У Тернополі видали книжку лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка

«Він був щирий до кожного кучерика: «Людська доля, на наше щастя чи нещастя (а тепер уже думаю, що щастя). І слава Богу, що не ми вибираємо її, а вона нас! Якби мені тодішньому, юному, хтось сказав: обери собі терни чи круту стезю кам’яну, неволю, а чи вибирай собі письменство  служіння тоталітарному режимові, трудно сказати, як би я повівся і що вибрав», — пригадує своє інтерв’ю зі Степаном Сапеляком журналістка Лілія Костишин.

Її та інших, котрі знали Степана Сапеляка особисто, досліджували його творчість, чи проникнулись нею зібрав вечір пам’яті поета-дисидента «Тривалий рваний зойк…» (назва збірки, за яку його удостоїли національної премії).

Розбираючи до міфологем, фігур, образів, слів, звуків

Нагадаю, що Степан Сапеляк — письменник, лауреат національної премії ім. Т. Шевченка, громадсько-політичний діяч, в’язень прокомуністичного режиму, правозахисник, член міжнародного ПЕН-клубу.

Виступив також доктор філологічних наук, професор Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка Микола Ткачук, який один із перших вивчав творчість нашого земляка. Його ґрунтовне дослідження «Скорботна пісня України (творчий портрет Степана Сапеляка)», опубліковане в першому томі виданого в Харкові 2011 року тритомникові творів С. Сапеляка «І каміння те стало хлібами…» Серед іншого, Микола Платонович мовив: «Степан Сапеляк свою Вітчизну любив пристрасно і палко, такою любов‘ю, як любили її Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, О. Довженко, Є. Маланюк, Олег Ольжич, які мріяли бачити Україну вільною, суверенною державою. Такого по-філософськи вагомого, об’ємного образу України, який постає з поезії Сапеляка, сучасна лірика не знає».

— У студентські роки я шукав зразки високоякісної сучасної поезії та знайшов їх, зокрема, у творчості Ярослава Павуляка й Степана Сапеляка. Їхні вірші мене вразили, я зачитувався ними, — каже молодий поет Юрій Матевощук. —  Гадаю, своєю поезію вони випередили час. Силаботоніка Степана Сапеляка непересічна. Вона настільки глибинна, що у неї потрібно вчитуватися й вчитуватися, розбираючи до міфологем, фігур, образів, слів, звуків. Але попри значущість його поезії й навіть те, що відзначений Національною премією імені Тараса Шевченка, вважають, у сучасному літературному процесі постать Степана Сапеляка все ж недооцінена. Тому, коли організовував «Вільний мікрофон», — захід, де кожен міг прочитати свою поезію, передбачив час і на те, аби озвучувати щоразу когось із достойних поетів, що пов’язані з Тернопіллям, серед них був і Степан Сапеляк.

Вторити сліду Господньому

— Наша розмова тривала півдня, — пригадує Лілія Костишин. — Щойно Степан Сапеляк почав говорити, я зрозуміла, що це безмежна височінь та глибочінь. З першої відповіді він мене просто зачарував. Говорив так, як по писаному, і це не було бажання здатися кращим. Коли списувала інтерв’ю, нічого не хотіла змінювати, бо його мова звучала так по-сапеляківськи. На моє перше запитання, чи був би він Сапеляком, якби доля була з ним поблажливіше, відповів: «чи відбувся би я як літератор поскребований — питання не стоїть, тому що коли не стало моїх хлопців, нудь за ними спонукувала мене до протестів. Першим протестом була заява на ім’я Щербицького та Львівського обкому: де мої друзі? Вчора зникли мої друзі — поети Калинець, Осадчий. Це насторожило КДБ». Коли його викликали на допит, сказав слідчому «я український націоналіст», коли запитали, що таке націоналізм, відповів: «історична пам’ять, на якій тримається національна ідея. Власне, ця національна ідея є в мені. З огляду на це я і є націоналістом». Тоді я запитала його, чи думав, коли так зухвало поводив себе на допитах, про маму? «Про родину якось і думки не було. Я ніколи не міг подумати, що маючи в цім горнилі м’ясорубки мене, їм буде потреба ще мати маму і тата». Питаю, за чим жалкуєте «За часом, потраченим на навчання в університеті, бо навчання там забирало багато часу й виробило в мені недовіру до життя». Ми говорили про віру й творчість, він казав, що «Слово має вторити сліду Господньому, йти на Голгофу навіть у нинішній час. І воно має свою Голгофу, свою муку». Тому на останок словами Сапеляка побажала України «дещо бідної матеріально, але щоб на кожному столикові бо ж нині всі грамотні, лежало Святе Письмо. Щоби ми засівали квіти любові, звернули зі шляху збочення»…

