Тернополянка Лілія Мусіхіна про Чорнобиль

Чорнобиль. Все своє свідоме життя чула про нього. Спочатку, коли у віці шести років вийшла на вулицю гратися із сусідськми дітьми ляльками і ті тихенько. Такі ж самі шести річки як я, перемовлялися проте, що чули від батьків. Аварія, якась дуже страшна. Тепер у нас так само, як у Хіросімі. Хіросіму ми знали по пісні про японських журавликів. Вона звучала із радіодинаміків та телеекранів. Пісня була справді красивою. Тож оця аварія у нас, дітей, асоціювалася із якимось красивим чужим горем. В дитинстві взагалі горе дорослих від дітей таке далеке. Значно більшим горем є власна поламана лялька, ніж похорон у сусіда.
Але так чи інакше, дитинство минало під знаком Чорнобильської зірки. Після неї – голодні дев’яності і розвал союзу. І радянська червона зірка у свідомості вчорашніх піонерів, що дружними рядами влилися у мейнстрім українського відродження, злилася із біблійною зіркою полин і нашим, таким вже рідним, близьким і одночасно далеким Чорнобилем. Всі говороли про аварію, показували пальцями на ліквідаторів, що жили зовсім поруч – ось вони… Хтось співчував їм, хтось захоплювався їхнім героїзмом, хтось заздрив їхнім дотаціям та халявним квартирам, хтось крутив пальцем коло виска і казав, що ще зовсім трохи, і ліквідатори почнуть мерти як мухи.
Про Чорнобиль говорили всі і скрізь. Коли іноземці, з якими говорила, чули, що я з Тернополя, то обов’язково перепитували: «Звідки-звідки? З Чорнобиля?..» Здається, Чорнобиль змусив чи не цілий світ говорити про Україну. Думаю, за роки радянської пропаганди поняття українців почало стиратися у свідомості іноземців, та й українці, що їхали за кордон у радянські часи часто називали себе «рускими». Тепер же всі почали чітко відділяти українців від росіян. І саме Чорнобиль, здається, чітко поставив цей бар’єр. Основна маса українців, яким до того було байдуже до питання національності, тепер почали над ним замислюватися. Тож сумним каталізатором активізації національної самоідентифікації українців став саме Чорнобиль.
Чорнобиль. Припять. Це те, про що багато говорили, але воно завжди було таким далеким, як міф. Він є. Але його і немає. Тридцятикілометрова зона відчуження. Колючий дріт. І знак радіоактивного забруднення. Це те, що про нього знали. Далі – табу.
Ми потрапили у світ Чорнобильського міфу. Так, дріт. Так, знаки радіоактивного забруднення. Дозиметр, що пищить щохвилини, сповіщаючи про рівень радіації. Закинуті села, де крізь очниці вікон проростають груші та верби, ганки, крізь підлогу яких ростуть сосни… Сумно? Ні. Природа бере своє. Помирає старий світ, даючи можливість народитися новому. Це як зерно, що проростають на торішній стерні, як нові вірші, писані на напівстертих палімпсестах. І навіть тримісячне немовля, яке батьки вирішили похрестити у старій Іллінській церкві у самому Чорнобилі, провізши дитину через КПП, домовившись зі всіми, з ким тільки можна, аби лише пройти туди, у місце, де жили і вмирали їх предки.
Говоримо з людьми. Залишилися переважно старі, немічні. Ті, кому нема куди йти, або рідна земля тримає їх так сильно, що не вистачить ніяких сил відірватися від неї. Вони перелізають через діри у зону, аби збирати гриби та ягоди, і не лише для себе, але й для заготівельників. Своїм – можна, хоча й дуже умовно. Чужим – зась. Чужих, що пробираються в зону тут називають сталкерами. Переважно це молодь, що, надивившись фільмів жахів та награвшись у комп’ютерні ігри, прагне пригод та романтики. Але їх місцеві ровесники в один голос говорять: «Я тут не залишуся. Нічого мені тут робити».

Лілія Мусіхіна

Comments are closed.