Мешканець Тернопільщини Петро Трушик незрячий, та вміє бачити в житті головне

Колись, ще в юності, він займався фотографією. Роздивлявся світ та обличчя людей через фотооб’єктив. Та це захоплення не стало його професією. Хоч особливі моменти довкілля йому вдавалося схопити і зафіксувати, побачити гармонію світла й тіні. Петро Михайлович Трушик народився в селі Соколові, Теребовлянського району та перші свої професійні щаблі долав ще за часів Союзу в Росії. Направили його на практику у Волгоградське спецуправління, працював з вибухівкою на різних участках – в рудниках, кар’єрах, геологорозвідці корисних копалин.
Коли ми їхали знімати про Петра Михайловича сюжет для соціального проекту «Виклик долі», започаткованого управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області, як про особу з інвалідністю І групи внаслідок трудового каліцтва, який попри всі труднощі не здається на волю обставин, гадала, що потерпів чоловік саме через роботу з вибухонебезпечними матеріалами. Та виявилось, що доля вділяє кожному своє.
Успішно відпрацювавши три роки з вибухівкою, чоловік вирішив повернутися на рідні терени. Та в Тернополі на підприємстві вибухпрому не знайшлося для П.Трушика застосування з його кваліфікацією. Та й прописки не було. Тому він вирішив піти на будову, щоб хоч якось почати заробляти, як кажуть зачепитися в місті. У погідний весняний день Петро Михайлович працював на штукатурній станції МПМК-23. Суміш подавалася під високим тиском, вирвало прокладку на насосі і їдкий розчин потрапив в очі чоловікові. Того ж дня літаком його відправили в Одесу, кілька разів оперували. У свої двадцять чотири роки він втратив зір та став батьком.
Кажуть, у людини два життя, і друге починається тоді, коли ми розуміємо, що життя лише одне. Спочатку Петро Михайлович зовсім нічого не бачив. Міцно стуляв очі, щоб не зливатись із темрявою, але це не допомагало… Боявся чергової операції, але ще більше лякала сліпота. Поставили кератопротез, потроху зір почав відновлюватися. П.Трушик вже за півроку після травми пішов на роботу армувальником на підприємство УТОС у В.Березовиці. Робили розетки, вилки, іншу продукцію для «Ватри». Та й зарплата на той час була непогана, плюс пенсія – можна було прогодувати сім’ю. Бо вже тоді мав двох чудових дочок.
Людина росте в постійних випробуваннях. Десять літ, доки підприємство до кінця 90-их протрималось, Петро Михайлович мав роботу, а далі не брали його, особу з інвалідністю І групи по зору, навіть сторожем. Вирішили пережити важкі часи в селі на батьківщині дружини, годував худобу, тримав свині, кури, качки, газдував. Продавали з дружиною молоко. З роками працював на різних підприємствах, де міг, доки ще хоч трохи бачив.
Останні два роки сліпота знову здолала. Навчився дивитися руками, якимись внутрішнім зором, загострилися відчуття, напружилися, мов струни. Будь-яка життєва ситуація дає можливість отримати необхідний для нашого розвитку досвід. Життя – це дивовижний процес навчання, усвідомлення, співчуття, терпіння і любові. І найкраща можливість для духовного зростання часто з’являється в найважчі моменти життя, коли людина випробовується на міцність.
Так було і в родині Трушиків. Дружина та діти підтримували главу сімейства, допомагали. Доньки вже повиростали, вийшли заміж, тішать дідуся двоє онучат. Петро Михайлович розповідає свою історію, показує в напрямку серванту, де чимало фотографій найдорожчих його серцю людей:
– Це мої рідні дружина, діти, онуки. Колись читав багато, а тепер, в основному, слухаю аудіокниги, які діти записують на флешку. Намагаюся не зупинятися на життєвій дорозі. Як казав Карнегі, нам не завжди під силу змінити життєву ситуацію, але завжди в нашій владі змінити своє ставлення до неї.
Начальник відділу страхових виплат та матеріального забезпечення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області Валентина Лучин розповіла, що на прийом у Тернопільське відділення Фонду завжди подружжя Трушиків приходило разом і відчувалося, що дбайливе ставлення в їх сім’ї – не на показ. Спілкування з ними несло таку приємність, яка можлива між давніми добрими знайомими. І коли їх місяць не було, працівники відділення телефонували, аби просто дізнатися, як їх справи, відвідували.
Коли П.Трушик травмувався, Фонд соціального страхування ще не був створений, як тоді називали – регресні виплати перераховувало йому підприємство. А коли з часом воно збанкрутувало, гроші перестали надходити. І Фонд став для потерпілих на виробництві справжнім порятунком від безгрошів’я, допоміг багатьом людям після важких травм стати на ноги після реабілітації. Петру Михайловичу теж щороку пропонують путівку в профільні санаторії, але чомусь не часто він цією можливістю користується. Отримує різні види виплат та лікується в клініці Одеси теж за кошти Фонду. Приходить на різні зустрічі потерпілих на виробництві, які організовує управління ВД ФССУ в Тернопільській області. На презентацію соціального проекту «Виклик долі» П.Трушик теж завітав наприкінці минулого року, спілкувався з такими ж, як він, сильними духом людьми.
Кажуть, у житті повно смутку і болю – але варто знайти свою веселку і не відпускати її. Так вийшло і в родині Петра Михайловича. Вони вдячні за все, що мають доброго, не зосереджуючись на тому, чого не вистачає. Адже часом люди, маючи добрий зір, не бачать в своєму житті головного…

Comments are closed.