Підконвойна поезія

На вечорі пам’яті також представили «Вибране» Степана Сапеляка. Це перша його збірка, видрукувана в місті.

— Усі попередні книжки Степана Сапеляка видані в Харкові, Києві чи за кордоном (Бельгія, США, Канада), і для наших краян малодоступні. У Тернополі до сьогодні не було видано жодної книжки, тому ми заповнили цю прогалину, — пояснює ініціатор випуску книжки й редактор видання, письменник Богдан Мельничук.

В основі «Вибраного» — одна з найповніших збірок Степана Сапеляка «Во ім’я Слова», яку Б. Мельничук доповнив іншими текстами та передмовою. Для ілюстрації використали графіку львівського художника Івана Остафійчука, цікаво, що роботи він створював під час гостювання в майстерні Степана Сапеляка. Також доповнили видання репродукції портретів роботи народного художника України тернопільця Богдана Ткачика, — поета і його матері Ганни Костів-Сапеляк.

 Коли запитую Богдана Мельничука, що саме, на його думку, робить поезії нашого земляка особливими, відповідає:

 — Цікавий момент – я по-різному читав книжки Сапеляка як читач і коли готував цю книжку. Я вчитувався й вдумувався у кожне слово, й так заново відкрив мову Сапеляка. Одна з основних рис творчості цього письменника — надзвичайно місткі образи та сильні метафори. Вони засвідчують його високий інтелект, обшир знань, а ще надзвичайно тонке знання та чуття мови. Степан Сапеляк дуже любив неологізми та часто їх використовував. Принаймні, у цій книжці їх близько сотні. Вони органічно вписуються у нашу мову. Один із неологізмів мені особливо подобається та є, як на мене, словосполучення, що дуже добре описує його стиль, — «підконвойна поезія». Навіть, коли був уже на волі, ворожі сили, особливо в Харкові, де він мешкав, не дрімали. Коли приїжджав у Тернопіль, не раз питав: «Чого ви такі залякані? Чого так боїтесь? Я в живу Харкові,  але нічого не боюсь». Він показував приклад безстрашшя, того сапеляків’я, котре не терпіло жодної кривди й фальші. Він був надзвичайно принциповий у тих питаннях, що потребували принциповості, та дуже добрий до друзів. Мені запам’яталося, як ми гуляли росохацьким лісом, і він говорив із росинкою, травинкою, росинкою, пташиною…

Довідково:

Степан Сапеляк народився 26 березня 1951 року в Росохачі Чортківського району. Був відрахований із філологічного факультету Львівського університету 1973 року зі участь в підпільній групі, яка вночі проти 22 січня того ж року розклеїла в Чорткові листівки антирадянського змісту та вивісила жовто-блакитні прапори; а також за написання віршів «тенденційно-націоналістичних, що опорочують своїм змістом радянський та суспільно-політичний лад Союзу РСР» (йдеться про збірку «День молодого листя»). Степана Сапеляка засудили майже на десять років ув’язнення та заслання. Відтак насильно спровадили на Харківщину. Реабілітований 1991 року. Через два роки став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка. Помер 1 лютого 2012 року, похований у Харкові.

Анна Золотнюк.

 

Comments are closed.