Жінка-епоха, жінка-легенда живе у Тернополі

Наприкінці 90-х років минулого сторіччя довелось мені працювати у молодіжній газеті «Ровесник». Для мене це був час особливих відкриттів, адже була не тутешня, а із Шевченківського краю. Повсякчасні зустрічі з новими людьми розширювали мої світоглядні та пізнавальні обрії про новий для мене край — Тернопілля.

Якось мені доручили взяти інтерв’ю у відомої просвітянки Дарії Чубатої. Пригадую, дуже хвилювалась. І коли я переступила поріг її кабінету в лікарні, де вона працювала за основним фахом, то дуже здивувалась: у всіх шафах були книжки, і їх було чимало. А ще — художньо оформлені альбоми із цікавими світлинами: виступи просвітянського театру, тематичні зустрічі, заходи до літературно-мистецьких вечорів, зустрічі з відомими людьми, вирізки із газет. Усе це надбання було ретельно зібране, збережене й оформлене. Дарія Дмитрівна пригощала мене запашним трав’яним чаєм, ми спілкувались. Час від часу до неї хтось заходив, щось розпитував, не забував нагадувати про себе й стаціонарний телефон. А мені ще й досі в пам’ятку щемна історія про те, як перед її очима підірвали греко-католицьку церкву Успіння Матері Божої: жах, упереміж зі страхом, оповив тоді Дарійчине серце і ще довго не давав опам’ятатися. Натомість закарбувалося назавжди: ніколи й ніде, ні за жодних обставин не забувати коренів свого родоводу, маминих настанов та науки. А вони були простими і вічними, як вічна сама істина: сповідувати християнські заповіді, любити Україну. Адже саме за них загинув її батько Дмитро Кащишин.

Завдяки Дарії Дмитрівні я відкрила для себе світ неповторної творчості родини Світлани Семенюк-Костишин та відомого народного шкільного театру «Дивосвіт» під очільництвом неперевершеної і обдарованої режисерки Ольги Матвієвської. Відтоді проминуло чимало часу, але ті спогади гріють мою душу і дарують теплі відчуття. Мене завжди дивувала в пані Дарії невсипуча жага до знань, цікавість до найрізноманітніших подій у нашому місті. Куди б я не прийшла, там завжди була ця дивовижна жінка із приємною усмішкою на вустах: чи то у краєзнавчому музеї, а чи в театрі, чи на якомусь вернісажі або концерті, на презентації книжки… Пригадую кумедний випадок. Поспішаю з одного заходу на інший, якраз «лечу» по Валовій, а назустріч мені так само «летить» Дарія Чубата: зосереджена і цілеспрямована. Вітаюсь, не чує. Гукаю голосніше:

— Ви куди?

— У краєзнавчий, там має бути захід. А ти куди?

— А я в наукову — там презентація «Лицарів духу».

— А чому ж я про це не знаю? — із розпачем у голосі. Тоді різко розвертається і каже: — Тоді я з тобою, побігли.

І ми не побігли, а «полетіли» — вже вдвох, бо запізнювалися.

А минулої неділі Дарію Дмитрівну Чубату щиро вітали колеги по перу: Зіновій Кіпибіда, Ніна Фіалко, Володимир Кравчук, Олег Смоляк, Анна-Віталія Палій, Марія Гуменюк, Марія Назар, Богдан Кушнірик, Юрій Заяць, Орест Чоловічок, Наталя Близнюк, Оксана Цепенда, Неля Дріботій, Володимир Мацикур, Галина Навроцька. Тож традиційне зібрання літературного об’єднання Тернопільської обласної організації НСПУ перетворилося на справжнє свято Слова і добрих споминів. У кожного з присутніх знайшлося особливе слово подяки на адресу цієї невтомної працелюбки, жінки-легенди, жінки-епохи, поетки і просвітянки.

Валентина СЕМЕНЯК.

Фото авторки.

Непереможені

До ювілею Дарії Чубатій

Замулив час дитинство, юність, зрілість.
Вершина віку здолана давно,
І, як писав Арсен*, в холодну вічність
Покірні, тихі вже не спішимо.
Ми ті, хто ріс, закохувавсь, учився
В одній епосі, в другій — ми ще є.
Той, хто в душі рабом не залишився,
За проминулим сліз давно не ллє.
Ми мали щастя бачити Державу,
Яка звільнилась із імперських пут,
Биту віками, але ще жилаву,
Якій під силу боротьба і труд.
І традиційна розцвіла «Просвіта»
Для спраглих правди хлопців і дівчат.
І стала їм наставником кобіта,
Яка влюбилась в рідний Терноград.
І звали жінку Дарія Чубата.
Не випадково в імені є «Дар».
Як другий дім, була ця стара хата,
В якій себе принесла на вівтар.
Рокам іти. Нехай про нас забудуть —
Ми не для слави тратили роки.
Радій, Державо, — є такі і будуть
Не переможені ніким твої жінки!

*Арсен — світлої пам’яті Арсен Вікарук.

Богдан КУШНІРИК.
м. Тернопіль.

Джерело: Вільне життя