Програма переселення сімей з дітьми зі Сходу просто необхідна, – депутат тернопільської міськради
Маршрут тижневої поїздки пролягав уздовж всієї лінії фронту в Донецькій та Луганській областях, де вони навідалися до тернополян, що несуть нині там службу. Відвідали депутати також школу у місті Лисичанськ, учні та трудовий колектив якої стали добрими друзями для деяких тернополян. Про те, як нагодилась співпраця між Тернополем та Лисичанському та багато іншого розповів під час інтерв’ю Ігор Турський.
– Хто був ініціатором співпраці з Лисичанською школою? Знаю, що вона триває уже не один рік.
– Так, в 2014 році, після визволення Лисичанська, там базувався наш батальйон «Тернопіль». Вперше саме вони, зокрема Дмитро Гайтко, що на той час був заступником командира батальйону, започаткували традицію налагодження взаємовідносин між учнями місцевої школи. Вони приходили в школу, спілкувались, розповідали про Західну Україну. Уже влітку, 2015 року, вчителька Лисичанської школи Віра Усцова разом із своїм 11 класом приїхала в Тернопіль. На жаль, тут нормальних умов для проживання ми знайти не могли, а хотілось, щоб діти побачили Західну Україну якнайкраще, і врешті, щоб бодай якось забули про ті жахіття, які доводилось бачити на Сході. Тому звернулись до директора школи №19 Ганни Яреми, яка в той час якраз панувала поїздку із своїми дітьми в Карпати. Вона, власне, і погодилась взяти 14 діток з Лисичанська разом з класним керівником з собою в подорож. Тоді зав’язалась дуже гарна дружба, як між дітьми, так і між вчителями. Так і почалась наша співпраця. Восени ми їздили на Схід з моїм колегою, тоді ще депутатом міськради Михайлом Чорненьким. Відвідали Лисичанськ, відвезли допомогу.
– Чи потребують зараз діти Лисичанська допомогу?
– Насправді, в Лисичанську діти не дуже потребують допомоги. У них досить непогані умови життя. Навіть цього разу, як ми приїздили, діти відмовились від допомоги на користь дітей з прифронтової зони. Як на мене, це дуже добре, що школярі розуміють ситуацію і самостійно розставляють пріоритети.
– Хто допомагав у комплектації допомоги на Схід?
– Дуже багато людей долучилось до формування допомоги. Хочу, в першу чергу, подякувати школі №3, №4, №7, №19, та №24 міста Тернополя. Особливо Ганні Яремі (директор школи №19 ред.), яка була рушійною силою, тим моторчиком, який організовував збір саме цільової допомоги. Крім того дякую фракції ВО «Свобода» в міській раді. Наші депутати, фактично кожен, доклались до формування допомоги. Звісно, важливим для мене особисто було й те, що двоє моїх побратимів, депутатів міськради Тернополя – Іван Сороколіт та Роман Навроцький особисто підтримали ініціативу, яку ми започаткували і поїхали зі мною на Схід. Насправді, дуже приємно, що маю однодумців. Ми плануємо уже навесні поїхати на Схід знову.
– Побутує думка, що Сході люди беруть допомогу, але не цінують її. Тобто приймаючи допомогу, жителі Сходу продовжують не любити, а той ненавидіти українську Україну. Які настрої панують серед місцевих жителів у зоні АТО?
– Будемо відвертими – люди є різні. Немає єдиної думки, чи єдиної політичної сили, яка керує Сходом. Але ми можемо сміло говорити, що третя частина жителів уже вже не голосує за «Опозиційний блок». Якщо раніше 100% в місцевих радах були представлені так званим «опоблоком», то зараз цього немає. Люди не просто вірять, вони переконані, що має бути єдина Україна і роблять для цього дуже багато.
– Чи доводилось Вам зустрічатись з проукраїнсько-налаштованими людьми? Чи натрапляли на відвертих українофобів?
– Так, доводилось зустрічатись з різними людьми, в тому числі з тим, хто сповідує байдужу позицію і просто чекає на переможця у цій війні. З такими людьми потрібно спілкуватись, пояснювати, подекуди виховувати. Хоча, звичайно, найбільше слід приділяти увагу молоді на Сході.
– З місцевими жителями спілкувались українською мовою чи переходили на російську? Не відчували до себе ворожого ставлення?
– Ми спілкувались виключно українською мовою. Особисто я не відчував себе там ворогом. Приємно було, що деякі люди теж, спілкуючись з нами, хто як міг, намагались говорити українською.
– Що зараз на сході з дорогами, тротуарами, житловими будинками? Які загалом умови проживання простих людей?
– Насправді, ситуація на Сході відрізняється від тієї, що у нас. Там ще старі ЖЕКи, комунальні підприємства обслуговують житловий фонд, набагато гірша якість надання послуг. Житловий фонд там набагато старший, від того, що є в нас. Востаннє будинки там будувались ще у 80-тих роках. Вони, відверто, в плачевному стані.
– Розкажіть, чи зустрічали дітей ближче до лінії розмежування?
– Так, коли ми їздили в Кримське та Нижнє, військові нам говорили, що тут є багато розтяжок та замінованих ділянок. Тим не менше, неодноразово ми зустрічали дітей віком 8-10 років, які вільно там гуляють та граються. Пригадую, коли стався вибух на Чорнобильській АЕС, держава запустила програму переселення із зони ураження. Зараз така програма просто необхідна на Сході. Діти мають вчитись і бути в безпеці. Ми зобов’язані простягати руку допомоги хоча б тим сім’ям, які мають дітей дошкільного чи шкільного віку. Не може дитина у вісім років вільно гуляти під кулями. Не може!
– Ви спілкувались з дітьми Лисичанської школи. Які у них настрої зараз?
– Дякуючи вчителям, які попри страх та ризики ведуть проукраїнську політику серед дітей, школярі налаштовані дуже позитивно до української України. Насправді, місцеві вчителі сміло можуть називатись героями, адже бути патріотом там на Сході, дуже складно. Лисичанськ – місто закритого типу. Його щодня закривають в 21:00. Блокпости не впускають і не випускають нікого до 5:30 ранку.. Бути патріотом в такій ситуації нелегко. Тим не менше діти налаштовані жити в Україні.
– Чи є зараз конкретні плани щодо співпраці з учнями Лисичанської школи?
– Так, є! Зараз я ініціюю поїздку дітей з Лисичанська до Європи. Зокрема, семеро кращих учнів, які показали високий результат з української мови та літератури, іноземних мов та історії України поїдуть в до країн ЄС. Мабуть, це буде Польща та Естонія. Зрозумійте, дуже важливо показати їм, що життя може бути не таким сірим, що є достойні умови, красиві міста, не зруйновані кулями. А головне – що їх підтримують і не ставляться байдуже! Я переконаний: якщо на сході країни не виховувати українську молодь, то війна триватиме безкінечно. Тому ми повинні робити все можливе, аби ці діти відкрили для себе Україну такою, як вона є насправді, а не змальовану ворогом.
Коментарі вимкнені.