортивні батальйони брали участь у змаганнях і потребували підготовлених спортсменів. Так розпочалася моя служба в радянській армії. Військових навчань для особового складу батальйону майже не проводили, але на заняттях спортом навантаження були непомірні. За рік служби з організму спортсмена намагалися «витиснути» максимум, а що буде з ним далі – нікого не обходило. Інколи хотілося йти в наряд на солдатську кухню, а не на тренування, бо вже не витримували м’язи. Через рік мені запропонували залишитися в армії надстроковиком. Відмовився, але погодився працювати тренером у спортивному батальйоні. Після тренувань у мене з’явився вільний час і в пошуках підробітку звернувся в медінститут. Тут поцікавилися: чи не хочу я скласти вступні іспити, стати студентом і виступати на змаганнях у складі інститутської команди? Порадився з батьками, отримав моральну підтримку. Після цього склав вступні іспити й розпочав навчання на санітарно-гігієнічному факультеті Львівського медінституту. Важкі навантаження поклали на лікарняне ліжко. Після операції, відновивши сили, знову почав займатися спортом. Повернути попередню фізичну форму було непросто, але мені це вдалося, і до 5 курсу спорт залишався моїм захопленням.

– Який вид спорту ваш улюблений?

– Легка атлетика. З нею пов’язані 10 років мого життя. Я рано досяг рівня майстра спорту, а 1974 року ввійшов до складу збірної Радянського Союзу в естафеті на 400 метрів. Спорт загартував мій характер, навчив долати перешкоди на життєвому шляху та власні лінощі, бути цілеспрямованим, відповідальним. Хоча надмірні фізичні навантаження й зашкодили моєму здоров’ю.

«Інтерес до науки в мене був завжди»

– У Львівському медінституті (тепер це національний медичний університет) яку здобували кваліфікацію?

– «Лікар-інфекціоніст, епідеміолог, гігієніст». 1977 року повернувся до Кременеця й 23 роки пропрацював у районній санепідемстанції: санітарним лікарем, завідувачем санітарно-гігієнічного відділу. Вже думав, що все життя там пропрацюю. Але ніколи не знаєш, як доля поверне.

– Працюючи в практичній медицині, ви займалися й науковими дослідженнями?

– Інтерес до науки в мене був завжди. І тоді, коли працював тренером, і в студентські роки. В медінституті відвідував заняття студентського наукового гуртка, писав статті, отримував премії та подячні грамоти. До слова, на державних випускних іспитах був присутній відомий вчений-гігієніст, професор В. Д. Ванханен, який, почувши мої відповіді, порадив прийняти мене до аспірантури. Тоді з аспірантурою не склалося, але моє захоплення наукою від того меншим не стало. Працюючи у відділі гігієни праці Кременецької санепідемстанції, аналізував рівень і структуру професійних захворювань на місцевих підприємствах. Приміром, на фабриці «Ватин», де багато пилу в повітрі, показники захворюваності були іншими, ніж на меблевому підприємстві. Про результати досліджень інформував колег з обласної санепідемстанції. Запросили виступити з доповіддю на науковій конференції молодих вчених, яку проводив Інститут гігієни праці в Києві. Було приємно, що доповідь викликала зацікавлення аудиторії. Схвальні ж слова провідного вченого у галузі гігієни та токсикології, академіка, директора Інституту медицини праці Юрія Кундієва мене окрилили. В розмові, трішки затинаючись від хвилювання, розповів Юрію Іллічу про своє прагнення вступити до аспірантури. Набір в аспірантуру в Радянському Союзі був плановий. «Річний ліміт ми вже вичерпали, але наступного року приїжджай, покажеш результати свого наукового пошуку», – запропонував Юрій Ілліч. Його слова я сприйняв з ентузіазмом. Забігаючи наперед, скажу, що академік Ю. І. Кундієв став науковим керівником моєї кандидатської й докторської дисертацій та на все життя – щирим другом і порадником. Він був великим вченим, учителем не лише в професійному – в філософському сенсі, людяним, інтелігентним. І таких щасливих зустрічей у мене було чимало. Щоразу, коли було скрутно, з’являлися люди, які мене підтримували, а якщо й не підтримували, то принаймні не заважали. А це важливо.

