Спогади Івана Шаповала із Вишнівця про нестерпний Магадан

Іван Шаповал у Магадані. 1950 рік.

Мій дідусь Іван Шаповал із Вишнівця спогадами про Магадан ділився неохоче. Дивувався, що зумів це пройти, вижити і повернутися додому … 

З болем розповідав про те, як мати, прощаючись з ним перед відправкою на силку, похапцем дала шматок “шинки”, замотаний в хустинку. Частунок він довіз до Магадану за пазухою. З’їсти його жалів, продівши через шнурок, носив на грудях і лише зрідка брав до рота, щоб тільки відчути смак.

Сочатку було дуже важко, особливо бандерівцям, які були засуджені за зраду батьківщини. Заставляли стояти навпочіпки по кілька годин. Дідусь згадував, як одного разу заснув у такому положенні і боляче було не від того, як наказали за сон, а тому, що хтось забрав дороге йому “намисто”.

Бабуська розповідала, що дідусь дуже погано переносив вигляд крові, бо асоціював це з тим, як приходилось ломами вибивати померлих побратимів по неволі з льоду.

Сильно “провинившихся” заточували в металічну конструкцію на кшталт бочки, частково заповнену водою… Щоб вижити доводилось рухатись та більшість так і вмерзала у ній…

Дідусь з жахом відносився до щурів, бо пригадував, як та нечисть миттєво поїдала кал у нужниках …

Магадан, колимська річка Індегірка, ГУЛАГ, золотокопальня були пережитими миттєвостями, які не ідуть в порівняння з тим, що дідусь пережив у 83 …

“Нас заганяли у холодні товарняки, — пригадує дідусь. — Темна ніч. Мороз — більше двадцяти градусів. І нас вивозять у край, де нема людей і морози вдвічі сильніші. Бо ми вороги радянського народу. Зрадники. Нам не місце тут. Ми повинні змінитись і нас відправляють в далеку дорогу. Сотні молодих в’язнів, катованих владою, битих, голодних, покалічених повинні долати шлях в нікуди. Та ми не перші і не останні. Тисячі вагонів з такими, як ми, вже подолали великий шлях, і ще тисячі подолають після нас. Пролито цілі ріки крові та сліз, всюди залишилось безліч трупів та постійно чути невгамований стогін українського народу. Адже везуть нас у вічну мерзлоту, де за задумом ворожої влади, ми всі маємо сконати.

ШАПОВАЛ ІВАН ГРИВГОРОВИЧ, псевдо “ БОГУН” народився 2 травня 1920 року у містечку Вишневець Тернопільської області. Член товариства “Просвіта” з травня 1937 року, а в ОУН був прийнятий влітку 1938 року. Був помічником підрайонового керівника ОУН Жураківського Михайла Макаровича з червня 1939 року. З 1940 року був пропогандистом ОУН. За вказівкою Вишневецького проводу ОУН поступив у місцеву поліцію, яка новою німецькою владою була переформована 10 жовтня 1941 року у місцеву німецьку поліцію. У 1944 році засуджений комуністичним режимом та направлений на каторжні роботи в Магадан”.

Я не один. Частина вагонів була загружена засудженими вояками з дивізії “Галичина”, багато було з німецьких таборів. Вони відбули страшну каторгу в Гітлера і Сталін їх відправляв на нову. За що? Бо були українцями. За те, що хотіли жити в  Україні. Бо боролися за рідну Україну. Разом зі мною були всі з Тернопільської області, крім Мельника з Рівенщини. Було багато засуджених на 25 років каторжних робіт. Наших з Вишневеччини в цьому ешелоні не було. Напевно, відправили декілька днів тому, що мав повезти наших в Норильськ.

“МЕЛЬНИК ГОРДІЙ КАРПОВИЧ псевдо “Меч”, 1921 року народження, заарештований в червні 1944 року, народився в селі Яблунівка Рівенської області. Засуджений за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму та направлений на каторжні роботи в Магадан”.

Із всіх, я раніше був знайомий з Миколою по ОУН.

“КАЛЬБА МИКОЛА ІВАНОВИЧ псевдо “Бук”, народився 1912 року в селі Нижчі Лубянки Збаразького району. Засуджений 14 жовтня 1944 року за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму та направлений на каторжні роботи в Магадан”.

Ешелон доукомплектовували на кожній зупинці в Західній Україні і нарешті коло тридцяти вагонів з полоненими поповз на Схід. В кожному вагонні заарештовані, напевне, нас везли до тисячі українців. А конвою не міг порахувати. Та рідко зупинявся цей страшний поїзд. І тоді, після зупинки, конвой дерев’яними довбешками лупить по стінах вагонів і кричить не своїм, москальським голосом щоб відійшли всі від дверей. Відкриваються двері і з довбнями влітає три, або чотири солдати та починають рахувати, чи ніхто по дорозі не втік.

