Українські бійці прийняли тернопільських медиків за ворогів

Два тижні перебувала у зоні проведення антитерористичної операції бригада швидкої допомоги з Тернополя: доцент кафедри медицини катастроф і військової медицини Тернопільського медичного університету, який також працює у службі швидкої допомоги Петро Левицький, фельдшер Роман Шелетин і водій Юрій Загалюк. На схід України наші медики вирушили реанімобілем, обладнаним усім необхідним для надання допомоги постраждалим.

— Ми два тижні були у Слов’янську, в розпорядженні штабу АТО з ініціативи міністра охорони здоров’я Олега Мусія, за підтримки облдержадміністрації і департаменту охорони здоров’я, — каже Петро Левицький. — У Тернополі з добровольців сформували бригаду швидкої допомоги — і ми вирушили на схід, у зону АТО для надання медичної допомоги.

Петро Ростиславович розповідає, що спочатку вони приїхали в Нові Петрівці під Києвом, де розташована військова частина Національної гвардії. Там формувалася колона, яка вирушила в місто Ізюм Харківської області.

— Це на межі із так званою Донецькою народною республікою, — каже лікар. — Там ми передислокувалися, і частина колони вирушила у Слов’янськ. Прибули у підпорядкування начальника медслужби об’єднаних сил АТО підполковника медичної служби Андрія Вікторовича Коробкіна. Щодня ми отримували завдання, виїжджали по лікарнях, які розташовані у зоні бойових дій або поряд, куди вже привезли поранених, і їм уже було надано допомогу. Нашою основною функцією було надавати медичну допомогу пораненим і підтримувати їх життєдіяльність при транспортуванні з одного медичного закладу в інший або у військово-польовий госпіталь у Харкові.

Одного разу наші медики приїхали у місто Дзержинськ, щойно звільнене українськими військами. Ситуація залишалася небезпечною. Що й довів випадок, який трапився з тернопільською бригадою «швидкої»: українські бійці прийняли їх за ворогів. Адже відомо, що так звані ополченці пересувалися зоною бойових дій на каретах швидкої допомоги і, видаючи себе за медиків, розстрілювали українських бійців.

— Тож ми теж відчули, як це — побувати під дулом автоматів, — чи то жартує, чи із сумом згадує пережите Петро Левицький.

Поки він розповідає про ті два тижні у зоні АТО, переглядаємо фото, зроблені там:

— Це на День Незалежності до нас приїжджав «95 квартал», — коментує Петро. — Це — помічник міністра охорони здоров’я, уродженець Тернопільщини Володимир В’ячеславович Севастьянов. Він перебував з нами у зоні АТО, якраз мав день народження. А це — на медичному складі у Слов’янську. Там чимало коробок із гуманітарною допомогою з Росії, зокрема й медикаментами, з логотипами «Гуманитарные войска», «Вежливые люди», «Помощь Новороссии — Тихорецк с вами». Це все призначалося для ополченців…

Був на фото і легендарний Хоттабич: чоловік із таким позивним разом зі своєю помічницею вивозить поранених бійців прямо з-під куль, ризикуючи власним життям. Про себе нічого не розповідає, інтерв’ю не дає. А ще — чимало кадрів, які ще кілька місяців тому вважала б надто натуралістичними чи жорстокими: рани, кров, покалічені тіла.

— Це — наслідки обстрілу «Градів», ось тут — куля влучила хлопцеві в ногу… — пояснює Петро Левицький. І я розумію, що насправді війна значно ближче і що вона значно страшніша й жорстокіша, ніж ми думаємо.

— На чому хотів би наголосити, — перебиває мої сумні думки Петро Ростиславович, — це надзвичайний патріотизм наших військовослужбовців, які, розуміючи, що вони наражаються на смертельну небезпеку, все ж готові відвойовувати кожен клаптик української землі. Друге — відчуття, що нині вся Україна об’єднала зусилля, щоб швидше закінчилося кровопролиття. Допомагають усі — хто чим може: і продуктами, і медикаментами, і коштами, дуже багато надходить допомоги, приїжджає багато волонтерів, котрі все це привозять.

— Неприємно вразило, що практично нема матеріального забезпечення з боку держави. Вразила ота бездарність наших високих командирів, — далі розповідає лікар. — На жаль, багато людей гине, отримує важкі ушкодження. З розмов бійців, котрі беруть участь у бойових діях, зрозумів, що вони постійно наражаються на необгрунтовану смертельну небезпеку, часто не мають що протиставити добре озброєним російським військовим.

Проблема і в тому, що місцеве населення, якщо й дякує за визволення, то в тих словах часто відчувається нещирість. Переважна більшість з них не підтримує АТО. Тобто вдень він дякує, а вночі бере автомат і стріляє в наших хлопців. Такі висновки я зробив із розповідей бійців.

Зустрічали тернопільські медики в зоні АТО багатьох земляків, особливо працівників МВС. Відразу відчували їхній патріотичний дух, доброзичливе ставлення. Було про що поговорити справжнім чоловікам.

На запитання, чи готовий знову повернутися в зону АТО, Петро Левицький без вагань відповів:

— Професійний обов’язок ми завжди готові виконати. При першій же потребі наша бригада вирушить на схід для виконання завдань.

Віра Касіян, Вільне життя