Я визначився з напрямком досліджень і, повернувшись до Кременця, занурився в роботу, але зіткнувся з проблемою: не вистачало спеціальної літератури з обраної тематики. То тепер завдяки Інтернету будь-яка книга доступна, а тоді все було інакше. Тому записався на курси з гігієни праці, які зорганізували в Києві, й знову поїхав до столиці, щоб попрацювати в науковій бібліотеці.

– Що було об’єктом ваших досліджень?

– Вплив рослинного пилу на дихальну систему. Ця цікава та актуальна тема стала темою моєї кандидатської дисертації. Працюючи над нею, створив і запатентував пристрій для вимірювання кількості пилу, що осідає в різних ділянках органів дихання – легенях, носоглотці.

– 2000 року, після успішного захисту кандидатської, розпочався новий етап вашої наукової діяльності, пов’язаний з ТДМУ.

– Тодішній завідувач кафедри гігієни Богдан Романович Бойчук запропонував мені посаду асистента кафедри. Я був не певний у правильності свого вибору й тому попросив головного лікаря райсанепідемстанції два тижні на моє місце нікого не брати, бо їхав до Тернополя з думкою, що повернуся. Поселився в університетському гуртожитку, почав працювати. Робота захопила. Заробітна платня асистента на той час була мізерною, тож навіть в їжі доводилося себе обмежувати. Зате пощастило з колегами. Зокрема, науковим і моральним авторитетом для мене є відомий вчений та чудова людина, доктор медичних наук, професор, академік Національної академії медичних наук України Михайло Андрейчин. Зауваживши, що я розуміюся на комп’ютерних технологіях, Михайло Антонович запропонував налагодити систему збору та опрацювання наукової інформації, яка потім надходила в науковий відділ. Роботу розпочали чи не з нуля. Допомагали студенти, викладачі й у результаті зібрали великий обсяг наукової інформації.

2004 року, очоливши кафедру загальної гігієни та екології, взявся за написання докторської дисертації.

– Яку тему обрали?

– «Професійне здоров’я електрозварників в Україні та шляхи його покращення». Проблема важлива й маловивчена. Дослідження мав завершити за чотири роки, насправді ж – за неповних три, бо такою була вимога тодішнього ректора ТДМУ, професора Л.Я. Ковальчука. Все літо, пишучи дисертацію, бачив природу лише за вікнами своєї квартири в Кременці. На вулицю навіть не виходив. День у день – за комп’ютером. Підлога великої кімнати вся була встелена аркушами паперу з набраним текстом. Навіть вікон не відчиняв, бо сусід, молодий хлопець, музику вмикав на повну гучність. Словом, працював у шаленому темпі, але дисертацію підготував належним чином. Захист відбувся 2006 року.

«Передати в слові власні почуття»

– У вашому науковому доробку – низка глибоких і грунтовних праць. Ви є й автором понад десятка прозових книг й поетичної збірки. Розкажіть історію їхньої появи на світ.

– Моєю першою книгою стала книга спогадів. Син якось попросив: «Тату, розкажи про своє дитинство». Пригадалися післявоєнні роки та як ми дітьми гралися у війну, наші пригоди – цікаві, кумедні, а часом і небезпечні. Як стріляли з рогатки та стрибали з горища із саморобним парашутом. Добре, що внизу була солома. Або як полізли з другом на черешню шершнів з кубла виганяти та обом неабияк дісталося від розлючених комах. Словом, є що згадати. Сину мої оповідки сподобалися, пізніше я їх записав, доповнив новими. Так народилася книга «Листая желтые страницы». Син виріс, а моє захоплення літературною працею нікуди не зникло. Відтак з’явилися нові книжки: іронічні й саркастичні «Какие мы есть», «Homo sapiens в различних ракурсах», де з гумором описую різні ситуації та поведінку деяких представників роду людського, збірка поезій «В начале было слово», збірка афоризмів «Думи мої». Раніше я ніколи не гадав, що почну писати. Більше того, в школі дуже цього заняття не любив, а великі й барвисті твори однокласниць були мені геть нецікаві. Лише пізніше прийшло відчуття слова, його відтінків. З’явилося бажання передати в слові власні почуття. Михайло Жванецький, якого я дуже люблю, гарну фразу сказав: «Писать, как и писать, нужно тогда, когда уже не можеш».

