Чи є у нас держава? Як російські інформаційні війська налаштовують українців проти України

“Ми тепер маємо третій – останній – шанс побудувати правову державу. 24 лютого 2022 року відкрилось вікно можливостей, і воно закривається. І можете написати, що я розганяю “зрадоньку”” (Данило Яневський у програмі “Альфа і омега”) 

Хто б там що не казав, а український народ – мудрий. Ми – нащадки великих князів і козаків-характерників – маємо тонку чутливість до інформаційного поля. Мабуть, саме тому нам зараз так тривожно, не дивлячись на звільнення територій, надходження якісної зброї і настрій воїнів на перемогу. Ми на рівні колективної підсвідомості нації відчуваємо: у нас є істотні перемоги на фронті, багато звитяжних волонтерських здобутків в царині допомоги Силам Оборони, а от в решті галузей життя суспільства ми відстаємо. Є побоювання за інші фронти: економічний, політичний, культурний, освітній. Особливе занепокоєння викликає судочинство, яке постійно ставить нас перед безсилою думкою, що з цим нічого не вдієш.

Звідки такі невтішні настрої? Тут, на наш погляд, причини поділяються у пропорції 50 на 50. Перша половина – це результат гарної поінформованості суспільства у таких питаннях, як:

–        корупційні скандали у вищих ешелонах влади,

–        визнання державними інституціями кадрового голоду критичного рівня,

–        звільнення голів адміністрацій і порушення проти деяких з них кримінальних справ,

–        розкрадання волонтерської та гуманітарної допомоги,

–        затримання численних посібників рф, а то й агентів російських спецслужб у владних та чиновницьких кабінетах.

Натомість, є відчутний інформаційний голод стосовно змін у суспільстві на краще. Такий стан справ в інформуванні породжує негативні емоції й очікування людей, що згодом може втілитися у таку небезпечну річ, як суспільна апатія, й згубно вплинути на майбутнє.

Ще половина провини за подібні настрої суспільства лежить на російських інформаційних військах (які, до речі, підпорядковуються гру рф) та стратегічній інформаційно-психологічній спецоперації під умовною назвою “Україна – недодержава”.

Інформаційно-психологічна спецоперація (ІПСО) проти України як держави, здатної на самостійність, ведеться російською федерацією чи не з перших років нашої незалежності. Ця колосальна за масштабом та обсягом, дуже розгалужена спецоперація проходить не тільки в нашому інформаційному полі, вона спрямована й на інші країни, особливо – країни-партнери. Головна мета цієї ІПСО: переконати аудиторію, що Україна не може існувати самостійно, бо:

–        українці не спроможні вибрати нормальну владу, а можуть обирати тільки тих, хто “роздає гречку”,

–        українська влада – це суцільні крадії та корупціонери,

–        українські можновладці – це заручники тіньових корупційних схем, поза якими вони не можуть існувати,

–        всі українські політики – продажні, у владу в Україні йде тільки той, хто хоче “дорватися до корита”,

–        “де два українці – там три гетьмани”.

І так далі, й тому подібне. Ці меседжі-чіпи так давно й довго насаджуються в мізки нашої й закордонних аудиторій, що стали не тільки вагомою частиною картини світу багатьох людей, але й спотворили реальність настільки, що іноземні розвідки на початку російського вторгнення давали нам два тижні на існування. А самі українці, попри річний досвід повномасштабної війни – ні-ні – та й запідозрять владу у зраді. 

Однак ми вижили! І перемагаємо, звільняючи свої території кілометр за кілометром. Наша армія – як інструмент держави –  зуміла побороти внутрішні проблеми, побоювання перед “другою армією світу” (це ми зараз знаємо ціну цьому міфу, а 24.02 цього ще ніхто не знав), нестачу сучасної техніки і боєприпасів. І в сприйнятті людьми армія перетворилася на військо героїв, мужніх і самовідданих воїнів, що заслуговують на шану й подяку суспільства. Це – той випадок, коли жорстка реальність поборола російський наратив, що так довго і ретельно насаджувався.

Тепер настала черга інших наративів, що стосуються української влади. Перед керівництвом держави стоїть безпрецедентне завдання: довести українському народу й міжнародній спільноті, що Україна як суб’єкт геополітики здатна не тільки гідно репрезентуватися на міжнародній арені, а й на глибокі перетворення всередині.

Чи вигідні ворогу ці перетворення? Безумовно, ні. Ворожі спецслужби тільки посилюватимуть свій вплив, підкидаючи в наш інформаційний простір все більше й більше меседжів про неспроможність нашої влади змінюватись. Вони намагатимуться розколоти суспільство, підбурюватимуть людей до стихійних бунтів проти влади, посилюватимуть незадоволення діями політиків та чиновників. І, на жаль, часто в основу таких інформаційних атак будуть покладені реальні факти корупції, крадійства та зради окремих можновладців. Чи можемо ми не реагувати на ці повідомлення? Безумовно, ні. Виведені зі стану рівноваги, люди підхоплюють такі меседжі, як гарячі пиріжки. Обурення, гнів, злість ширяться соцмережами зі швидкістю пожежі. І коментатори, дописувачі й поширювачі подібної інформації часто навіть не задумуються, кому і в чому вони допомагають.

Як же відрізнити, чи є інформація, яку ти читаєш, на яку реагуєш, ІПСО? Є досить проста діагностична схема з трьох кроків, яка може допомогти.

Крок 1. Споживаючи інформацію, слідкуємо, чи викликає вона сильні емоції. Якщо ні – все гаразд, ви не в ІПСО.

Крок 2. Якщо на перше питання відповідь – так, визначаємося: чи стосується ця інформація знайомих, рідних, друзів (тобто вашого кола спілкування). Якщо відповідь – так, все гаразд, це нормальна емоційна реакція.

Крок 3. Якщо відповідь на друге питання – ні, тобто ваші сильні емоції не стосуються повідомлень про ваших близьких, – будьте обережні, вірогідніше всього ви стаєте вразливим до ІПСО, бо емоції відключають ваше критичне мислення.

Що робити, коли ти в ІПСО “Україна – недодержава”? По-перше, зрозуміти, що обурення діями влади – не є інструментом для її виправлення. Емоції ситуацію не врятують. Тому варто зусиллям волі перейти з емоційної площини в раціональну. Ми зазвичай робимо це так. Беремо аркуш паперу, ділимо його навпіл, і в одну колонку пишемо проблему, яка викликала наші емоції. Пишемо по пунктах, докладно. В другу колонку записуємо ті конкретні заходи, які ми реально можемо зробити, аби покращити ситуацію. Спочатку пишемо все, що хочемо, а потім викреслюємо те, що нам не під силу. Як правило, залишається кілька пунктів. І серед них точно є такий: “допомогти бригаді (батальйону, підрозділу)”. І це – правильний пункт, адже головна умова, при якій Україна може відбутись, як самостійна держава, – це перемога над ворогом. Наступна умова – це готовність кожного громадянина вкладати у свою державу, а не очікувати, що вона йому дасть. А вкладати ми вміємо, адже історія не знає прикладів, коли якийсь народ так підіймав, годував, одягав, оснащував свою армію, як українці. Якщо ми можемо власноруч збудувати армію, значить зможемо й державу збудувати таку, як нам треба.

 

Публікація підготовлена в рамках суб-гранту проекту Re:Ukraine project за фінансової підтримки Європейського Союзу, що реалізується ГО «Інститут аналітики та адвокації». Її зміст є виключною відповідальністю суб-грантера проекту Re:Ukraine project ГО ВГО «Рушійна Сила» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Газета “Діалог”

Коментарі вимкнені.