Принадливий Тернопіль. Місце дзену

Коли тільки приїхала до Тернополя п’ять років тому, то спочатку жила на Новому світі, одразу біля «Циганки» та Ближнього пляжу, який так називали на противагу Дальньому.

Місце було неймовірне, адже – увага! – людей там майже не було. Коли пропонувала друзям з Дружби чи БАМу навідатися туди – лише «віднєкувалися», бо «а шо там такого». Відмовлялися, звісно, бо просто не знали ще, наскільки чудовим було Моє Місце. Вже після наступних трьох хвилин там приходив неймовірний дзен. Все в траві, плюскіт озерних хвиль до бетонних плит, симфонії цвіркунів – ну чим не казка? Там читала, там вчилася, там мріяла, там ділилася найзаповітнішим, слухала найсокровенніше, там лежали на землі і співали «Бумбокс», там сміялися, там запам’ятовувала риси обличчя, лінії пальців, як спліталися слова з шумом води, шумом трави, шумом дихання. Там була сама і туди приводила лише своїх людей. Там була метаморфоза реальності в щось мереживне і тонесеньке. До якого доторкнутися – і зруйнуєш.

І зруйнували. Себто, оновили, перепрошую. Там зараз гарно, там зараз Лос-Анджелес, чи як то називають. Там зараз ілюмінація, і музика якась грає з усіх боків, а ще там 80 відсотків усього населення Тернополя, бо інші 20 якраз йдуть в тому напрямку, а ще там «о, глянь, той квадратний метр на траві ще не зайняли, бігом туди», «зроби фотку на цих бетонних квадратах» і «ну не так, ну ще кілька зроби».

Напевно, це як з музичними гуртами. Такими, які ти знаходиш, коли вони ще тільки починають. Коли про них ніхто не знає, і безкоштовні концерти, і за автографами в черзі лише тиJ А потім якось прокидаєшся зранку, і чуєш їх в когось, і бачиш їхній кліп, і вони збирають повні зали. Дивно лише, чому найріднішими піснями все одно будуть ось ті, найперші, а найемоційнішими і найчуттєвішими концертами ось ті, зі жменькою людей в залі.

На Циганці стало гарно, стало сучасно, стало «маст-візіт». І я не маю абсолютно нічого проти. Просто Моє Місце зникло.

Катерина Грушовська.