Давніх борщівських сорочок у бабусиних скринях стає менше, а в колекціонерів – більше

Одинадцятий раз поспіль на Тернопільщині відбувся фестиваль «Борщівська вишиванка», щоб показати не лише багатство борщівської сорочки, але й привернути увагу до пошанування і продовження традиції, – пише Радіо Свобода. Адже бабусині скрині з кожним роком все більше порожніють, колекція краєзнавчого музею в останні роки не поповнюється борщівськими сорочками, а ось на ринку ціни на ці вражаючі витвори людських рук стають дедалі вищими. Чим унікальна борщівська сорочка і чому її стараються передати з покоління в покоління?

Борщівську сорочку можна розпізнати за її кроєм, конопляним полотном, вовняними нитками, які називають волічкою, швами, технікою, неймовірно багатим густим орнаментом на рукавах у жіночій вишиванці. Щоб показати красу давньої сорочки, щоб познайомити з традицією, люди з різних сіл Борщівського району привезли на фестиваль вишиті речі, які позбирали в односельців по хатах, а також старі родинні фотографії.

Давня фотографія з родинних альбомів мешканців Борщівщини
Давня фотографія з родинних альбомів мешканців Борщівщини
Багато людей попродавали вишиванки. Вже з тих, які минулого року привозили на фестиваль, багато з них нема, продали, бо люди потребують грошей
Галина Зозуляк

«Все, що могли назбирати в селі, то сюди привезли показати. Багато людей попродавали вишиванки. Вже з тих, які минулого року привозили на фестиваль, багато з них нема, продали, бо люди потребують грошей. Дуже шкода… Кожне село мало свої традиції. Була одна жінка в селі, яка гарно вишивала й вигадувала взори і так ішло по селу. Неповторні ці сорочки», – каже Галина Зуляк із села Гермаківка Борщівського району.

Сім борщівських сорочок залишилось у родині Ганни Тихохід із села Іване-Пусте, але бабуся вирішила їх продати музею, бо там вони зберігатимуться краще і будуть для наступних поколінь.

Ніхто з людей не продає останню сорочку, яка залишилась від прабабусі чи бабусі. Її стараються зберегти й передати наступним поколінням
Ганна Тихохід

«Але ніхто з людей не продає останню сорочку чи якусь річ, яка залишилась від прабабусі чи бабусі. Її стараються зберегти й передати наступним поколінням. Колодкою, напівхрестиком молодь не дуже хоче вишивати, а так вишивали мої прабабуся і бабуся, але елементи молоді люди таки переймають», – розповіла Ганна Тихохід.

У кожному селі була своя традиція

Сорочки з кожного села Борщівського району відрізняються кольорами, узорами, густотою зашитих рукавів, які традиційно в борщівській сорочці діляться на три частини – уставка, підуставка і рукав до зап’ястя, вишивались вони різними взорами з оберегами, які відтворюють фрагменти трипільської культури.

Тетяна Глова у вишиванці прабабусі
Тетяна Глова у вишиванці прабабусі
У Ланівцях не такі забиті рукави, як у Більче Золотому, і світліші кольори
Тетяна Глова

«У Ланівцях не такі забиті рукави, як у Більче Золотому, і світліші кольори. Можливо тому, що Ланівці ближче розташовані до Борщова і жінки хотіли одягатись, як у місті. Моя бабуся з Більче Золотого і в мене сорочка, яку вона носила і вишита її мамою. Дуже давня, і я її дуже й дуже бережу, вбираю лише на великі свята. Нищиться, хочу передати наступним поколінням», – говорить Тетяна Глова з Ланівців.

Борщівські сорочки вишиті колодкою, гладдю, верхоплутом, різними ланцюжками і хрестиками, швами, набируванням, виколюванням, низинками. Загалом етнографам відомі понад 100 технік вишивання в Україні і більшу частину з них використовували майстрині на Борщівщині. Вишивали переважно вовняними нитками – білими і чорними, залежно, яких овець тримали у господарстві, також фарбували нитки в природній спосіб – рослинами.

Чорний колір домінував переважно у північному регіоні у сорочках до 1930-х років минулого століття. Існують різні легенди, що чорний колір у сорочках був жалобний, жінки так сумували за чоловіками, які загинули в нерівному бою з турецькою і татарською навалами.

Леся Грабик, головний зберігач Борщівського обласного краєзнавчого музею
Леся Грабик, головний зберігач Борщівського обласного краєзнавчого музею
Чорний колір – данина землі, бо тут чорноземи, які годують людей. До того тканини, нитки робили в домашніх умовах з овець чорної породи і нитка просто була доступна
Леся Грабик

«А ще це може бути й інша версія, що чорний колір – данина землі, бо тут чорноземи, які годують людей. До того тканини, нитки робили в домашніх умовах з овець чорної породи і нитка просто була доступна, не треба було витрачати кошти і все це так нашарувалось і маємо шедевр – борщівську сорочку», – розповідає Леся Грабик, головний зберігач Борщівського обласного краєзнавчого музею.