Страшні погрози, часто били довбнею між лопатками. Ця процедура проводились два рази на день. Так глумились над в’язнями, жорстоко знущались принижуючи людську гідність і тим самим хотіли прищепити нам рабську покору.

Ешелони з нами прямували на далекий схід Росії постійно. Чим далі від Москви, тим привітніше нас зустрічали місцеві люди. В Омську, Красноярську, Іркутську, в Чіті місцеві люди підходили до вагонів і через вікна нам кидали їжу, куриво. Підходили інваліди-фронтовики на милицях, жінки, діти та голосно запитували, чи є хтось з Львова, Станіслава чи Тернополя. Вони не боялися конвою і конвой їх не чіпав. Так нас доставили до Хабаровська.

Терпіли холод, голод і знущання. З Львова нас доїхало до Хабаровська шіснадцять. Одних забирали в Іркутську, інших в Чіті, підсаджували нових. А померло по дорозі четверо.

У Хабаровську нас висадили з цієї страшної трупарні двадцять вісім українців. Цей страшний товарний вагон, страшно загрузити худоби, але нас українців загнали і, мордуючи, привезли до синіх гір Сахаліна. А там, куди не глянь, бараки. Кругом все загороджено колючим товстим дротом, що кріпився до високих товстих дерев’яних стовпів.

Ми всі такого видовища ще не бачили. Нас загнали на паром, як худобу, він доставив нас до татарської протоки, а далі до Бухти Ваніно. І знову сотні бараків. Нас коло сто чоловік розмістили в двох бараках. Я зайшов в своєму китайців, корейців, японців, які вже перебували по два, три роки. Були і наші з Західної України.

Нас розмістили на трьох-ярусних нарах. Спочатку я думав, що тут будемо постійно, але через пару днів нас забрали, вистроїли в колону. Крик людей, гавкіт собак і лайки конвоїрів. Нас знову посадили на корабель і відправили до Магаданської бухти. Знову вистроїли і під шалений гавкіт собак погнали по п’ятеро в ряду.

Вже темно, а нас женуть. Тут не лише сніг, а і тріскучий мороз. І ось великі ворота. А там написано “Добро пожаловать”. Нас у ночі розподілили по дерев’яних бараках. Стіни з необтесаних грубих соснових стовпів. Висота бараку — два метри. Трьох-ярусні нари. Сам собі роби з тирси подушку і матрац. Тепер ми зрозуміли: це наше постійне житло. Будемо добувати золото і заробляти заліки перевиконуючи норму, може тоді через десять років каторжних робіт переглянуть термін судимості.

Я знав багатьох, жив поряд на нарах, терпів з ними страшні знущання енкаведистів, голод, холод, морози, ділив останній клаптик їжі.

ДЯЧУН САФАТ ГРИГОРОВИЧ псевдо “Молот” народився 1902 року в селі Розношинці Збаразького району. Засуджений за виступи проти радянської влади у Збаражі в грудні 1939 року на 20 років каторжних робіт і направлений на відбуття терміну у Магадан.

ДЯЧУН ЗАХАР АНДРІЙОВИЧ псевдо “Сокіл” народився 1906 року в селі Розношинці Збаразького району. Засуджений за виступи проти радянської влади у Збаражі в грудні 1939 року на 20 років каторжних робіт і направлений на відбуття терміну у Магадан.

ШУСТ СТЕПАН ЛЕВКОВИЧ народився 1905 року в селі розношинці Збаразького району. Засуджений за виступи проти радянської влади у Збаражі в грудні 1939 року на 20 років каторжних робіт і направлений на відбуття терміну у Магадан.

А вже на ранок погнали на роботу. В ранкову, холодну, вітрову погоду нас загнали в кар’єри. Там вручили лопати і наказали довбати мерзлу землю. Ще дали норму: за день один куб мерзлої землі видовбати лопатою та вивезти. Але якби одна земля. А там ще граніт. Ось і виконай норму.

А назад ми всі йшли під музику. Скрипка, балалайка і бубон. Ось ми завершили роботу і радісні летимо відпочивати. Ця страшна наруга над нами, приниження і насмішка була придумана радянською владою.