– Які ваші читацькі уподобання?

– Із задоволенням читаю філософів. Серед улюблених: Арістотель, Демокріт, Платон, Френсіс Бекон, Шопенгауер. Хоча не скажу, що завжди з ними згодний. Коли багато читаєш, співставляєш судження, то розумієш, що кожній людині властиво помилятися. Людське життя загалом – це вервечка помилок. Хтось їх робить більше, хтось менше. А мудрість, на жаль, завжди спізнюється. І яка користь від неї на схилі років? Щоб ясніше побачити дурість тих, що йдуть слідом?

Люблю Сократа, але його доля наводить на сумні роздуми. Небезпечно сіяти зерна мудрості на сміттєзвалищі посеред бур’яну.

«Намагаюся бути в гармонії із самим собою»

– Як підживлюєте свої сили? Де відпочиваєте від справ?

– У рідному Кременці. В мене там будинок. Будував його довго, зате тепер це найкраще місце й для відпочинку, й для роботи. Торік облаштував дитячий басейн. Він обігрівається гарячою водою з допомогою саморобних батарей, що поглинають тепло від сонця. А ще є ботанічний сад, де ростуть інжир, хурма, магнолії, японська сакура, оливкове дерево, гліцинія, лавр, квітнуть магнолії, троянди. Зводячи будинок, правильно розмістив його на ділянці, тому мікроклімат тут сприятливий для рослин. І мені затишно, комфортно. Але доки будував – наробився. Стіни будівельники звели, а решта робіт виконав сам, власними руками.

– Яке нині місце у вашому житті займає спорт?

– Двічі на тиждень ходжу грати в теніс і двічі в басейн – плавати.

– В якій галузі працюють ваші діти?

– Донька Вікторія – кандидат економічних наук, доцент Рівненського інституту водного господарства. Іринка, моя онука, – майбутній дизайнер. Син Олексій свого часу закінчив Московський фізико-технічний інститут. Фізик-теоретик. Мешкає із сім’єю в Німеччині. Удвох з дружиною виховують двійнят – Миколу та Єву.

– Мовити про складне просто й зрозуміло – це особливий дар і ви ним володієте. Рядки з вашої книги «Думи мої …» читачі розбирають на цитати. Наведу хоча б кілька: «Знання – це товар, який не підлягає поверненню», «Хвороба – найкращий агітатор за здоровий спосіб життя», «Старість безпардонна. Незважаючи на те, що нікому не потрібна, вона неодмінно настає. Але треба віддати їй належне: надовго вона не затримується». «У дитинстві людина слухається батьків, в юності – гормонів, у зрілості – розуму, в старості – хвороби», «Людина приймає рішення, а Бог їх погоджує». Написано лаконічно й водночас об’ємно. Чи з’явиться друга книга ваших афоризмів?

– Можливо. Наразі зібрав твори для другої збірки поезій. Працюю над оформленням Інтернет-книжки «Дідусеві казки» – для онуків і всіх дітей, які вчаться читати. Тексти написав у віршованій формі, до них добираю малюнки, музичний супровід. У молодшого Миколи Кашуби слух гарний, все, що пов’язане з музикою, привертає його увагу.

– Щастя – це… Що? Ви щаслива людина?

– Що таке щастя? Для одних – це коли раптом збуваються їхні найбільші мрії, для інших – коли вони можуть радіти простим і буденним речам, коли незгоди й нещастя обходять їх стороною.

Усі в пошуках щастя. На мою думку, щастя не навколо нас, воно в нас. Воно або є, або його немає й ніякі пошуки не допоможуть. Щоб бути щасливим, потрібно жити в гармонії із самим собою. Що до мене – я щастя не шукаю. Я намагаюся бути в гармонії із самим собою.

P.S. Усіх читачів газети професор Микола Кашуба запрошує на творчий вечір «Гортаючи сторінки», який відбудеться 10 квітня о 15 год. 30 хв. у бібліотеці медуніверситету.

Лідія ХМІЛЯР

Коментарі вимкнені.