На початку ХХ століття з’явились уже фабричні нитки. Заможніші люди використовували для вишивання також сухозліт, тобто металеві золоті чи срібні нитки, і ними розбавляли вишивані елементи, зокрема на уставці рукава. Залежно від майстерності, жінка могла вишити собі борщівську сорочку протягом зими. Молоді жінки носили сорочки вишиті не лише на рукавах, але й спереду і ззаду, а ось літні люди одягали стриманіші вишиванки, переважно лише із зашитими рукавами.

Подарована сорочка із села Вовківці
Подарована сорочка із села Вовківці
Проста жінка працювала зранку до вечора на землі, а ввечері при лампі чи каганці вишивала, витрачала багато часу
Леся Грабик

«Коли розробили дослідники техніки вишивання, я особисто випробувала їх відшивати і це неважко, але люди в минулому мали терпіння, витримку, їхні голови не були засмічені різними ґаджетами, телепрограмами і вони хотіли мати естетичний вигляд, підтримували традицію, старались з покоління в покоління її дотримуватись, щоб давні елементи були присутні в одязі. Проста жінка працювала зранку до вечора на землі, а ввечері при лампі чи каганці вишивала, витрачала багато часу. Були такі жінки, які мали багато землі, працювали на ній, а були дівчата бідніші і вишивали на замовлення. Але було дуже соромно зізнатись, що хтось інший вишив тобі сорочку. Це тримали у великій таємниці. Хоча всі в селі знали, що є дівчата, які під замовлення вишивають. Прадіди сорочки одягали в особливі випадки. А були такі, що раз у житті вбирались – для прикладу, на весілля. Шили сорочки і на смерть, господиня могла вбрати її лише якийсь раз, але передавати комусь чи дарувати – ні, через те, що сорочка мала спрямоване призначення – у ній мали поховати людину», – розповідає Леся Грабик.

З сорочками у музей не поспішають

Понад півтори тисячі жіночих, чоловічих, дитячих сорочок кінця ХІХ – першої половини ХХ століття зберігається у Борщівському краєзнавчому музеї. Найдавніша з села Горошова кінця ХІХ століття. Найбільше колекція музею поповнилась на початку 1990-х років. Тоді багато людей дарували музею сорочки, які успадкували, щоб зберегти для наступних поколінь, а також музей мав змогу купувати. Зараз фінансування для поповнення фондів немає.

Найдавніша сорочка з села Горошова
Найдавніша сорочка з села Горошова

Кілька років тому п’ять вишиванок принесла жінка з села Вовківці, виконавши заповіт родички. Одна борщівська сорочка повністю вишита шовковими нитками, що свідчить, що її власниця була людиною заможною. А ще дві сорочки, які в музеї називають мандрівницями, подарувала відома громадська діячка з Канади українського походження Анна Фігус-Ралько, яка успадкувала ці вишивані скарби. На початку ХХ століття її рідні вивезли борщівські вишиванки у Канаду або ж їм їх надіслали родичі з Тернопільщини і майже через сто років, сорочки знову повернулись на батьківщину.

За тризуб чи синьо-жовтий прапор у 1930-х роках ХХ століття можна було сісти за ґрати. Але жінка відважилась вишити, а чоловік носити
Леся Грабик

«Тепер це поодинокі випадки, коли нам щось дарують. Це рідкість, а грошей у музею немає для придбання. Два роки тому нам дістались сорочки, але в дуже поганому стані з села Більче Золоте, їх знайшли на горищі, і люди вирішили, що потрібно віддати в музей. Ми не відмовляємось від такого дарунку, бо нам цінний кожен елемент у сорочці, це джерело для етнографів. У нас є сорочка з села Пищатинці, що належала чоловікові який загинув у лавах УПА, йому цю сорочку вишила сестра. Сумна доля була в цієї людини. Є сорочка, де заховані в орнаменті елементи української державності. За тризуб чи синьо-жовтий прапор у 1930-х роках ХХ століття можна було сісти за ґрати. Але жінка відважилась вишити, а чоловік носити», – каже Леся Грабик.

Сорочка упівця, який загинув
Сорочка упівця, який загинув

Кожна сорочка таїть свою історію, пов’язану з людиною, яка її творила й носила, а сьогодні борщівські вишиванки дивують і вражають майстерністю роботи, великою фантазією взорів, які на полотні «малювали» голкою і ниткою жінки.

За борщівськими сорочками дедалі активнішу «полюють» приватні колекціонери і потім їх перепродують від тисячі і більше американських доларів. А ще окремі елементи, вирізані з давніх борщівських сорочок, можна побачити в колекціях вишиванок сучасних дизайнерів.

загрузка...

Comments are closed.