Надворі темно. Мороз коло 40 градусів. Проходимо браму. Нас коло тисячі в’язнів зморених, голодних, холодних, оббесилених, хворих, з музикою заходимо до своїх бараків. Вона не давала нам радості. Виходить начальник і в голос кричить що всі не виконали норми, “Спать будете без ужина”. Так розпочалася наша багаторічна каторга на золотих копальнях Магадана. А їсти від такої роботи так хочеться!

Багато плакало, стогнало. Безсонна ніч. Радянські чекісти голодом морили постійно. Слабші не витримували і помирали. А поповнення молодими хлопцями з Західної України йшло постійно. Так кожен день. Музика, лозунги про побудову комунізму і вмираючі від страшних умов проживання.

Табір наш налічував до кількох тисяч рабів. Для порушників закону в таборі був ще один табір на триста — триста п’ятдесят засуджених. Там особливий режим. Звідти мало хто повертався живим. Не далеко від нас був ще один табір, коло річки Адича. Там в’язні добували вольфрам. Звідти майже ніхто не повертався. Рік роботи і легені знищувались. Люди гинули, як мухи. Та хто думав про мучеників комуністичного режиму. Сьогодні хтось помер, завтра привезуть двох на його місце.

Золото добували руками українців. Тут я зустрів багатьох з Тернопільщини.

НІМЕЦЬ СТЕПАН МИХАЙЛОВИЧ псевдо “Малина”, народився 1924 року, заарештований 13 липня 1945 року Вишневецьким РВ НКВС. Засуджений за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму.

ЯРЕМЧУК ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ пседно “ Вітер” народився 1923 року в селі Вищі Любянки Збаразького району. Засуджений за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму та направлений на каторжні роботи в Магадан.

ЗЕЛЕЗ ОЛЕКСІЙ ГРИГОРОВИЧ псевдо “Крук” народився 1920 року село Критівці Збаразького району. Засуджений на 20 років каторжних робіт Направлений на відбуття терміну в Магадан.

СМОЛІЙ ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ псевдо “ Лев”, народився 1906 року в селі Розношинці Збаразького району , засуджений 24 березня 1945 року і висланий на каторжні роботи в Магадан.

ДРАГАН ІЛЛЯ ГРИГОРОВИЧ псевдо “ Бик”, народився 1905 року в селі Синягівка Збаразького району, засуджений в липні 1945 року за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму та направлений на каторжні роботи в Магадан.

ЮРИК ЗІНОВІЙ КОНСТЯНТИНОВИЧ псевдо “Літун” народився 1928 році в селі Кобилля Збаразького району. Засуджений 31 червня 1948 року за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму та направлений на каторжні роботи в Магадан.

ДОЩИК ГРИГОРІЙ КАРПОВИЧ псевдо “Похмурий” , народився 1922 року в селі Великі Вікнини Збаразького району. Засуджений за національно-визвольну боротьбу проти комуністичного режиму та направлений на каторжні роботи в Магадан.

У самих же табірних зонах Магадану, утримувалося від 1 до 5 тис. політв’язнів.

Був і шостий жіночий табір, із 6 тисячами жінок, засуджених на 25 років та каторжанками. Усі вони працювали на розбудові міста в робочій зоні, де здебільшого копали землю. Одягнені були у ватні бушлати з нашитими номерами на спині, на голові поверх хусток носили шапки-вушанки, взували не по розмірах латані валянки.

Всі робили без вихідних. Але нас постійно хотіли тримати під страхом. Кати хотіли, щоб в’язні постійно боялись. Вони залякували, що не буде що їсти, що буде безсонна ніч, посадять на кілька днів у водяний холодний карцер, дадуть, щоб загризли собаки, або будуть бити до смерті. Адже їм ми – це номер, який сьогодні є, а завтра вже немає. Але як не лякали, то могли залякати наших хлопців мало. І тоді. Ці залякані ставали стукачами, слідкували за нами і здавали. Та наші побратими швидко вичисляли і такі сексоти часто десь дівались, але на їхнє місце були другі.

Сексотство в таборах процвітало. Коли минуло сім років, то з 150 полонених, що проживали в нашому бараці, залишилось десь 15-20 колишніх. Багато повмирало від каторги в зоні. Багатьох перевели в інші табори. Багато ставали інвалідами, а одиниці були звільнені. А ми добували золото. Дармова робоча сила. Дуже часто хворіли, а ліків жодних. Вмирали, як мухи..

П.С. Надіюсь, що Магадан накінець-то озоветься! Запит щодо отримання архівної інформації без відповіді, в котре подана заявка в безкінечному стані розгляду”.

Автор: онука Івана Шаповала Мар`яна Янчук.

загрузка...

Comments are closed.