Військовий журналіст з Тернополя Ігор Крочак з передової – про війну, спадщину і ніжність

Фах військового журналіста, відтак – історика та архівіста, а ще громадянська позиція, злившись воєдино, сформували цю особистість. Мабуть, погляд Ігоря Крочака на сутність найбільш актуальних наразі речей є цікавим для багатьох земляків – попри огляд на їх вік чи то політичну заангажованість.

«Боронити незалежність України заповідали мені мої предки»

– По-іншому просто не могло статися, – каже Ігор. – Бо і в родині батька, і в родині матері були рідні та близькі, що віддали своє життя за ідеали ОУН – відродження Української Самостійної Соборної Держави від Сяну до Дону.

Прадід Микола Матиящук з материної родини закатований в Чортківській тюрмі за приналежність його та трьох його синів до ОУН. Двоє з них, Володимир та Осип, зі зброєю в руках у лавах УПА до останнього подиху воювали проти радянської (читай – російської) каральної системи. Моя бабуся Євстахія та її рідна сестра Євгенія були зв’язковими і розвідницями УПА та підпілля. Керував цими діями підпілля ОУН на Борщівщині рідний брат мого прадіда Павло Матиящук.

Обидва моїх діди – і Григір Корчак, і Микола Семак – воювали солдатами на передовій в складі радянських військ, куди були мобілізовані у 1944 році. Воювали вони добре, але не за образну «совєтскую родіну», а за свій дім, родину. Тому що нацистська Німеччина також не давала шансів на відродження Української Самостійної Соборної Держави. Григір Корчак не повернувся з фронту, загинув у жорстких піхотних боях у Польщі.

Тобто це стало вирішальним мотивом. Просто мій обов`язок – продовжити їх справу. Адже майже двадцять вісім років назад ми отримали незалежність України де-юре, а де-факто все так і залишалось, як було.

«Найголовніша постать будь-якої війни – рядовий солдат»

Замислившись на мить, вояк продовжує: є ще один з головних мотивів. Адже він – військовий історик, архівіст, тому ним і веде настійне прагнення побачити все реально, щоб правдиво переповісти наступним поколінням.

Причиною постійного втручання Ігоря Крочака в найгарячішу актуалітику слугує його громадянська позиція. Учасник Революції на граніті, тобто студентських голодувань 1990 року, кореспондент українських ЗМІ у Вільнюсі в період здобуття Литвою незалежності в січні-лютому 1991 року. Відтак – Помаранчева революція 2004-го, коли на київському Майдані всюдисущому фотокору й активісту випало зламати ногу і то з роздробленням кістки майже на сто часточок. Учасник Майдану та Революції Гідності 2013-2014 рр. в Тернополі та Києві. Потім – ця дуже специфічна, гібридна, як її називають історики, але – війна.

– Я дуже багато бачив з кабіни волонтерських авто спочатку як військовий журналіст – сам по собі, без «прив`язки» до будь-якої редакції, – розповідає далі. – Потім став прес-секретарем волонтерської групи «Схід та Захід єдині». Але найголовніша постать, дійова особа будь-якої війни, на чиїх плечах лежить її тягар і хто вирішує її результат, – це рядовий солдат. Тому й треба було самому зануритися в цю атмосферу, побути в такій іпостасі. Бо в юності зачитувався тими письменниками, поетами, які перепустили це через себе, – Ернест Хемінгуей, Олександр Довженко. Гадаю, настане час, коли аналіз історика дуже-дуже знадобиться.

«І ніжна ковдра неба – вже без війни»

Кілька років поспіль Ігор Крочак воював як солдат-контрактник. Віднедавна має офіцерське звання молодшого лейтенанта.

– Те трапилось якраз посеред весни, в половині квітня, – розповідає. – Під час ранкового шикування в ОК «Південь» командуванням оголошено про призначення на посади та про присвоєння військових звань. Командувач генерал-майор Олег Вишнівський побажав військовослужбовцям наснаги та успіхів на нових посадах. Усе відбувалось перед строєм управління штабу ОК «Південь».

Він не полишає статусу військового журналіста, а ще – фотографа, трохи вправляється з пензлем. Каже, ті замальовки згодом спробує відтворити вже іншими засобами. Але те все буде потім – коли закінчиться війна. Планів у нього дуже-дуже багато. У проміжках фронтових буднів пише байки, балади для дітей. Про загальноукраїнського символа козацтва Мамая. Про Байду Вишневецького – нею започатковано цикл про історичні постаті Тернопільщини. Про гусятинця Северина Наливайка, Нестора Морозенка (Станіслава Морозовіцького), що родом з Теребовлянщини. Виступає під псевдонімом для дитячої аудиторії – «дід Корчак з Донбасу».

А ще пише вірші.

– Колись, – каже, – пробував писати, але вони не мали сили. Тепер, мабуть, війна сколихнула так душу. Вірш не такий чіткий, римований, але це – білий вірш. Це трохи інакше, як класична поезія. Вірші можуть зродитися неочікуваної миті. Пишу так, як мені лягає на душу.

Я б ніжність неба притягнув як тиху ковдру ласки

Тобі – та небо тут таїть війну. І кожен кущ, і кожен дім.

Та квіти вже буяють помежи дріт «розтяжок»,

Їх цвіт лоскоче та п`янить так, ніби доторк ніжних рук

Десь тихо по волоссю голови – яка не має каски…

І відчуття велике, тремтливо-чуйне іде

Із верху вниз, із верху вниз по всьому тілу.

І відстань, що між нами – то все пусте!

Все буде ще колись. І ніжна ковдра неба – вже без війни –

В волошках жита понад нами. І море, море ласки…

Фото з архіву Ігоря Крочака

Анна Блаженко, ЧортківСіті

загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *