«Є такі тротуари, де навіть зрячим пройти важко»: тернополянка – про доступність міста для незрячих

Рівень доступності Тернополя для незрячих дуже низький. Відтак вийти у місто, в магазин, проїхатися у громадському транспорті без людини, яка супроводжує, практично неможливо, розповідає тернополянка Олена Єднак, яка 13 років тому втратила зір. 

13 листопада відзначають Міжнародний день незрячих, аби привернути увагу суспільства до цих людей та їхніх прав. Із Оленою Єднак спілкуємось про труднощі, з якими зіштовхуються незрячі у Тернополі.

Олена з дитинства хворіє цукровим діабетом, внаслідок чого втратила зір. Жінка планувала стати нотаріускою, здобувала юридичну освіту, паралельно працювала консультанткою у нотаріальній конторі. Але одного дня перестала бачити світ і її життя змінилося назавжди.

У пошуках заняття, яке було б їй до душі, Олена зайнялася кондитерською справою. І це їй настільки вдається, що нині вона впевнено готує пироги, кекси, чізкейки, печиво і навіть торти. Жінка має невелике коло клієнтів, які із задоволенням замовляють у неї випічку.

І якщо Олені вдалося підлаштувати під себе та своє заняття квартиру та кухню, щоб там можна було орієнтуватися навпомацки, то з пересуванням містом не все так просто.

– У мене немає потреби самій кудись ходити, мене завжди хтось супроводжує, – каже Олена. – Але на жаль, наші дороги геть не пристосовані для незрячих. У нас тротуари іноді бувають в такому поганому стані, що по них і зрячим пройти складно, що вже казати про тих, які не бачать. 

Як пояснює Олена Єднак, на тротуарах має бути спеціальна тактильна плитка, яка завдяки рельєфному малюнку показує напрямок руху незрячим. Така ж плитка має бути і перед пішохідними переходами, щоб незряча людина могла відчувати її тростиною і розуміти, що тут можна перейти дорогу.

– Декілька таких переходів у Тернополі є, але у нас недостатньо спеціалістів навіть, щоб викласти цю плитку, – зазначає співрозмовниця. – Скажімо у  Березовиці, де є школа для незрячих, там пішохідний перехід обладнаний тактильною плиткою. Але вона чомусь не на тротуарі перед бордюром, а вже на проїжджій частині. Таку плитку недостатньо просто покласти, це треба зробити у правильному місці і на правильній висоті. Міська влада щось робить для того, але просто їм бракує знань. Якщо у великих містах, таких як Київ, Одеса є такі спеціалісти, то в Тернополі таких немає і на жаль, влада не звертає увагу на те, що все потрібно зробити правильно. Подібні ситуації у нас неодноразово виникали з пандусами, які згідно зі стандартами мають бути під певним кутом, щоб людина на візку могла виїхати і з’їхати самостійно. А часто цей кут буває занадто високий, що може призвести до падіння.

З позитивного Олена відзначає те, що місті є так звані розумні світлофори з озвученням. І було б добре, якби їх було ще більше.

– Такі світлофори є на вул. Острозького, біля ЦУМу, на дамбі. І це чудово, бо їх можна чути, – каже жінка.  

Олена сама не ходить у магазини в Тернополі, відтак вона не знає, наскільки торгові заклади доступні для незрячих. Однак наводить приклад, як справилася у такій ситуації у столиці.

– Одного разу в Києві я брала участь в квесті для незрячих. І там було завдання прийти в магазин і зробити покупку, – пригадує жінка. – Нас орієнтували так, що потрібно звертатися до охорони або до продавця, привітатися, сказати: «Я незряча і мені потрібна допомога». І адміністрація закладу повинна надати працівника, який би провів і все показав. Мені тоді допомогли, і все вдалося придбати. У Тернополі я такого не пробувала. Хоча якби була потреба, то я б шукала шляхи, як це зробити. 

Оскільки Олена хворіє цукровим діабетом, тому їй час від часу доводиться лежати в лікарнях. Як каже вона, персонал медзакладів завжди ставиться з розумінням, – допоможуть, заведуть за руку.

– Але як на мене, медперсонал має бути спеціально навчений, як поводитися з людьми з інвалідністю, – вважає тернополянка. – Наприклад, з незрячими потрібно йти так, щоб супроводжуючий заходив у приміщення перший. Тому що коли незрячу людину впускати поперед себе – це для неї додатковий стрес, адже невідомо, що за тими дверима буде. На жаль, санітарок і медсестер не навчають, як водити незрячих, а хотілося б. Мені здається, що це загалом від культури нації залежить. У нас це все ще з радянських часів тримається, коли незрячі сиділи по домах і все. А тепер, коли людям доводиться самим проходити всі ці випробування, то вилазить назовні купа всіляких недоліків. 

Також жінка хотіла б, щоб у різних держустановах були таблички з написами шрифтом Брайля.

– Я була у центрі реабілітації у Львові, і там все дуже зручно у цьому плані. Кожен кабінет підписаний, є таблички шрифтом Брайля з номером кабінету, написом, що там відбувається, який спеціаліст приймає, – розповідає Олена Єднак. – Хотілося б, щоб і в установах Тернополя, приміром у міськраді, були такі таблички. Щоб людина прийшла і зорієнтувалася, що вона у потрібному місці, що на дверях є ця табличка на правильній висоті, правильного розміру. Загалом тут є багато різних нюансів, є розроблені нормативи, але цим практично не користуються. Навіть якщо щось роблять, то далеко не так, як має бути правильно.  Як то кажуть: зробили аби було.

Рівень доступності Тернополя для незрячих дуже низький, вважає Олена Єднак.

–  У нас навіть зупинки необлаштовані, немає зон висадки пасажирів. Незряча людина не може зорієнтуватися, яка маршрутка приїхала, змушена бігати поміж автобусами і з’ясовувати, який куди їде, – каже вона. – Є міста, де у транспорті, який під’їхав на зупинку, оголошують номер маршруту, по яких вулицях він їде, щоб незряча людина розуміла, потрібен їй цей транспорт чи ні. У нас такого немає і, як на мене, це знущання над незрячими.

На питання, що б найперше хотіла змінити у місті, щоб воно стало комфортнішим для незрячих, Олена відповідає:

– Напевно починала б із тротуарів, щоб на них була тактильна плитка і можливість ходити вільно. А ще є дуже багато технік, за якими незрячі орієнтуються у просторі, однак їх цьому потрібно вчити. А в Тернополі, на жаль, немає таких фахівців. 

Складна ситуація із з відсутністю собак-поводирів, додає жінка. Це дуже дорого, відтак держава не займається цим питанням. Тому щоб незрячій людині зорієнтуватися на місцевості, вся надія на білу тростину та людей, які поруч.

 Фото з фейсбук-сторінки Олени Єднак, Терен. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *